— Вона прекрасна, чи не так? — прошепотів доктор Робінсон.
Він став біля Мори, і на мить вона спитала себе, чи йому йдеться про Мадам Ікс, чи про молоду жінку.
— Схоже, стан просто чудовий. Сподіваюся лише, що тіло збереглося не гірше за обгортки.
— Як думаєте, який її вік? Маєте приблизну оцінку?
— Ми відправили зовнішню оболонку на радіовуглецевий аналіз. На це пішло майже все наше фінансування, але Джозефіна наполягала. В результаті маємо друге століття до нашої ери.
— Епоха Птолемеїв, так?
Він задоволено усміхнувся їй.
— А ви знаєтеся на єгипетських династіях.
— У коледжі спеціалізувалася на антропології, але, правду кажучи, мало що пам’ятаю, окрім цього та племен яномама[2].
— Я однаково вражений.
Мора дивилася на загорнуте тіло й чудувалася тим, що вміст цього ящика мав понад дві тисячі років. Який шлях воно подолало — через океан, через тисячоліття, щоб опинитися на столі для КТ у бостонській лікарні під допитливими поглядами вчених.
— Залишите її в ящику під час сканування? — запитала вона.
— Хочемо якомога менше її ворушити. Ящик не заважатиме, навіть так зможемо добре роздивитися, що під тією тканиною.
— То ви навіть трошки не глянули?
— Питаєте, чи не розгортав я її? — Спокійні очі вирячилися від жаху. — Боже, ні. Археологи могли б так учинити років зі сто тому — саме таким чином вони пошкодили чимало зразків. Під зовнішніми обгортками, певно, шари смоли, тож так просто їх не відгорнеш, треба відколювати. Це не просто руйнування, а й неповага. Я ніколи так не вчинив би. — Він подивився на молоду темнокосу жінку. — Джозефіна мене за це вбила б.
— То це ваша колега?
— Так, докторка Пульчілло.
— На вигляд їй років шістнадцять.
— Правда ж? Але розумна надзвичайно. Саме вона організувала це сканування. А коли лікарняні юристи намагалися протестувати, Джозефіна все одно змогла відстояти своє.
— Чому юристи були проти?
— Чесно? Тому що пацієнтка не могла надати інформовану згоду.
Мора засміялася, не вірячи власним вухам.
— Вони хотіли отримати письмову згоду від мумії?
— Коли ти юрист, мусиш розставити усі крапки над і. Навіть якщо пацієнтка уже кілька тисяч років мертва.
Докторка Пульчілло прибрала усі пакувальні матеріали і приєдналася до них у кімнаті перегляду, зачинивши двері поміж приміщеннями. Тепер мумія лежала відкрита у своєму ящику, чекаючи на перші промені рентгену.
— Докторе Робінсон? — озвався технік, тримаючи пальці на клавіатурі. — Перш ніж почати сканування, треба ввести дані пацієнтки. Яку дату народження їй прописати?
Куратор насупився.
— Господи. Невже дата народження аж так необхідна?
— Я не можу почати сканування, поки не заповню всі бланки. Вводив нульовий рік, але комп’ютер не сприймає.
— Може, використаєте вчорашню? Нехай їй буде один день.
— Гаразд. Тепер програма наполягає на встановленні статі. Чоловіча, жіноча або інша?
Робінсон кліпнув.
— Є окрема категорія «інша»?
Технік вишкірився.
— Ніколи не мав нагоди поставити там галочку.
— Ну то поставте сьогодні. На масці жіноче обличчя, але тут не вгадаєш. Ми не можемо бути певні, поки не проведемо сканування.
— Гаразд, — мовив доктор Брір, радіолог. — Ми готові.
Робінсон кивнув.
— Починаймо.
Вони зібралися навколо монітора, чекаючи на перші зображення. У вікно було видно, як узголів’я стола, де розташовувалася голова Мадам Ікс, в’їхало у пундикоподібний отвір, і почалося бомбардування рентгенівськими променями під різними кутами. Комп’ютерна томографія не була чимось новим для медицини, але в археології почала використовуватися нещодавно. Ніхто в кімнаті раніше не бачив, як проходить сканування мумії, і поки всі присутні скупчилися перед екраном, Мора не забувала, що камера ходить по їхніх обличчях, готова записувати реакцію. Ніколас Робінсон, який стояв біля неї, похитувався на п’ятах, заражаючи знервованістю всіх присутніх. Мора відчула, як її пульс пришвидшується, вигнула шию, щоб краще бачити екран. Перше зображення змусило усіх нетерпляче зітхнути.
— Це просто ящик, — пояснив доктор Брір.
Мора зиркнула на Робінсона й побачила, що його вуста стиснулися у тонку лінію. Невже Мадам Ікс виявиться лише купою ганчір’я? Докторка Пульчілло біля нього була не менш напружена: вона вчепилася у спинку стільця радіолога й зазирала через його плече, чекаючи на ознаку чогось людського — що завгодно, аби воно підтверджувало, що в цих бинтах лежить мертве тіло.
Наступна картинка змінила все. Це був навдивовижу яскравий диск, і щойно він з’явився на екрані, усі спостерігачі одночасно й різко вдихнули.
Кістка.
Доктор Брір сказав:
— Це верхня частина черепа. Я вас вітаю, там безперечно хтось є.
Робінсон і Пульчілло радісно поплескали одне одного по спині.
— Ми саме на це чекали! — вигукнув він.
Пульчілло широко усміхнулася:
— Тепер можна добудовувати той виставковий зал.
— Мумії! — Робінсон відкинув голову назад і зареготав. — Усі люблять мумії!
На екрані з’являлися нові фрагменти черепа, привертаючи їхню увагу: порожнина була заповнена не мозковою речовиною, а мотузками, схожими на кубло хробаків.
— Лляні мотузки, — зачудовано пробелькотіла докторка Пульчілло, наче нічого прекраснішого в світі не бачила.
— Мозкова речовина відсутня, — завважив технік.
— Так, мозок зазвичай видаляли.
— Це правда, що мертвим устромляли в носа гак і висмикували мізки? — запитав він.
— Майже правда. Мозок так просто не висмикнути, він надто м’який. Імовірно, вони використовували якийсь інструмент, щоб збити його до рідкого стану, а тоді нахиляли тіло і мозок справді витікав через ніс.
— Оце так жесть, — пробуркотів технік. Але він ловив кожне слово Пульчілло.
— Череп могли лишити порожнім або напхати лляними мотузками з ладаном, як ось тут.
— Що таке взагалі цей ладан? Завжди було цікаво.
— Ароматна смола. Її видобувають з особливої породи дерев у Африці. Він дуже цінувався в прадавньому світі.
— Ось чому один із трьох царів приніс його у Віфлеєм.
Докторка Пульчілло кивнула.
— Дуже цінний дар.
— Гаразд, — мовив доктор Брір. — Ми опустилися вже нижче очниць. Тут ви бачите верхню щелепу і…
Він замовк і примружився, вдивляючись у неочікувану темну пляму.
— О господи, — пробелькотів Робінсон.
— Щось металеве, — сказав Брір. — У ротовій порожнині.
— Це може бути золотий листок, — сказала Пульчілло. — У греко-римську добу до рота іноді клали золоті листки.
Робінсон розвернувся до камери, яка записувала кожне слово.
— Схоже, у роті є метал. Це підтверджує наше орієнтовне датування греко-римською епохою…
— А це що таке? — вигукнув доктор Брір.
Мора різко розвернулася до екрана. У нижній щелепі мумії з’явилася яскрава пляма у формі зірки — приголомшлива, бо її не мало би бути у двотисячолітньому тілі. Судмедекспертка нахилилася ближче, вдивляючись у те, на що й не звернула б уваги, якби це тіло опинилося на її столі для розтину.
— Я розумію, що це неможливо, — тихо мовила вона, — але знаєте, на що це схоже?
Радіолог кивнув.
— Це схоже на пломбу.
Мора розвернулася до доктора Робінсона, шокованого не менше за інших присутніх.
— Щось подібне уже знаходили в єгипетських муміях? — запитала вона. — Проліковані зуби, які можна переплутати із сучасними пломбами?
Він похитав головою, дивлячись на неї широко розплющеними очима.
— Але це не значить, що єгиптяни не вміли такого робити. Їхня медицина була найрозвинутішою в давньому світі. — Він перевів погляд на колегу. — Джозефіно, що ти скажеш? Це твоя спеціалізація.
Докторка Пульчілло намагалася знайти відповідь.
— Є… медичні папіруси епохи стародавнього царства. Там описується, як закріпити зуби, якщо вони хитаються, як встановлювати зубні містки. Один цілитель прославився тим, що робив зуби. Тож ми знаємо, що вони були доволі винахідливі у стоматології. Значно випереджали свій час.
— Але чи були в них такі засоби? — спитала Мора, показуючи на екран.
Жінка збентежено перевела очі на зображення.
— Якщо й були, то мені про це не відомо, — тихо відповіла вона.
На моніторі з’являлися нові зображення у відтінках сірого — тіло, немов нарізане на скибки. Цю пацієнтку можна було опромінювати з усіх боків, піддавати величезним дозам радіації — вона не боялася раку чи побічних ефектів. Опромінення продовжувало атакувати її тіло, і вона спокійно цьому піддавалася.
Вражений побаченим раніше, Робінсон вигнувся вперед, мов натягнутий лук, готовий до нових несподіванок. З’явилися перші скибки грудної клітки, чорної й порожньої.
— Схоже, легені видалені, — сказав радіолог. — Бачу лише зморщену частинку середостіння у грудях.
— Це серце, — сказала Пульчілло, уже спокійніше. Принаймні на це вона очікувала. — Його завжди намагалися залишити на місці.
— Саме серце?
Вона кивнула.
— Воно вважалося вмістилищем розуму, тому його від тіла не відділяли. У «Книзі мертвих» є три окремі закляття для того, щоб серце лишалося на місці.
— А інші органи? — поцікавився технік. — Чув, що їх складали у спеціальні глеки.
— Це до двадцять першої династії. Десь після тисячного року до нашої ери органи почали загортати у чотири згортки й повертати до тіла.
— Отже, ми маємо їх побачити?
— Якщо ця мумія — епохи Птолемеїв, то так.
— Гадаю, я можу зробити припущення щодо її віку на час смерті, — сказав радіолог. — Зуби мудрості повністю виросли, шви черепа закриті. Але дегенеративних змін у хребті я не бачу.
— Молода, але доросла, — сказала Мора.
— Ймовірно, до тридцяти п’яти років.
— У ту епоху, в яку вона жила, тридцять п’ять — це глибока зрілість, — завважив Робінсон.
Сканування пройшло грудну клітку, промені прорізали шари обгорток, панцир висохлої шкіри й кісток, відкриваючи черевну порожнину. Те, що бачила Мора, було моторошно незнайомим, дивним, наче розтин прибульця. Там, де мали б бути печінка й селезінка, шлунок та підшлункова залоза, лежали подібні на змій кільця лляної тканини, — у цьому внутрішньому ландшафті не було нічого звичного. Лише яскраві вузли хребців нагадували, що це справді людське тіло, вичищене до оболонки й напхане ганчір’ям, наче лялька.
Для неї анатомія мумії могла бути чужою, та для Робінсона й Пульчілло це була знайома територія. З появою нових зображень вони схилялися все ближче до екрана, завважуючи деталі.
— Ось, — вигукнув Робінсон, — чотири лляні згортки з органами.
— Гаразд, переходимо до тазу, — сказав доктор Брір і показав на дві бліді арки — верхні краї гребенів клубових кісток.
Шматок за шматком, комп’ютер збирав і обробляв дані рентгенівських променів, і таз поволі набував форми. Кожне зображення дражнило новими подробицями, як у цифровому стриптизі.
— Подивіться на форму тазової апертури, — завважив доктор Брір.
— Це жінка, — сказала Мора.
Радіолог кивнув.
— Я б сказав, що це доволі точно.
Він озирнувся до археологів і широко всміхнувся.
— Тепер можете офіційно називати її Мадам Ікс, це не Містер Ікс.
— Погляньте на лобкове зрощення, — додала Мора, не зводячи очей з екрана. — Розходження немає.
— Погоджуюся, — кивнув Брір.
— І що це значить? — запитав Робінсон. Мора взялася пояснювати:
— Коли дитина, народжуючись, проходить через тазову апертуру, цей процес може спричинити розділення тазових кісток у місці зрощення. Схоже на те, що ця жінка дітей не мала.
Технік засміявся.
— Ваша мумія не була мамою.
Сканування вже йшло нижче тазу, було видно зрізи стегнових кісток в оболонці зів’ялої плоті.
— Ніку, треба зателефонувати Саймону, — сказала Пульчілло. — Він, певно, чекає біля телефона.
— Боже, геть забув. — Робінсон дістав мобільний, набрав номер боса. — Саймоне, знаєте, на що я зараз дивлюся? Так, вона розкішна. Плюс, ми знайшли кілька несподіванок, тож пресконференція буде…
Він замовк, завмер, дивлячись на екран.
— Якого дідька? — бовкнув технік.
Зображення, яке сяяло зараз на екрані, було таким несподіваним, що кімната поринула у повне мовчання. Якби на столі лежала жива пацієнтка, Мора без проблем установила б маленький металевий об’єкт у литці, який розбив тендітну колону малої гомілкової кістки. Але цьому металу не було місця у нозі Мадам Ікс.
