Тільки нацисти з їхньою ідеологією "іберменшів" могли придумати для "унтерменшів" таку установу, як Психотехнічний інститут. Його завданням було нібито науково визначати таланти молоді з львівських фахових шкіл. У визначені дні туди приводили групи юнаків і за допомогою кількох апаратів провадили над ними досліди, у висліді яких і визначали їхні таланти. Власне свідоцтва тих хлопців я переписувала на машинці та з дива не сходила, як усі вони вкладались у визначений інститутом стандарт фізичних робітників. На сотні молоді не знайшлося ні одного із завдатками на розумову працю. Тих результатів ніхто не брав серйозно. В ті часи молодь ішла до будь-яких шкіл, якщо не було можливости вибору, щоб вберегтися від вивозу до Німеччини на примусові роботи. Також самі працівники інституту не ставились поважно до своєї роботи. Це були люди з вищою освітою, вони мусили десь працювати, щоб пережити важкий воєнний час. Розцінювали інститут як один із засобів збереження молоді від вивозу на роботу до Німеччини.
Уже восени 1943 року було очевидним, що Німеччина програє війну. Відступаючи, війська заливали міста, розташовуючись у більших будинках, зокрема школах. То була аж ніяк не догідна пора на навчання. Все ж до Перемишля з'їхалася з різних кінців Галичини саме та молодь, яка всупереч усьому була настроєна вирвати із зубів окупанта та твердої долі свої "атестати зрілости". З наближенням боль-шевиків тут, більше як деінде, відчувався панічний страх населення. Під містом розташувався табір, у якому задержувались утікачі, що пробивалися на захід, переважно східні українці. У таборі тим людям доводилось бідувати, хоч місцеве населення трохи помагало їм. Тут був також останній пункт на рідних землях і для західніх українців. За німцями ніхто не жалів, але поновну большевицьку окупацію сприймалось з жахом, наче навалу татарської орди.
Виїжджаючи зі Львова, Мікушка передав мені зв'язок до референта СБ на Перемиську область, Миколи Дудка, під псевдом Соловій. Я наладнала з ним зв'язок, проте не зразу взялася до підпільної роботи. Сконденсована програма лекцій забирала багато часу на їх засвоєння. Це не була нормальна школа, і тут вже ніхто не насміхався з "куйонів", бо всі здавали собі справу з наслідків несерйозного трактування науки.
Як і переважна більшість немісцевих курсанток, я замешкала в дівочому інституті. Все ж не занедбувала дружби з Наталкою Козакевич, що почалась ще у львівськім гуртожитку. Під ту пору Наталка, під псевдом Сіра, вже діяла в підпіллі у Перемищині на посту окружної провідниці Українського Червоного Хреста (УЧХ), або, як популярно називали, жіночої сітки. Наталка переважно перебувала в терен і, але також втримувала квартиру в Перемишлі, куди я деколи навідувалася. На квартирі жила постійно її сестра Ірина, знана опісля на Закерзонні під псевдом Роксоляна. Теж залучена до підпільної роботи, вона була зв'язковою Соловія та обласного провідника Перемиської области, Зенона. Добра і привітна, одначе трохи легкодушна, Ірина була контрастом до надто серйозної Наталки. Проте уміло виконувала свої завдання, коли опинялась нераз у критичних ситуаціях під час гестапівських ревізій та облав.
Наприкінці зими 1944 року я застала на їхній квартирі обласного провідника Василя Галасу, що виступав тоді під псевдом Зенон, а опісля був відомий на Закерзонні як Орлан. До того часу я вже багато наслухалася про нього від Наталки, яка встигла в ньому закохатися, тож тепер зустріла його з подвійною цікавістю.
Він був середнього зросту, мав дуже високе чоло, що наче врізалося у темнорусяву чуприну. В голубих очах світилися тепло і привітність, але водночас він, здавалося, прошивав своїм бистрим поглядом. Тоді йому ще не сповнилося і двадцяти п'яти літ. Привітався зі мною тепло, як з давнім другом, причому кожна риса на його лиці ясніла усмішкою. В розмові виявився щирий, цікавий та дотепний і тим відразу створив свобідну атмосферу у спілкуванні. Опісля ми ще принагідно зустрічалися декілька разів на тій же квартирі. Коли він протягом довшого часу не навідувався до Перемишля, я скучала за цікавими розмовами з ним. Вміння прихиляти до себе серце всякої людини було чи не найбільшим його талантом. Наш курс переносили з одного будинку до іншого: то до чоловічої гімназії, то до дівочого інституту, і врешті закінчили ми його в кімнатах Народного Дому. Не лише цей курс, але й уся наша середня освіта була полатана й поперекручувана трьома різними окупантами, що чергувалися на українській землі, як і полатане було тоді життя народу. Завдяки відданим організаторам та викладачам, нам таки вдалося свого добитися. Навесні 1944 року ми склали іспити, і я одержала атестат зрілости. Перед і мною були відкриті двері до вищої освіти. Одначе вже вдруге в моєму житті, не в ту годину прийшла насолоджуватися.
Перемиська область займала терени від Мостиського та Хирівського р-нів на сході до най далі висунутих на захід земель, заселених українцями. На півдні вона сягала до чехословацької границі, а на півночі займала землі Ярославщини й досягала під Ряшів. Отже, в область входили округи: Лем-ківщина, Перемищина та Ярославщина.
На тих землях підпільна діяльність ОУН була слабша, ніж в інших областях Західньої України. Виняток становив Перемишль з околицями, де національна свідомість населення була на високому рівні. Відчувався брак освіченого кадру для головніших постів у підпільній мережі. Користаючи з напливу молоді на матуральний курс, обласний керівник Зенон провів серед них кампанію, після якої багато випускників курсу приєдналося до підпільної боротьби. Вирішила і я залишитись у Перемищині. Мій зверхник, Соловій, полагодив з Мікушкою формальності, пов'язані з переходом, і призначив мене своєю секретаркою, сам обравши мені псевдо Зірка.
Моя перша підпільна квартира була в с. Корманичі, недалеко містечка Нижанковичі. Праця полягала в переписуванні на письмовій машинці ви шкільних матеріялів, звітів та іншої підпільної літератури. Та квартира була також вузловим пунктом, куди надходила пошта до мого провідника. її я доставляла йому до Перемишля, або він присилав по неї Роксоляну, а деколи то й сам навідувався до Корманич.
