— Ну, то ти знаєш більше за мене, — відповів Дідусь. — Про коштовності я нічого не чув. Пан Більбо грошей не шкодує, і, здається, йому їх не бракує; але про тунелі я нічого не знаю. Я бачив пана Більбо, коли той повернувся шістдесят років тому, а я був тоді юнаком. Тільки-но став підмайстром у старого Норолюда (а він кузен мого батька), та він узяв мене до Торбиного Кута стерегти город, поки йшов розпродаж, аби не тинялись усякі й не витоптували городини. І тут саме пан Більбо піднімається на Пригірок, веде поні зі здоровенними торбами та парою скринь. Ясна річ, там було повно коштовностей із чужинецьких країв, де, кажуть, є золоті гори; але щоби наповнити тунелі — стільки не було. Втім, про це більше знає мій Сем. Він не вилазить із Торбиного Кута. Схиблений на розповідях про давні часи, слухає всі небилиці пана Більбо. Пан Більбо і грамоти його навчив — без лихого наміру, зауважте, і, сподіваюся, це не обернеться на зле. «Ельфи та дракони! — кажу йому. — Капуста і картопля — оце наше, а ти не пхайся у справи розумніших за тебе, бо знайдеш біду на свою голову». І можу повторити це для інших, — додав він, кинувши погляд на незнайомця та мірошника.

Але своїх слухачів Дідусь не переконав. Легенда про багатство Більбо надто міцно вкоренилась у головах молодого покоління гобітів.

— Так, але він, либонь, потроху докладав до того, що спершу привіз, — заперечив мірошник, висловивши загальну думку. — Його часто немає вдома. І подивіться, які чужоземці його відвідують: гноми приходять серед ночі, й той старий мандрівний чарівник, Ґандалф, та інші. Можеш говорити що завгодно, Дідусю, але Торбин Кут — химерне місце, а його мешканці — ще химерніші.

— А ти говориш, що тобі завгодно, про що так само нічого не тямиш, як і про човни, пане Пісковику, — відрізав Дідусь, ще більше незлюбивши мірошника. — Якщо вони химерні, то нехай би всі тут були такими химерними. Тут поблизу є такі, що й кухля пива приятелеві не поставили би, навіть якби жили в норах зі золоченими стінами. А ось у Торбиному Куті все правильно роблять. Наш Сем каже, що на гостину запросять усіх, і будуть подарунки, зауважте, подарунки для всіх — і вже цього місяця.

То був місяць вересень, гожий, наче на замовлення. Через день-два розлетілася чутка (її, можливо, пустив усезнайко Сем), шо буде феєрверк — ба більше! — феєрверк, небачений у IIIирі років сто, ще відколи помер Старий Тук.

Дні минали, й Урочий День наближався. Якось увечері чудернацький віз, навантажений дивовижними пакунками, вкотився в Гобітон і попхався на Пригірок до Торбиного Кута. Стривожені гобіти висувалися з освітлених домівок і витріщалися на з'явисько. Правили кіньми якісь чужоземці і співали незнайомих пісень: довгобороді гноми в насунутих на очі каптурах. Кілька їх залишилось у Торбиному Куті. Наприкінці другого вересневого тижня серед білого дня з боку Брендівинного мосту з'явився ще один віз. У ньому їхав сам-один старий. На старому були високий загострений блакитний капелюх, довгий сірий плащ і сріблистий шалик. Він мав довгу білу бороду та кошлаті брови, що стирчали з-під крис капелюха. Гобітенята бігли за підводою через увесь Гобітон аж на самий пагорб. Вона була навантажена ракетами — це вони збагнули відразу. Перед дверима Більбо старий почав розвантажувати великі в'язанки ракет усіляких видів і розмірів, на кожній — велика червона літера «Ґ»  та ельфійська руна .

Це був, звісно ж, знак Ґандалфа, а сам старий і був чарівник Ґандалф, відомий у Ширі насамперед тим, що вмів влаштовувати видовища з вогню та диму. Його справжня робота була набагато важча і небезпечніша, та мешканці Ширу нічого про це не знали. Для них він був однією з «розваг» на Гостині. Тому й тішилися гобітенята. «Ґ значить Ґранд!» — кричали вони, а старий усміхався. Вони знали його в обличчя, хоча він рідко з'являвся в Гобітоні й надовго тут не затримувався; але ніхто, крім найстаріших дідів, його феєрверків не бачив, — тепер вони належали до легендарного минулого.

Коли старий із допомогою Більбо та кількох гномів розвантажив підводу, Більбо роздав роззявам по монеті; але, на превелике їхнє розчарування, не перепало їм жодної петарди чи хлопавки.

— А тепер біжіть додому! — сказав Ґандалф. — Буде ще вам, на все свій час. — І зайшов досередини разом із Більбо, зачинивши за собою двері.

Гобітенята якусь хвилю не могли відвести очей від тих дверей, а далі розійшлися, потерпаючи, щодень забави ніколи не настане.

Більбо та Ґандалф сиділи в невеликій кімнатці біля відчиненого вікна, що виходило на захід, у садочок. Ясний і спокійний день хилився до вечора. Квіти сяяли червоними і золотавими барвами: левкої та соняхи, настурції пнулися дерновими стінами і зазирали у круглі віконця.

— Гарний у тебе сад! — мовив Ґандалф.

— Так, — відповів Більбо. — Я так люблю і садочок, і весь старий Шир; та все ж я стомився, хочу відпочити.

— Тобто зробиш, що задумав?

— Еге ж. Я давно це вирішив і вже не передумаю.

— Дуже добре. Тоді й говорити нема про що. Дотримуйся свого плану, пам'ятай, усього плану, сподіваюсь, усе вийде на краще і для тебе, і для всіх нас.

— Будемо сподіватися. Ну, принаймні хоч розважусь у четвер, я задумав одну витівку.

— От тільки цікаво мені, хто сміятиметься? — похитав головою Ґандалф.

— Побачимо, — сказав Більбо.

Наступного дня візок за візком потягся на Пригірок. Спочатку подекуди чути було невдоволення: «Своїх забувають», — але того ж таки тижня з Торбиного Кута посипалися замовлення на всілякі наїдки, напої та витребеньки, які тільки можна було добути в Гобітоні, Поріччі чи десь поблизу. Народ запалився: в календарі відзначали, скільки днів залишилося до свята, і нетерпляче виглядали листоношу, сподіваючись на запрошення.