Вона так налякала мою матір, що, мабуть, я мушу завдячувати міс Бетсі тим, що народився саме у п’ятницю.
Моя мати підвелася зі стільця і, хвилюючись, стала за ним у кутку. Міс Бетсі повільно й допитливо почала оглядати кімнату з протилежного кінця; вона водила очима, немов голова сарацина у настінному годиннику, аж поки погляд її не спинився на моїй матері. Тоді вона насупилась і махнула рукою моїй матері, як людина, що звикла наказувати, — піти відчинити двері. Мати пішла.
— Місіс Девід Копперфілд, я так розумію? — спитала міс Бетсі з притиском, який, можливо, пояснювався жалобною сукнею моєї матусі та її станом.
— Так, — несміливо вимовила моя мати.
— Міс Тротвуд, — мовила відвідувачка. — Ви, насмілюся думати, чули про таку?
Моя мати відповіла, що мала таке задоволення. Але з прикрістю відчувала, що так і не змогла сповна його висловити.
— Тепер ви її бачите, — сказала міс Бетсі.
Моя мати схилила голову і запросила гостю ввійти.
Вони ввійшли до вітальні, де перед тим сиділа моя мати, бо камін у кращій кімнаті в іншому кінці коридору не топили (його не топили від самого похорону мого батька). Обидві жінки посідали. Міс Бетсі не вимовила й слова. Мати моя, після даремних спроб опанувати себе, зайшлася плачем.
— О, тихіше, тихіше, — швидко сказала міс Бетсі. — Не треба. Ну, ну.
Та моя мати не могла нічого з собою вдіяти, тож плакала, аж поки не наплакалася досхочу.
— Зніміть чепець, дитя моє, — сказала міс Бетсі, — дайте глянути на вас.
Мати моя занадто боялась її, щоб заперечувати цьому дивному проханню, коли б навіть і мала такий намір. Тому вона зробила, як їй було наказано, але руки її тремтіли, тож її розкішне гарне волосся розсипалося по обличчю.
— О боже мій, — вигукнула міс Бетсі, — та ви ж зовсім дитинка!
Безперечно, мати моя мала надзвичайно молодий вигляд, навіть як на свої роки. Вона схилила голову, ніби завинила чимось, бідолашна, і, схлипуючи, сказала, що вона й справді, мабуть, дитина-вдова і стане такою ж дитиною-матір’ю, якщо тільки виживе. Обидві жінки трохи помовчали, і матері здалося, ніби міс Бетсі ніжно погладила її по голові. З несміливими сподіваннями вона підвела очі та побачила, що леді, підібравши спідницю і поклавши руки на коліна, сидить, спираючись ногами на решітку каміна, і понуро поглядає на вогонь.
— Скажіть мені, заради всього святого, — раптом промовила міс Бетсі, — чому «Граки»?
— Ви говорите про наш будинок, мем? — спитала моя мати.
— Чому «Граки»? — повторила міс Бетсі. — Краще б його назвали «Баняки», коли б ви двоє мали бодай трохи практичніше бачення життя.
— Ця назва сподобалася містерові Копперфілду, — відказала моя мати. — Коли він купував цей будинок, йому здавалося, що тут мусять бути граки.
У цю хвилину вечірній вітер так зашумів у вітах високих берестів у глибині саду, що і мати моя, і міс Бетсі мимоволі глянули туди. Дерева схилялись одне до одного, немов якісь велетні шепотіли один одному свої таємниці. Потім вони знову почали гойдатись і дико вимахувати руками, ніби почуте збурило їхній душевний спокій. І ветхі гнізда граків гойдалися на їхніх верхів'ях, ніби уламки кораблів у бурхливому морі.
— Де ж птахи? — спитала міс Бетсі.
— Що? — моя мати міркувала про щось інше.
— Граки, куди вони поділись? — перепитала міс Бетсі.
— Та їх зовсім не було відтоді, як ми тут оселилися, — сказала моя мати. — Ми думали... містер Копперфілд думав, що тут дуже багато граків. Але це лише старі гнізда, і граки їх давно вже покинули.
— У цьому весь Девід Копперфілд! — вигукнула міс Бетсі. — Девід Копперфілд з голови до ніг. Називає будинок «Граки», коли жодного грака і близько немає, а побачивши самі гнізда, сподівається знайти птахів.
— Містер Копперфілд, — спробувала заперечити моя мати, — помер. Та якщо ви бажаєте говорити мені погані речі про нього...
Моя бідолашна мати, я підозрюю, на якусь мить мала намір піти в бій проти тітоньки, яка легко могла зупинити її однією рукою, навіть коли б матуся була краще, ніж цього вечора, підготована до таких речей. Але рішучість вгасла, щойно мати підвелася зі стільця, тож вона покірно повернулася на місце та знепритомніла.
Прийшовши до тями самостійно чи за допомогою Міс Бетсі, вона побачила, що остання стоїть біля вікна. Присмерк тим часом перейшов у темряву, і якби не вогонь каміна, то жінки не могли б бачити одна одну.
— Ну, — сказала міс Бетсі, повертаючись до свого стільця з таким виглядом, ніби вона підходила до вікна глянути на краєвид. — А коли ви сподіваєтесь...
— Я вся тремчу, — пролепетала мати. — Не знаю, в чому річ. Я помру, напевне...
— Ну-ну-ну! — сказала міс Бетсі. — Випийте чаю.
— О боже мій, чи ж думаєте ви, що мені від чаю полегшає? — безпорадно репетувала моя мати.
— Авжеж, полегшає, — сказала міс Бетсі. — Все це тільки ваші фантазії. Як звати вашу дівчину?
— Я не певна, що це буде дівчинка, пані, — наївно мовила моя мати.
— Боже, благослови цю дитинку! — вигукнула міс Бетсі, несвідомо повторюючи один з девізів, вишитих на приготованій у комоді подушечці, але відносила це до моєї матері, а не до мене. — Я не про те. Я про вашу служницю.
— Пеготті, — сказала мати.
— Пеготті? — повторила міс Бетсі з обуренням. — Невже ви хочете сказати, дитинко, що якась людська істота ходила до християнської церкви і дістала там собі ім’я Пеготті?
— Це її прізвище, — тихо промовила моя мати. — Містер Копперфілд називав її так, бо ім'я в неї таке саме, як і в мене.
— Гей, Пеготті! — гукнула міс Бетсі, відчиняючи двері вітальні. — Чаю! Ваша господиня трохи нездужає. Та не баріться!
Виголосивши цей наказ таким владним тоном, ніби вона була визнаною господинею в цьому будинку відтоді, як його збудували, вона визирнула за двері переконатися, чи Пеготті вже йде зі свічкою по темному коридору на звук невідомого голосу. Потім міс Бетсі знову зачинила двері і сіла, як і раніше, поклавши ноги на решітку каміна, підібравши спідницю і опустивши руки на коліна.
— Ви говорили тут щось про дівчинку, — сказала міс Бетсі. — Я й сумніву не маю, що народиться дівчинка. Я відчуваю, що це мусить бути дівчинка. Так ось, дитино, від моменту народження цієї дівчинки...
— А може, хлопчика? — мати насмілилася перервати її.
— Кажу вам, я маю передчуття, що це мусить бути дівчинка, — рішуче відповіла міс Бетсі. — Не сперечайтеся. Від моменту народження цієї дівчинки, дитинко, я збираюся бути її другом. Я збираюся бути її хрещеною матір'ю і прошу вас назвати її Бетсі Тротвуд Копперфілд. Жодних помилок не повинно бути в житті цієї Бетсі Тротвуд. Нікому не дозволю знущатися з її почуттів, люба моя. Вона мусить бути добре вихована та захищена від усякої дурної довіри до людей, які не варті її. Я маю подбати про це.
Після кожного речення вона смикала головою, ніби її штовхали власні старі кривди, притлумлені й ув'язнені всередині. Так принаймні здавалося моїй матері, коли вона дивилася на міс Бетсі при тьмяному світлі каміна. Але вона була занадто залякана моєю бабусею, занадто погано почувалася, занадто пригнічена та збентежена була, щоб зібратися з думками і словами.
— А Девід добре ставився до вас, дитя моє? — спитала міс Бетсі після короткого мовчання, щойно її голова перестала смикатися. — Вам добре жилося з ним?
— Ми були дуже щасливі, — сказала моя мати, — містер Копперфілд був занадто добрий до мене.
— І, мабуть, розпестив вас.
— Я тепер зовсім самотня і тільки на себе можу покладатися в цьому грубому світі, та я боюся, що він таки розпестив мене, — схлипнула моя мати.
— Ну... Не плачте, — сказала міс Бетсі. — Ви не надто підходили одне одному, якщо таке взагалі трапляється з людьми, тому я й питаю. Ви сирота, чи не так?
— Так.
— Ви були гувернанткою?
— Я доглядала малих дітей в одній сім’ї, де містер Копперфілд частенько бував. Містер Копперфілд був дуже чемний зі мною, приділяв мені багато уваги та врешті посватався до мене. І я згодилась. І отак ми й одружилися, — просто виклала моя мати.
