Можливо, ненавмисне, але… щось було. Щось таке, від чого він почувався так само, як із Генрі, авжеж так, інакше чого б це Генрі вигулькнув після такої довгої відсутності?
Зараз всі на нього дивляться. Навіть Юк.
— Продовжуй, — сказав він Роландові трохи ущипливо. — Ти ж хотів, щоб ми подумали. То ми вже думаємо. — Сам він думав так напружено
(Я стріляю розумом)
що його трикляті мізки могли от-от загорітися. Але старому довготелесому негідникові він не збирався про це говорити. — Продовжуй, загадай Блейнові кілька загадок. Роби своє.
— Як хочеш, Едді, — Роланд підвівся з місця, вийшов уперед і знову поклав руку на червоногарячий прямокутник. Карта маршруту з’явилася одразу. Зелена цятка вже проминула Райлі, але Едді зрозумів: монопоїзд істотно вповільнив швидкість, чи то підкорюючись якійсь вбудованій програмі, чи то Блейн не квапився тому, що вся ця розвага була для нього надто приємною.
— ТВІЙ КА-ТЕТ ГОТОВИЙ ПРОДОВЖИТИ НАШІ ЯРМАРКОВІ ЗАГАДКИ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?
— Так, Блейне, — відповів Роланд, і його голос здався Едді сумним. — Поки що я сам загадуватиму тобі загадки. Якщо ти не заперечуєш.
— МАЄШ ПОВНЕ ПРАВО, ЯК ДІН[5] І БАТЬКО СВОГО КА-ТЕТУ. ЦЕ БУДУТЬ ЯРМАРКОВІ ЗАГАДКИ?
— Так.
— ЧУДОВО, — у голосі огидна вдоволеність. — З РАДІСТЮ ПОЧУЮ БІЛЬШЕ ЦИХ ЗАГАДОК.
— Гаразд, — Роланд глибоко вдихнув і почав. — Годуй мене, і я житиму. Дай мені напитися, і я помру. Що я?
— ВОГОНЬ, — жодного вагання. Лише нестерпна пиха, самовпевнений промовистий тон: «Стара, як світ загадка, вона була стара ще тоді, коли твоя бабця молодухою була. Але ти не зупиняйся, пробуй далі! Я вже сто років так не розважався, тож спробуй ще раз!»
— Перед сонцем пролітаю, та тіні не відкидаю. Що я таке?
— ВІТЕР, — ані крихти вагання.
— Твоя правда, сей. Далі. Легкий, мов пір’їнка, але ніхто не в змозі довго тримати.
— ПОДИХ, — нуль вагання.
«Ні, він все-таки завагався», — раптом подумав Едді. Джейк із Сюзанною втупилися болісно-зосередженими поглядами в Роланда, стиснувши кулаки, просто-таки жадаючи, щоб він загадав Блейнові саме ту, правильну загадку, якою він подавиться, ту, в якій сховано ключ, що відмикає двері в’язниці. Едді не міг дивитися на них — особливо на Сьюз — і сам залишатися зосередженим. Тож він опустив погляд на свої руки, що лежали на колінах, теж стиснуті в кулаки, і силою волі примусив їх розтиснутися. Зробити це виявилося на диво важко. З проходу до нього долинав Роландів голос — той один за одним видавав золоті хіти своєї юності.
— А розгадай-но це, Блейне. Якщо ти мене розіб’єш, я не перестану працювати. Якщо зможеш до мене доторкнутися, моїй роботі кінець. Якщо загубиш мене, то невдовзі обов’язково знайдеш, але вже окільцьованим. Що я таке?
Сюзанна на мить затамувала подих, і, навіть не дивлячись на неї, Едді знав, що вона думає так само, як і він: це гарна загадка, збіса гарна, може, навіть…
— ЛЮДСЬКЕ СЕРЦЕ, — відповів Блейн. Так само спокійно, без краплини сумніву. — ЦЯ ЗАГАДКА ЗДЕБІЛЬШОГО ҐРУНТУЄТЬСЯ НА ПОЕТИЧНИХ МЕТАФОРАХ, ЯКІ ТАК ПОЛЮБЛЯЮТЬ ЛЮДИ. ДОКЛАДНІШЕ МОЖНА ПРОЧИТАТИ, НАПРИКЛАД, У ТВОРАХ ДЖОНА ЕЙВЕРІ, СІРОНІЇ ГАНТЦ, ОНДОЛИ, ВІЛЬЯМА БЛЕЙКА, ДЖЕЙМСА ТЕЙТА, ВЕРОНІКИ МЕЙС ТА ІНШИХ. ВАРТО ЗАЗНАЧИТИ, ЩО ЛЮДСЬКІ ІСТОТИ ДУЖЕ ПЕРЕЙМАЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ КОХАННЯ. ВТІМ, ЦЕ СТАЛЕ ЯВИЩЕ НА ВСІХ РІВНЯХ ВЕЖІ, НАВІТЬ У ЦЮ ДОБУ ВИРОДЖЕННЯ. ПРОДОВЖУЙ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ.
Сюзанна знову почала дихати. Руки Едді хотіли було знову стиснутися в кулаки, але він їм цього не дозволив. «Піднеси кремінь ближче, — пролунав голос Роланда в його голові. — Піднеси кремінь ближче, заради свого батька!»
А Блейн Моно під Місяцем-Демоном тим часом мчав далі на південний схід.
Джейк не знав, простими чи складними визнає Блейн десять останніх загадок із книжки, але йому самому вони здалися досить-таки твердими горішками. Звісно, нагадав він собі, він же не машина з мізками в купі комп’ютерів, що розкинулися під цілим містом. Все, що він міг, — докласти якнайбільше зусиль. Бог ненавидить боягузів, як часом казав Едді. Якщо останні десять загадок не спрацюють, він спробує загадку Аарона Діпно про Самсона (3 їдячого вийшло істивне, і так далі). А коли вже й із цією зазнає провалу, то, мабуть… чорт, він не знав, що зробить чи навіть що почуватиме. «Правду кажучи, — подумав Джейк, — я спікся».
Власне, чом би й ні? За останні вісім із чимось годин він пережив цілу бурю емоцій. Спершу жах: він був упевнений, що вони з Юком полетять з мосту в річку Сенд і неодмінно загинуть; Ґешер тягнув його крізь шалений лабіринт, на який перетворився Лад; довелося дивитися в жаскі зелені очі Цок-Цока і намагатися відповісти на його питання, на які взагалі неможливо було відповісти, — про час, нацистів і природу транзитивних схем. Допит Цок-Цока скидався на вирішальний іспит у пеклі.
Потім було піднесення, коли його звільнив Роланд (і Юк, без Юка він точно був би труп), уся та дивовижа, яку вони побачили під містом; захват від того, як гарно Сюзанна розгадала Блейнову загадку, що відчиняла хвіртку в огорожі, й нарешті — шалений поспіх, коли вони бігли в монопоїзд, оскільки Блейн збирався випустити нервово-паралітичний газ із запасів, що зберігалися в підземеллях Лада.
Після пережитого його огорнула якась тупа впевненість, схожа на наркотичний дурман, — авжеж, Роланд переможе Блейна і той дотримає слова, випустить їх цілих і неушкоджених на останній зупинці (якою б не була Топіка в цьому світі). Потім вони знайдуть Темну Вежу, зроблять там усе, що від них вимагається: виправлять усе, що треба виправити, полагодять усе, що треба полагодити. А що потім? І жили вони довго і щасливо, не інакше. Як у казці.
Та тільки…
Роланд казав, що вони спроможні читати думки один одного. Спільний кхеф, невід’ємна частина ка-тету. Відчуття приреченості — ось що прокрадалося в Джейкові думки відтоді, як Роланд виступив у прохід і почав загадувати Блейну загадки своєї юності. Ці думки йшли не тільки від стрільця. Сюзанна теж посилала синьо-чорні хвилі смутку. Один Едді не наганяв похмурих думок, бо виглядав якимось відстороненим, заглибленим у себе. Можливо, це добре, але жодних гарантій не було, і…
