Марта насупилася.
— Я… не впевнена, якщо чесно. А Еліза… ну, моя мачуха — вона не підійде?
— Боюся, що ні.
Авжеж. Очікується серйозна чоловіча розмова, не для жіночих вух.
— Гаразд, я спробую…
— Чекаю в понеділок, — сказав Штоц. — На крайній випадок — у вівторок. Не до школи, приходьте із ним до мене додому, після уроків. Часу, Марто, в мене обмаль, вибач, тут я мушу тебе залишити. Зроби мені ласку, тримайся якнайдалі від площі. І обережніше з тим, що і кому кажеш. І з тим, — додав він, — що робиш, ясна річ.
Це виходить, подумала Марта, він знав не тільки про кістки? Невже засік мене після того, як я намагалася розрівати невидимі струни?
Вона пройшла крізь арку слідом за Штоцем, але на вулиці його вже не було. Народу, щоправда, стало більше: певно, вистава закінчилася, і глядачі почали розходитися.
Але ні, це, очевидно, були якісь інші люди, не ті, не з площі. Вони заходили до кав’ярень, у магазинах купували халву, консерви й батарейки, платили на пошті комуналку, он черга яка зміїться…
Так не буває, сказала собі Марта. Не можна одразу після того, що відбувалося на площі, переказувати приятелеві прикол із Мережі чи прицінюватися до нової мобілки. Просто ж не вийде, як не намагайся.
Їй захотілося, щоб усе це виявилося сном, маренням, потьмаренням пам’яті. Жодної розмови зі Штоцем, жодної площі, нічого не було.
Але тут хтось, проходячи, зачепив її ліктем — і під лопатку наче кип’ятком хлюпнули. Коли стежила за сценою і потім, розриваючи нитки, Марта не звертала уваги на спину, а тепер аж зашипіла від болю.
І чомусь саме це як слід прочистило їй мізки. Стало ясно: якщо був ввічливий пан Хаустхоффер, решта подій теж була.
«Не варто собі брехати, Марто. Самообман — дороге задоволення, особливо за нинішніх часів».
А я, згадала Марта, так і не сказала про нього Штоцу. І сам Штоц не перепитував, чи приходив хтось з приводу Сиріт.
З іншого боку, він теж нічого толком не сказав, так, суцільні багатозначні фразочки. Бути обережнішою з тим, що і кому кажу? Буду, пане Штоц, дякую за пораду.
Вона сунула руки в кишені, щоб не було видно, як тремтять пальці. Мобілка під ними затремтіла, наче у відповідь.
Прийшла смска, але не від Пауля, як Марта спершу вирішила.
«Вибач, все відміняється. Форс-мажорні, пізніше поясню».
Вона відчула суміш полегшення із жалем. Якщо вже з кимось і обговорювати сьогоднішні події — гаразд, гаразд! хоча би щось із того, що сталося, — то із Віктором. Але пауза не завадить, Марто: оговтаєшся, зважиш, що можна, а про що не варто. Зрештою, йому свого гемору вистачає. Краще нехай не відволікається. Нехай шукає вакцину. Хай би що там брехав пан Хаустхоффер, хоч би як я сама ставилася до батька, вилікувати його треба… ну, хоча би спробувати щось змінити, якщо є така можливість.
Гаразд. Для початку сходимо поговоримо з батьком, потім — відведемо його до Штоца. Там побачимо.
Вона опустила мобільний назад до кишені, й той одразу ж задзвенів. Точніше, закумкав.
Марта почервоніла: скільки збиралася поміняти рінгтон, і постійно забуваю.
— Елізо?
— Привіт, ти де зараз? Зможеш під’їхати на Піддубну?
— Це горить? Я хотіла навідатися до батька.
Пауза. Наче мачуха знітилася.
— Так, Марто, дуже горить. Це щодо твого вступу в наступному році. Коли на тебе чекати?
— Хвилин сорок, я на Межовій.
Ця пауза виявилася довшою. За нею приховувалося очевидне: «Ти була на площі?» Чи хоча би: «Ти знаєш, що там відбувалося?»
Але в чому Марта ніколи не звинуватила би Елізу, то це в недоумстві. Мачуха знала, коли варто промовчати. І — на який час відкласти незручні розпитування.
— Чудово. Чекаю! Біля свіжого пам’ятника, там не помилишся.
— Ну хоч у чомусь, — пробурмотіла Марта, ховаючи мобілку.
Останнім часом у неї й так суцільні факапи.
Вона затрималася на розі, біля аптеки, обходячи швидку, що стояла навпоперек тротуару. З аптеки тягли ноші з тілом, все ніяк не могли проштовхнутися крізь вузькі двері. Зрештою один із витріщак допоміг, притримав тіло, а санітари трохи нахилили ноші й пройшли.
— Хтось помер? — спитала охриплим голосом Марта.
Витріщака озирнувся.
— Та чому одразу помер? Погано стало людині на площі, от привели, крапель накапали. Спершу попустило, а потім, певно, наздогнало. Алергія в нього чи що.
Все це він розповідав явно не вперше. Мабуть, і дійти до аптеки допоміг. А тепер пишався причетністю.
— І швидка якраз поряд, вони ж про всяк випадок були на варті тут, неподалік. Слід віддати мерові належне, вряди-годи: і сцену з екранами, і про людей подбав… — Він обернувся до санітара, що залазив у кабіну поряд із водієм. — Жити буде, правильно кажу?
— Куди дінеться, — буркнув санітар. — Дякую за пильність, громадянине.
— Дякую, — сказала Марта витріщаці.
В неї відлягло від серця, хоча, звісно, не факт, що це через неї, тиск у людей від будь-чого скаче, і взагалі, чи не надто багато я на себе беру, теж мені, пуп землі, Обрана знайшлася, тобі треба знайти ліки для батька, зі справами сердечними розібратися й іспити не провалити, не надумуй собі невідь-чого, зібралася — і вперед, і, до речі, не забудь передзвонити Паулю, запитати, що там за малюнок в нього намалювався і чому не надіслав…
Але про малюнок вона, звісно ж, одразу й забула.
Еліза мала-таки рацію: пам’ятник ріс просто посеред вулиці, біля входу у скверик. І захочеш — не оминеш.
Навперек тротуару тут розкарячився кран, у люльці завис чолов’яга у спецівці й намагався завести бензопилу. Черга, яка розтягнулася на протилежному боці вулиці, вздовж паркана, спостерігала з непідробною цікавістю. Час від часу лунали поради. Чолов’яга нервував, пила так і не заводилася. Водій курив, розглядаючи, власне, пам’ятник. Оскільки вечоріло, фари в крана були ввімкнені й пам’ятник стояв як на долоні.
Засіяли його тижня півтора тому, не більше. І саджали явно наспіх: асфальт навколо пішов тріщинами, в одному місці через це злегка нахилився ліхтарний стовп. Стовп, зрештою, підперли розпинками та й махнули рукою, ліхтар все одно років сто як розбитий і не світить.
Головне ж — саджаючи, як завжди, не розрахували. Чи від пересердя перебрали із порошком. Стефан-Миколай про цей порошок днями розповідав дивні речі. Він колись ним цікавився, ну, в межах своїх розвідок щодо філософського каменя. Там, казав, рецепт хитромудрий, давній, його тримають у таємниці, але склад я вирахував. Гадаєш, навіщо з усієї макулатури, що ми приносимо, підручники та книжки, якщо їм півсотні років, сортують в окрему гору. П’ятнадцять років, виправила тоді Марта. А він: так, останній раз їх, схоже, зовсім притисло, термін скоротили. Так ось, вони їх потім спалюють. Але за особливих умов, тут я поки що плаваю. Знаю тільки, що отриманий попіл змішують із порошком із драконових кісток, риб’ячою мукою, додають пташиного молока — ні, не цукерок, Чепуруне, звичайного молока! — ну і закладають в основу лялечку, типу як макет майбутнього пам’ятника.
Тут, певно, лялечку зшили із вадою або порошок виявився надто концентрованим. Пам’ятник був уже у два людських зрости, але постатям не вистачало завершеності, пропрацьованості, не пам’ятник — меморіал сніговикам, що згинули в бою з весною.
