Я чув, що зваблива хода Санаубар, плавні рухи її стегон змушували чоловіків марити про невірність. Алі ж, перехворівши на поліомієліт, мав спотворену і скалічену праву ногу — землиста шкіра обтягувала кістку, а шар м’язів між ними був завтовшки з аркуш паперу. Пригадую, одного дня, коли мені було вісім, Алі взяв мене з собою на ринок по наан[6]. Я йшов позаду нього, мугикаючи і намагаючись скопіювати ходу Алі. Дивився, як він описує хирлявою ногою розмашисту дугу, як усе його тіло загрозливо схиляється праворуч щоразу, коли він ступає скаліченою ногою. Те, що Алі не перечіпається з кожним кроком, здавалося справжнім дивом. Коли я спробував за ним повторити, то мало не звалився в канаву. І розхихотівся від того. Алі озирнувся й побачив, що я його мавпую. Проте нічого не сказав. Ні тоді, ні потім. Просто пішов собі далі.
Обличчя та хода Алі полохали малюків усієї нашої околиці. Але справжня біда була зі старшими дітьми. Вони ганялися за ним по вулиці, брали Алі на кпини, коли той шкутильгав повз них. Хтось вигадав кликати його бабалу — бабаєм.
— Гей, бабалу, кого ти сьогодні з’їв? — гаркали вони під загальний регіт. — Кого ти зжер, га, плосконосий бабалу?
Його називали «плосконосим», тому що в Алі й Гассана були типові монголоїдні риси хазарейців. Багато років я тільки й знав про хазарейців, що вони — нащадки Великого монгола і трохи скидаються на китайців. У шкільних підручниках про них майже нічого не писали, про їхнє походження згадано було хіба що побіжно. Та якось я був у кабінеті баби, роздивлявся його речі та знайшов стару мамину книжку з історії. Її написав іранець на ім’я Хорамі. Я здмухнув з неї пил, тієї ж ночі крадькома забрав у ліжко та був приголомшений — там виявилася ціла глава про історію хазарейців. Ціла глава, присвячена історії Гассанового народу! І я прочитав, що мій народ, пуштуни, переслідував і гнобив хазарейців. Там було написано, що хазарейці намагалися повстати проти пуштунів у дев’ятнадцятому столітті, але пуштуни «приборкали повстання з невимовною жорстокістю». У книжці мовилося, що мій народ убивав хазарейців, виганяв з їхніх земель, спалював їхні домівки, продавав їхніх жінок. У книжці мовилося, що пуштуни гнобили хазарейців почасти через те, що пуштуни були сунітами, а хазарейці — шиїтами. У книжці мовилося багато такого, чого я не знав, і мої вчителі цього не згадували. І баба теж не згадував. Але було там і те, що я таки знав: хазарейців називають «мишоїдами», «плосконосими», «в’ючними віслюками». Я чув, як деякі сусідські діти так обзивали Гассана.
Наступного тижня я показав ту книжку після уроків своєму вчителю, розгорнувши на главі про хазарейців. Він пробіг очима кілька сторінок, фиркнув і повернув її мені.
— Оце шиїтам завжди вдається на славу, — сказав, збираючи свої папери, — представляти себе мучениками.
Вимовляючи слово «шиїти», учитель так наморщив носа, ніби то була якась хвороба.
Хоч їх і поєднували етнічний спадок та родинні зв’язки, Санаубар завжди дражнила Алі разом із сусідськими дітьми. Кажуть, вона не приховувала своєї зневаги до його зовнішності. «Невже він мій чоловік? — глумливо посміхалася Санаубар. — Бачила я старих ослів, з яких вийшов би куди кращий чоловік!»
Врешті більшість схилилася до думки, що їхній шлюб був такою собі домовленістю між Алі та його дядьком, батьком Санаубар. Подейкували, буцімто Алі одружився з кузиною, щоб хоч трохи очистити знеславлене ім’я свого дядька, дарма що Алі, осиротілий у п’ятирічному віці, не мав практично ніякої власності чи спадку.
Алі ніколи не чинив опору гнобителям — напевне, почасти тому, що нізащо не наздогнав би їх, тягнучи за собою покручену ногу. Але здебільшого тому, що був нечулий до образ нападників; він здобув свою радість, свою протиотруту тієї миті, коли Санаубар народила Гассана. А сталося це доволі легко. Ніяких акушерів, ніяких анестезіологів, ніяких сучасних оглядових приладів. Санаубар лежала на голому поплямленому матраці, поруч із нею були Алі та повитуха, готові допомогти. Та вона не надто й потребувала їхньої допомоги, бо Гассан виявив свою вдачу вже під час народження: він був не здатний нікого скривдити. Трохи стогонів, кілька потуг — і на світ з’явився Гассан. І з’явився він з усмішкою.
Як потай переповідала сусідська служниця, котрій це своєю чергою розказала балакуча повитуха, ладна повідати все кожному, хто захоче слухати, Санаубар глянула на немовля в руках Алі один-єдиний раз, побачила розщеплену губу та зайшлася гірким сміхом.
«Ось, — сказала вона, — тепер маєш недоумкувате дитя, яке буде всміхатися замість тебе!» Санаубар відмовилася навіть потримати Гассана на руках і вже за п’ять днів зникла.
Баба найняв для Гассана ту саму годувальницю, яка гляділа мене. Алі розповідав, що то була блакитноока хазарейка з Баміяна — міста гігантських статуй Будди. «Який у неї був солодкий співочий голос», — казав він нам.
Ми з Гассаном завжди допитувалися, що ж вона співала, хоч добре знали — Алі розповідав нам це вже тисячу разів. Ми просто хотіли почути спів Алі.
Він прочищав горло і починав:
На високій горі я стояла
І вигукувала наймення Алі, Лева Божого.
О Алі, Леве Божий, Королю Людей,
Даруй радість нашим стражденним серцям.
Відтак він нагадував нам, що зв’язок між молочними братами, вигодуваними тими самими грудьми, не підвладний навіть часу.
Нас із Гассаном годувала грудьми одна жінка. Ми ступили перші кроки на одному моріжку в тому самому подвір’ї. І під одним дахом вимовили свої перші слова.
Моїм було «баба».
Його — «Амір». Моє ім’я.
Тепер, озираючись, я думаю, що в наших перших словах було закладено підґрунтя того, що сталося взимку 1975-го, і того, що було потім.
Існує легенда, нібито мій батько якось у Белуджистані[7] голіруч здолав гімалайського ведмедя. Якби таке розповідали про когось іншого, то ніхто не повірив би і цю історію вважали б за ляаф — схильність афганців до перебільшення, яка, на жаль, є мало не національною хворобою: якщо хтось вихваляється, що його син — лікар, то доволі ймовірно, що той хлопчина просто склав іспит з біології у середній школі. А от правдивість історій про бабу ніхто під сумнів не ставив. Та навіть якби хтось і засумнівався — що ж, у баби були три паралельні шрами, які тяглися нерівними смужками через усю спину. Я уявляв, як баба бореться з ведмедем, безліч разів, снив про це. І в тих снах я ніколи не міг відрізнити бабу від ведмедя.
Саме Рахім-хан дав бабі його славетне прізвисько — Туфан-ага, себто «пан Ураган». І воно справді виявилося дуже влучним. Батько був утіленням стихії та взірцевим пуштуном: рославий, з густою бородою і гривою кучерявого каштанового волосся, такого ж непокірного, як і він сам; його руки, здавалося, могли завиграшки викорчувати вербу, а грізний погляд «змусив би диявола впасти на коліна та благати пощади», як любив казати Рахім-хан. Під час вечірок, коли в кімнату вривалася батькова постать заввишки майже два метри, усі голови поверталися до неї, мов соняшники до сонця.
