11. Доцільно зауважити, що наведене в ч. 1 статті, що коментується, формулювання мети кримінально-виконавчого законодавства суттєво відрізняється від цілей покарання, що визначені у ч. 2 ст. 50 КК України, внаслідок чого воно неоднозначно сприймається науковцями і залишається предметом дискусії. Адже, якщо виходити з того, що норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права і відіграють допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначаючи процедуру процесу виконання-відбування покарання, то цілі покарання, закріплені у Кримінальному кодексі України (кара, виправлення засуджених, загальна і спеціальна превенції), повинні мати вирішальне значення для визначення предмета правового регулювання кримінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства жодного разу не повинна набувати більшої значущості, аніж цілі покарання.
12. У частині 2 статті, що коментується, наведено основні завдання кримінально-виконавчого законодавства, завдяки вирішенню яких і досягаються поставлені перед ним цілі. Хоча більшість із них і відповідає структурній побудові КВК України (закріплюється у його окремих розділах), проте не всі вони регламентовані саме цим Кодексом. Наприклад, таке завдання, як «визначення порядку діяльності системи органів і установ виконання покарань», переважно регламентоване Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», а також іншими підзаконними нормативно-правовими актами, в тому числі й відомчими. Окремі завдання, що прямо не вказуються у коментованій статті, випливають з ряду інших норм КВК України, які регулюють конкретні правовідносини або окремі правові інститути (режим виконання-відбування покарань, здійснення виховної роботи із засудженими, функціонування самодіяльних організацій засуджених тощо).
Кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
1. Кримінально-виконавче законодавство в широкому розумінні — це система нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це акти органів влади і управління, які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбування кримінальних покарань і застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.
2. Базовим джерелом і юридичною основою розвитку кримінально-виконавчого законодавства є Конституція України. Зокрема, Основним Законом встановлено, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань (п. 14 ч. 1 ст. 92) і оголошується амністія (ч. 3 ст. 92); здійснення помилування віднесено до компетенції Президента України (п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України).
Більшість прав, свобод і обов’язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України, повною мірою поширюються на засуджених. Так, ч. 3 ст. 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.
3. Головним же законом, що регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. і набув чинності з 1 січня 2004 р. До прийняття КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і набрав чинності з 1 червня 1971 р. Тривалий час (до 2001 р.) цей кодекс регулював порядок і умови виконання та відбування тільки двох видів кримінальних покарань: позбавлення волі та виправних робіт. Порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінальних покарань регулювалися низкою інших підзаконних нормативно-правових актів. Сьогодні КВК України регулює порядок і умови виконання та відбування всіх без виключення видів кримінальних покарань, які передбачені у ст. 51 нового Кримінального кодексу України. Крім цього, КВК України містить низку нових положень, яких не було у ВТК України, по-новому чи більш детально регулює окремі питання виконання та відбування кримінальних покарань.
4. Кримінально-виконавчий кодекс України складається із Загальної та Особливої частин і прикінцевих положень. Загальна та Особлива частини поділені на п’ять розділів, які складаються з 26 глав, що містять 166 статей. Розділ I містить норми, що визначають загальні положення кримінально-виконавчого законодавства, правовий статус засуджених, систему органів і установ виконання покарань, регулює питання нагляду й контролю за виконанням покарань і участі громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених. Розділ II регулює питання виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, розділ III — виконання покарання у виді позбавлення волі, розділ IV — виконання покарання у виді довічного позбавлення волі. Розділ V присвячений питанням звільнення від відбування покарання, допомоги особам, які звільнені від відбування покарання, контролю й нагляду за ними. Прикінцеві положення регулюють питання введення в дію КВК України.
5. До інших законів, які містять норми кримінально-виконавчого права, слід віднести такі закони України: від 30 липня 1993 р. № 3352-XII «Про попереднє ув’язнення»; від 1 грудня 1994 р. № 264/94-ВР «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»; від 1 жовтня 1996 р. № 392/96-ВР «Про застосування амністії в Україні»; від 2 березня 2000 р. № 1526-III «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України»; від 10 липня 2003 р. № 1104-IV «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»; від 23 червня 2006 р. № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та ін., а також та закони України «Про амністію» від 24 липня 1998 р. № 61-XIV, від 16 липня 1999 р. № 1005-XIV, від 11 травня 2000 р. № 1713-III, від 5 липня 2001 р. № 2593-III, від 11 липня 2003 р. № 1131-IV, від 31 травня 2005 р. № 2991-IV, від 19 квітня 2007 р. № 955-V.
6. Низка норм кримінально-виконавчого права міститься і в Указах Президента України. Зокрема, на підставі Указів Президента України від 22 квітня 1998 р. № 344/98, від 12 березня 1999 р. № 248/99 та від 12 червня 2000 р. № 786/2000 був створений Державний департамент України з питань виконання покарань (далі — ДДУПВП) і визначений як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань; а указом Президента України від 31 липня 1998 р. № 827/98 було затверджене відповідне Положення про нього, Указом Президента від 5 квітня 1994 р. № 139/94 - Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, Указом Президента України від 19 липня 2005 р. № 1118/2005 затверджене Положення про порядок здійснення помилування тощо.
