Пін спробував трохи підвестися. Один з орків поруч загоготав:
— Куди, куди, друже? Лежи смирно, доки дозволяють. Відпочивай, недоростку, незабаром задамо твоїм ніжкам роботу, ще пожалкуєш, що не безногим народився! [35]
Розмовляв він загальною мовою, але знайомі слова звучали в нього гугняво й надто огидно.
— Ех, дали б мені розважитися, ти взагалі б пожалкував, що на світ народився, — підхопив інший орк. — Ти б у мене щуром запищав, малюче!
Орк посунувся до Піна, ощирив жовті ікла, повертів довгим вищербленим ножем.
— Лежи спокійно, недолюдку, або я тебе цією штучкою залоскочу, — прошипів він. — Раджу не нагадувати мені про свою присутність, бо я ж можу ненароком забути наказ!
Звернувшись до свого напарника, орк кинув з люттю:
— Сто болячок у бік сарумановим підлабузникам! Уг-лук у багронк пушдуг Саруман-глоб бубхош скар…
Він довго ще лаявся своїм скрипучим наріччям. Переляканий Пін принишк, хоча нога й руки боліли йому все сильніше, а в спину вп'ялося каміння. Щоб хоч якось відво-ліктися від болю, він став прислухатися. Між орками йшла суперечка. Кожен вирішував по-своєму, що робити далі, яким шляхом йти та як вчинити з полоненими. Їхня мова завжди звучить злостиво й брутально, а зараз вони ще й сварилися. У загоні були орки різних порід, їм доводилося спілкуватися загальною мовою, і Пін майже все розумів.
— Щоб впоратися з ними, як вони того варті, час потрібен! — кричав один. — А ми поспішаємо!
— Ач, вигадав! — гугнявив інший. — Та порізати їх нашвидкуруч, справи на хвилину! Бо якщо ми поспішаємо, навіщо з недоростками воловодитись?
- Є наказ, — втрутився третій голос, хрипкий і низький. — «Усіх вбити, недомірків узяти живцем та доставити не гаючи часу». Чи не ясно сказано?
— Та кому вони потрібні! — заволав одразу цілий хор. — Чи, може, ці потвори годяться для особливих розваг?
— Ні, я чув, вони знають воєнну таємницю ельфів. Їх допитуватимуть.
— Воєнну таємницю? А чому б нам самим не скористатися? Обшукаймо їх та відберемо…
— Дуже цікава думка, — глузливо зазначив голос, не такий грубий, як інші, але ще мерзотніший. — Обшукати, кажеш? Я повідомлю про тебе кого слід! Обшукувати полонених заборонено! Ось такий вам від мене наказ!
- І від мене, — втрутився попередній хрипкий бас. — Сказано: живцем і з усім, що на них є. Всім ясно? [36]
— А ти нам не укажчик! — вигукнув той, що першим почав суперечку. — Ми он з якої далини, від самих печер за ними чвалаємо, нам розрахуватися за своїх треба. Заріжемо їх та й повернемося до себе на північ, нам цього давно хочеться!
— Хотіти можеш чого завгодно, — відрізав хрипун. — Але робити будеш, що я велю! Я, Углук, тут над вами старший. І я вас поведу до Ізенгарда!
— Дозволь запитати, — перебив мерзотний, — хто править нами? Саруман чи Той, хто все бачить? Нам час повертатися до Горбурцу, тобто Барад-Дура!
— Ми б із радістю, — заволали орки наперебій. — Тільки за Ріку нам не переправитись. Нас мало, мости не візьмемо…
— Адже я переправився. Крилатий назгул чекає нас на північ звідси, на східному березі.
— Аякже, аякже! Ти собі полетиш з полоненими, загребеш у Горбурці всі нагороди та подяки, а нам тягтися пішака крізь землі Кіннотників? Дзуськи! Підемо всі разом. Тут небезпечно, не помітиш, як наскочиш на бандитів чи бунтівників…
— Правильно, треба триматися купи, — прохрипів Углук. — Я вам, хряки ненажерливі, не довіряю. Усі ви хоробрі у себе в хліві. Якби не ми, втекли б не озираючись! Хто вбив великого лицаря? Хто захопив полонених? Ми, Урук-Хаї, слуги Сарумана Мудрого, Білої Руки, який годує нас м'ясом людей. Ми привели вас з Ізенгарда сюди, і ми ж відведемо назад, і дорогу оберемо самі. Це я вам кажу, Углук!
— Надто багато балакаєш, — перебив мерзотний. — Сумнів маю, чи сподобається це в Горбурці. Чи не побажають там полегшити твій надто важкий тягар і зняти з плечей надто розумну голову? Та ще поцікавляться, звідки в ній такі думки. Чи не Саруман нашептав? Ким він себе вважає, якщо складає власні плани та ще тиче всім у вічі цю свою білу позначку? Вважаю, у Горбурці повірять мені, Горшнаку, коли я скажу, що Саруман з глузду з'їхав, а точніше — готує зраду. Око Володаря не дрімає!
— Хряками нас обзиває! — підхопили орки. — Хробак гнойовий, невільник поганого чаклуна, що від старості збожеволів! Не людським м'ясом він вас годує, а орчим! [37]
Здійнялося вищання, гарчання, забрязкали шаблі. Пін обережно перекотився на бік: сторожі лишили полонених без нагляду й втрутилися в сварку. Напруживши очі, Пін угледів величезного чорного гобліна й зрозумів, що це Углук. осом до носа перед ним стояв приземкуватий орк на кривих ногах, з широкими плечима й довгими, до землі, ручиськами — Горшнак. Ватажків оточив натовп. Пін здогадався, що орки з північної орди — за Горшнака. Вони тримали напоготові ножі й шаблі, але досі не наважувались пустити їх у діло.
Углук щось прогарчав. До нього підступила дюжина гоб-лінів, таких же величезних, як він сам. Відразу ж, без передмов, Углук махнув ятаганом — раз, другий, — і покотилися дві голови. Горшнак відскочив убік і розтанув у темряві.
Північні орки заметушились. Один, тікаючи, перечепився через нерухоме тіло Меррі, огидно вилаявся та впав; гоблін з углуківців миттю підскочив та рубонув його. Пін упізнав вартового, який годину тому лякав його своїми жовтими іклами. Тепер він, мертвий, лежав поперек Піна, стискаючи ніж, довгий і вищерблений, як пилка.
— Зброю до піхов! — скомандував Углук. — Розважилися, та й годі. Рушаймо прямо на захід, через плоскогір'я та до лісу. Йти будемо вдень і вночі. Второпали?
«Зараз або ніколи, — подумав Пін. — Доки цей звір буде наводити порядок, в мене є час. Спробую щастя!»
Він злегка поворушив пальцями. Лезо ножа різнуло по долоні — одразу ж пішла кров, — і зісковзнуло до зап'ястка.
Північні орки бурчали, поки ще двоє незадоволених не позбулися голів; Углук розпоряджався, репетування та лайка не вщухали. Ніхто не звертав уваги на Піна. Добре, що йому не заломили руки за спину! Він міг сяк-так їх згинати, хоча мотузка й вп'ялася в шкіру. Пін потроху зсунув з себе мертве тіло і тихцем, боячись дихати, заходився водити вузол мотузки вгору-вниз уздовж леза. Сталь була добре вигострена, мертва хватка орка не слабшала — вузол піддався, мотузка впала. Пін підхопив обрізки, скрутив подвійну вільну петлю, просунув крізь неї руки й ви-тягся нерухомо — дуже вчасно.
— Підняти полонених! — рикнув Углук. — Тільки без дурниць! Якщо не доведете їх живцем, відповідатимете головою! [38]
Окоренкуватий орк просунув голову між зв'язаними руками Піна, закинув його за спину, наче мішок, і став до ряду. Так само прилаштували Меррі. Пін ткнувся обличчям у потилицю носія, лапи орка стиснули його лікті. Гобіт закрив очі й знову знепритомнів.
Він прийшов до тями, коли його шпурнули на тверду, кам'янисту землю. Було ледве опівночі, але вузький серп місяця вже сховався за обрієм. Банда скупчилась на гребені урвистої гори; унизу хвилями ходив білуватий туман. Десь збоку було чути плескіт води.
— Вивідувачі повернулися! — заволали прямо над вухом Піна.
— Ну, що бачили? — просипів Углук.
— Одного-єдиного кіннотника, та й той одразу подався на захід. Шлях вільний!
— Чи надовго? Дурні! Чом його не вбили? Він усіх своїх на ноги підніме, до ранку кляті конярі про все довідаються! Ну гаразд, якщо поспішатимемо, проскочимо.
Волохата тінь Углука заступила небо над Піном.
— Ану, сідай! Моїм хлопцям набридло надриватися. На нас чекає спуск кручею, доведеться тобі попрацювати. Раджу ворушитися хутчіш! Та не галасуй і не роби спроби тікати. Впіймаємо й провчимо, назавжди про дурні жарти забудеш, а для нашого пана і такий у нагоді станеш…
