Атмосфера погіршується. Я обговорив це зі своїм товаришем Шинкою. Його справжнє ім’я Ів, але ми називаємо його Шинкою, це личить йому більше, бо він дуже попечений.
— Шинко, по-моєму, лікарі мене більше не люблять, я наганяю на них депресію.
— Таке скажеш, Яйцеголовий! Лікарі невтомні. У них завжди повно ідей щодо операцій, які можна зробити. За моїми підрахунками вони пообіцяли мені, щонайменше, шість.
— Можливо, ти їх надихаєш?
— Треба думати.
— Чому вони прямо не скажуть, що я помру?
Тут Шинка, як усі в лікарні, оглух. Якщо в лікарні вимовити слово «помирати», ніхто тебе не почує. Можеш бути певним — заляже пауза, і розмова перейде на іншу тему. Я провів цей тест з усіма. За винятком Бабці-Ружі.
Тож сьогодні вранці я вирішив перевірити, чи їй теж заціпить у цей момент.
— Бабцю-Ружо, схоже, що ніхто мені не зізнається, що я помру?
Вона дивиться на мене. Невже вона відреагує, як усі інші? Будь ласка, Душогубко з Ланґедоку, втримайся і збережи слух!
— Чому ти хочеш, щоб тобі про це казали, якщо ти й сам знаєш, Оскаре?
Фух, вона почула.
— По-моєму, Бабцю-Ружо, люди придумали собі лікарню, яка відрізняється від тієї, що існує насправді. І чинять так, наче в лікарню лягають лише для того, щоб одужати. Тоді як туди лягають і для того, щоб померти.
— Твоя правда, Оскаре. Гадаю, ми так само помиляємося й відносно життя. Забуваємо, що воно крихке, ламке та ефемерне. Ми всі вдаємо, що безсмертні.
— Бабцю-Ружо, моя операція виявилася невдалою?
Бабця-Ружа не відповіла. У такий спосіб вона сказала «так». Упевнившись, що я все зрозумів, вона підійшла і благально попросила:
— Але я тобі, звісно, нічого не казала. Обіцяєш?
— Обіцяю.
Ми трохи помовчали, просто щоб добре обмізкувати нові думки.
— Чом би тобі не написати Богові, Оскаре?
— О, ні, тільки не Ви, Бабцю-Ружо!
— Що, тільки не я?
— Тільки не Ви! Я гадав, Ви не можете обманювати.
— Я не обманюю.
— Тоді навіщо говорите мені про Бога? Мене вже колись ошукали з приводу Діда Мороза. Одного разу досить!
— Оскаре, між Богом і Дідом Морозом немає ніякого зв’язку.
— Ні, є. Це запудрювання мізків і таке інше.
— Невже ти думаєш, що я, стара кечистка, яка виграла сто шістдесят зі ста шестидесяти п’яти турнірів, причому сорок три з них закінчились нокаутом, можу хоч на грам повірити у Діда Мороза?
— Ні.
— Так от, у Діда Мороза я не вірю, але в Бога — вірю. Ось так.
Звісно, коли так кажуть, це все міняє.
— А навіщо писати Богові?
— Ти почуватимешся не таким самотнім.
— Не таким самотнім із кимось, хто не існує?
— Примусь його існувати.
Вона нахилилася до мене.
— Щоразу як ти віритимеш у нього, його існування ставатиме вірогіднішим… Якщо будеш наполегливим, він почне існувати у всій повноті. І творитиме для тебе добро.
— Про що ж я йому напишу?
— Виклади свої думки. Ті, які не висловлюєш; саме вони тиснуть, міцно вкорінюються, лягають тягарем, знерухомлюють тебе, посідають місце нових думок і отруюють тебе. Якщо ти мовчатимеш, то перетворишся на смердюче сміттєзвалище старих думок.
— О’кей.
— Окрім того, ти щодня можеш звернутися до Бога з проханням. Але вважай! Лише з одним.
— Ваш Бог, Бабцю-Ружо, — нікчемний. Аладін мав право на три бажання від джина з лампи.
— Одне бажання щодня — це краще, ніж три за все життя, чи не так?
— Авжеж. І я можу все йому замовити? Іграшки, цукерки, машину…
— Ні, Оскаре. Бог — не Дід Мороз. Ти можеш просити у нього лише духовні речі.
— Наприклад?
— Наприклад: мужності, терпіння, пояснень…
— О’кей. Розумію.
— А ще, Оскаре, ти можеш попросити його про прихильність до когось іншого.
— Маючи право на одне бажання в день, Бабцю-Ружо, не варто робити дурниць, спершу я притримаю його для себе!
Ось так. Тому, Боже, з нагоди першого листа (я тобі трохи описав свій стиль життя тут, у лікарні, де на мене тепер дивляться як на перепону медицині) хотів би просити відповісти на одне запитання: я одужаю? Скажи «так» чи «ні». Це ж нескладно. «Так» чи «ні». Непотрібне закресли.
До завтра, цілую,
Оскар.
P.S. Я не знаю твоєї адреси: як мені бути?
Браво! Ти дуже крутий. Ти дав відповідь на запитання раніше, ніж я відправив листа. Як це в тебе вийшло?
Сьогодні вранці, коли в кімнаті для відпочинку я грав з Ейнштейном у шахи, прийшов Поп Корн, щоб мене попередити:
— Приїхали твої батьки.
— Мої батьки? Не може бути. Вони приїздять тільки в неділю.
— Я бачив машину — червоний джип із білим брезентовим чохлом.
— Це неможливо.
Я стенув плечима і продовжував грати з Ейнштейном. Оскільки я був заклопотаний своїми думками, Ейнштейн крав мої фігури, і це мене ще більше вивело з себе. Ми прозвали його Ейнштейном не тому, що він розумніший за інших, а тому, що його голова вдвічі більша за звичайну. Кажуть, що в ній повно води. Шкода, бо коли б у ній було стільки мізків, Ейнштейн багато чого б досяг.
Побачивши, що програш неминучий, я покинув гру і пішов за Поп Корном до вікон кімнати, що виходили на стоянку. Він мав рацію — мої батьки таки приїхали.
Треба зазначити, Господи, що ми, тобто мої батьки і я, живемо далеко. Коли я жив там, то не усвідомлював цього, але тепер, коли вже там не живу, гадаю, що це справді далеко. Тож через це батьки можуть навідуватися до мене не частіше одного разу на тиждень — у неділю, бо в неділю вони не працюють, я також.
— Бачиш, я мав рацію, — сказав Поп Корн. — Що ти даси за те, що я тебе попередив?
— У мене є шоколадні цукерки з горішками.
— У тебе не залишилося полуничних «Тагада»?
— Ні.
— Гаразд, підійдуть і шоколадні.
Звичайно, ми не маємо права підгодовувати Поп Корна, адже він тут для того, щоб схуднути. У дев’ять років він важить дев’яносто вісім кілограмів, маючи метр десять заввишки і метр десять завширшки! Єдиний одяг, в який він повністю влазить, — бавовняний спортивний светр гравців у американське поло. Та й то смужки страждають на морську хворобу. Щиро кажучи, оскільки жоден із моїх друзів, як і я, не вірить, що він колись перестане бути товстим, і нам дуже шкода бачити, як він страждає від голоду, ми завжди віддаємо йому свої недоїдки. Для такої купи тлущу шоколадна цукерка — краплина в морі! Якщо ми помиляємося, то нехай медсестри перестануть ставити йому стільки свічок.
Я повернувся в палату чекати батьків. Спершу я не помічав, як спливали хвилини, бо геть захекався, але згодом усвідомив, що за цей час вони могли прийти до мене вже разів п'ятнадцять.
Раптом я здогадався, де вони. Я шмигнув у коридор, коли ніхто мене не бачив, спустився по сходах і в напівтемряві підійшов до кабінету лікаря Дюссельдорфа.
Так і є! Вони були там. З-за дверей долинали голоси. Оскільки спускання сходами виснажило мене, я витратив кілька секунд, щоби перевести подих, отоді все й зіпсувалося. Я почув те, чого не повинен був чути. Мама ридала, лікар Дюссельдорф повторював: «Ми спробували все, повірте, ми все спробували», а тато відповідав здавленим голосом: «Я не сумніваюсь, лікарю, не сумніваюсь».
Я стояв, притулившись до залізних дверей. І не знав, що було холоднішим: метал чи я.
Потім лікар Дюссельдорф запитав:
— Хочете обняти його?
— Мені забракне мужності, — сказала мама.
— Не треба, щоб він бачив нас у такому стані, — додав тато.
Отоді я зрозумів, що мої батьки — це двоє легкодухів. Гірше, двоє легкодухів, які й мене вважають легкодухом!
Оскільки в кімнаті загрюкали стільцями, я здогадався, що вони зараз вийдуть, і відчинив перші-ліпші двері.
Ось так я й опинився у комірчині для віників, де провів решту ранку, бо, можливо, тобі це невідомо, Господи, але комірчини для віників відчиняються не зсередини, а ззовні, наче є загроза, що вночі віники, відра та ганчірки повтікають!
Втім, перспектива бути зачиненим у темряві мене не турбувала, бо я більше не хотів нікого бачити, а ще ноги й руки не слухалися мене після перенесеного шоку, якого мені завдало те, що я почув.
Близько дванадцятої я відчув, як поверхом вище почалась метушня. Я слухав кроки, тупотіння. Потім зусібіч залунало моє ім’я:
— Оскаре! Оскаре!
Я втішався тим, що чую, як мене кличуть, і не відповідаю. Мені хотілось дозолити всьому світові.
Потім я, здається, трохи поспав, а тоді почув човгання дерев’яних підошов на черевиках пані Н’да, прибиральниці. Вона відчинила двері, і тут ми справді налякали одне одного, закричали, як навіжені: вона — тому, що не очікувала знайти мене тут, а я — тому, що не пам’ятав, наскільки вона чорношкіра. Ні того, що вона могла кричати так голосно.
Потім настало справжнє стовпотворіння. Збіглися всі: лікар Дюссельдорф, старша медсестра, чергові медсестри, інші прибиральниці. Замість того, щоб, як я думав, насварити мене, вони почувалися винними, і я зрозумів, що треба негайно використати ситуацію.
— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Де ти був, Оскаре? Як ти себе почуваєш?
— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Чого ти заліз у цю комірчину? Ти за кимсь стежив? Ти щось почув?
— Хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Випий води.
— Ні, хочу бачити Бабцю-Ружу.
— З’їж шматочок…
— Ні. Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
Я був, як граніт. Скеля. Бетонна стіна. І на те не було ради. Я навіть не слухав, що вони там казали. Я хотів бачити Бабцю-Ружу.
На відміну від своїх колег, лікар Дюссельдорф виглядав розгубленим через те, що не міг на мене вплинути. Нарешті, він здався.
— Знайдіть цю жінку!
Тоді я погодився відпочити і трохи поспав у своїй палаті.
Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була поряд. Вона усміхалась.
— Браво, Оскаре, твоя витівка виявилася вдалою. Вони отримали такого ляпаса. Як результат — тепер вони мені заздрять.
— Що нам до того.
— Вони хороші люди, Оскаре. Дуже хороші люди.
— Мені байдуже.
— Що трапилось?
— Лікар Дюссельдорф сказав моїм батькам, що я помру, і вони втекли. Я їх ненавиджу.
Я все докладно їй розповів, як оце тобі, Господи.
— Гмм, — мовила Бабця-Ружа, — це мені нагадує турнір у Бетюні проти Сари Гоп-Скок, кечистки з намащеним олією тілом, вугрем рингів, акробатки, яка билася майже голою і вислизала з рук, коли її намагалися обхопити. Вона билась лише у Бетюні, де щороку вигравала кубок Бетюна. Як я його жадала, той кубок Бетюна!
