У понеділок Борис Павлович прийшов на роботу раніше, ніж звичайно. Коробочка із заповітною монеткою, здавалося, приємно зігрівала серце, і навіть вічна пекельна машинка в грудях стихла, розпалася на дрібні деталі, вже не здатні завдати шкоди.
Урок проходив гарно. До того ж сьогодні не з'явився Крамаренко — вічний шибайголова, який незрідка намагався зірвати заняття. Діти ні на що не відволікалися, зацікавлено слухали вчителя. Й очі в них горіли тим особливим вогнем, який був дорожчим та важливішим для Бориса Павловича за будь-які нагороди.
Він відчував себе наче віндсерфінґіст, що летить на загривку хвилі. Й щиро здивувався, коли легка кольорова дошка під його ногами тріснула.
І — обличчям у пінні бризки!
Як потім розповідали діти, спершу вони побачили, що вчитель трошки перекосився на ліве плече і згорбився. Нічого страшного вони в цьому не помітили, Борис Павлович часто так ходив. Коли хапало серце, воно наче робило важчим лівий бік і тягнуло його до землі.
А потім учитель повільно осів, навалюючись спиною на стіну й хапаючи ротом повітря, немов щойно вихоплена з води риба.
Тьмяною лускою блимнуло щось у повітрі — й зникло.
А Борис Павлович бачив зовсім інше. Злетіла в недосяжну далечінь стеля, і здалося, що відірваність від неї (а не від землі, як у давнього Антея) — смертельна! Вона знесилювала вчителя; пальці його несподівано змертвіли, і півгріш Владислава Опольського сам собою підскочив у повітря.
Примарилося: монета на мить зависла між підлогою і стелею щербатим хворобливим місяцем, та не просто зависла — її перехопили чиїсь пальці, впевнені й чіпкі, на середньому з яких блиснув перстень із печаткою. Випещений ніготь прицокнув по аверсу, білосніжна подушечка вказівного пестливо ковзнула по рельєфностях чеканки — і чужа кисть міцно стисла півгріш у кулаці.
Зникла. Разом із монеткою.
Секунду по тому серце, яке, здавалося, зважилось-таки остаточно дати відставку своєму власнику (аж ніяк не хазяїну!), — змилостивилося, попустило.
— Борисе Павловичу!.. Борисе Павловичу!.. — обступили його дітлахи. — Вам зле? Вам допомогти?
Як же вони здивувалися, коли Монетник повільно, але цілком упевнено піднявся з підлоги й усміхнувся їм:
— Та ні, все гаразд. Мені було зле. Тепер минулось. Все добре. Дякую, дітки. Урок закінчено.
Продзеленчав дзвоник.
Дмитрук, один із двох «нумізматів» з 7-А, наздогнав учителя вже на сходах.
— Борисе Павловичу, а… пробачте, я хотів попросити… півгріш Опольського можна подивитися, хоча б тут, у ваших руках?
— Знаєш, Славку… я… здається, загубив його в класі.
Дмитрук розгублено кліпнув довжелезними, мов у дівчиська, віями. Голос його, який тільки переходив на баси, зірвався:
— Але як же так?! Чому ви навіть не шукали?!
— Та хіба знайдеш? Закотиться в якусь щілину між паркетинами — і все.
— Ми пошукаємо! З хлопцями! Обов'язково! І якщо знайдемо — віддамо.
Борис Павлович розгублено кивнув, подякував хлопчикові й пішов до учительської. Решта дня минула без пригод.
І тільки на шляху додому, упхнувшись у переповнений тролейбус, Борис Павлович замислився: а справді, чому він навіть не спробував шукати півгріш? Через руку, що примарилася? Але це ж суцільна містика! Як таке може бути — а якщо може, то якими законами природи пояснюється?!
Дурниці! Маячня! Нонсенс!
Думки про те, що сталося, не йшли в нього з голови впродовж усього вечора, навіть коли перевіряв зошити й готувався до завтрашнього уроку.
Щось іще було не так.
— Борюню, ось бачиш! — із ніжністю сказала дружина за вечерею. — Як почав вживати таблетки, одразу й полегшало. Неозброєним оком видно, між іншим! А ти бурчав: не треба, нема сенсу!..
Спершу він і не зрозумів, про що це Оленка. І тільки потім згадав, що мусив минулої суботи купити черговий препарат. Мусив, але купив зовсім інше.
Так званий руський півгріш Владислава Опольського.
А й справді, серце про себе сьогодні більше не нагадувало. Зазвичай воно якщо не поколює, то ниє безперервно — і ти змушений ходити згорбившись, бо так трішечки легше. А після уроку зі зникненням півгроша серце взагалі почало поводитися сумирно. І стукає собі розмірено, чітко. Завжди б отак!
Невже це якось пов'язано: загублений півгріш,
(рука, що вихопила його з повітря!)
й сумирне серце?..
Не може бути! Випадковість!
…А півгроша до сліз шкода! Ну добре, зник, забули й проїхали — та не дадуть же забути. Той же Китайкін — єхидна душа! — щотижня буде нагадувати.
У своїх передчуттях Гуртовник не помилився.
— Привіт, Бор-Паличу! Просимо-просимо, святе місце пана дожидає. — Китайкін узагалі до туги передбачуваний у своїх хохмічних вправляннях. Вони його веселять — і цього йому досить.
— А скажи, Бор-Паличу, як там твій Опольський поживає? Місце для нього знайшлося? А ні, то я готовий здати йому куточок у своєму найкращому альбомі. І задарма.
— Знайшлося місце, — відмахується, посміхаючись, Борис Павлович. — Хоча дякую за щедру пропозицію. Ціную.
Хіба є сенс на зубоскала ображатися? Воно ж як дитя!
— Молодий чоловіче, у вас усе гаразд? — обережно запитує дід Пугачин. — Дивний у вас сьогодні вигляд. Начебто й задоволені, але й чимось пригнічені.
— Вітри ворожі, — відбувається жартом Борис Павлович. — Віють і пригнічують.
— Ну, як знаєте, — старий, схоже, образився.
Він супився й відмовчувався весь день, тож спілкуватися волею-неволею довелося з Китайкіним. Китайкін базікав буквально про все й був неспинним, як розбурхана стихія. Врешті-решт Борис Павлович втомився його слухати, відійшов до колоди й присів.
День сьогодні видався погожим, але покупців чомусь малувато. І тому можна просто розслабитися й відпочити — після такого напруженого тижня!
Борис Павлович так і не розібрався з тим, що ж трапилося в понеділок. Він, як і раніше, не бажав вірити у зв'язок між пропажею півгроша і тим, що серце його весь тиждень поводилося просто зразково. І навідріз не бажав вірити в реальність існування тієї руки.
