— Дядечко моєї мами був моряком, — мовив Ноббі. — Але після великої чуми його забрали до війська. Кілька фермерів його споїли, а наступного ранку він прокинувся прив’язаний до плуга.
Вони ще трохи посиділи.
— Схоже, на нас чекає війна, сержанте, — озвався Ноббі, коли художник взявся дуже акуратно виводити останню літеру «а».
— То ненадовго. Серед хапонців багато боягузів, — запевнив його Колон. — Як спробують трохи холодної сталі, миттю дадуть драпака через піски.
У сержанта Колона було багате освітнє підґрунтя. Він ходив до школи «Тато завжди казали», поступив у коледж «Це навіть не обговорюється», а тепер ось вчився на аспірантурі університету «Один гаврик у пабі сказав».
— То все це швидко закінчиться? — запитав Ноббі.
— Аякже, крім того в них інший колір шкіри, ніж у нас, — мовив Колон. — Тобто… в мене… в будь-якому разі, — додав він, вивчаючи багату палітру відтінків капрала Ноббса. Схоже, капрал Ноббс був єдиний серед живих із таким кольором шкіри.
— Констебль Візит доволі шоколадний, — мовив Ноббі. — Я ніколи не бачив, щоб він тікав. Якщо старому Умивальні[3] випадає нагода впхнути комусь релігійну брошурку, він біжить, аж язик по спині скаче.
— Але ж омнійці більше на нас схожі, — зауважив Колон. — Трохи дивакуваті, але загалом такі, як ми. Ні, щоб зрозуміти, хапонець це чи ні, прислухайся, скільки слів у нього на «ал» починаються. Бо це їх залізно видає. Вони винайшли всі слова на «ал». Ось як можна відрізнити хапонця. Наприклад, ал-коголь, зрозумів?
— Вони винайшли пиво?
— Та.
— Розумно.
— Я б так не сказав, — заперечив сержант Колон, надто пізно усвідомивши, що припустився тактичної помилки. — Тут їм радше пощастило.
— Що вони ще придумали?
— Що ж… — Колон ламав собі мізки. — Наприклад, ал-гебра. Це задачки з літерами. Для тих… тих, хто не дружить з цифрами, розумієш?
— Точно?
— Звичайно, — підтвердив Колон. — Насправді, — він правив далі, тепер уже трохи впевненіше, коли бачив, в якому напрямку рухатись далі. — Мені один чарівник із Академії сказав, що вони придумали ніщо і цим зробили неабиякий внесок у математику. А я на те: «Га?», а він мені: «Вони придумали нуль».
— Мені якось не дуже мудро звучить, — мовив Ноббі. — Всякий може придумати ніщо. Я от нічого не придумав.
— Ось і я про що, — підтримав його Колон. — Я сказав йому, що деякі люди придумали цифри, такі як «чотири» і…
— …сім…
— …атож, і ці люди — генії. Ніщо не потрібно було придумувати. Воно завжди лежало на поверхні. А вони певно його випадково знайшли.
— Бо довкола них сама пустеля.
— Так. Ти це гарно підмітив. Пустеля. Де, як усім відомо, нічого немає. Для них ніщо — основний природний ресурс. Це навіть не обговорюється. А ми більш цивілізовані, розумієш, нам є що рахувати, тож ми винайшли цифри. Це як… кажуть, що хапонці винайшли астрономію…
— Ал-трономію, — ввічливо виправив його Ноббі.
— Ні, ні… ні, Ноббі, гадаю, вони вже встигли до того часу придумати літеру «с». Певно, поцупили її у нас… Хай там як, вони просто мусили винайти астрономію, бо їм, крім неба, більше нема на що глядіти. Всякий може дивитися на зорі й роздавати їм назвиська. Тому винайшли — це гучно сказано. Ми ж, коли щось мигцем угледіли, не талапаємо всім довкола, що це наш винахід.
— Я чув, у них там багато дивних божків, — мовив Ноббі.
— Ага, і схиблених священників, — додав Колон. — У половини з них піна з писка йде. Вони вірять у всякі божевілля.
Якусь мить вони мовчки спостерігали за художником. Колон якраз боявся наступного запитання.
— То чим саме вони від нас відрізняються? — запитав Ноббі. — Бо деякі наші священники теж трохи…
— Що це за антипатріотичні настрої? — гримнув Колон.
— Ні, ти що. Просто запитую. Я розумію, що вони багато в чому гірші, бо вони чужинці і все таке.
— І вони, звісно, просто обожнюють війну, — мовив Колон. — Люті мерзотники зі своїми закрученими шаблюками.
— Хочеш сказати… вони люто на вас нападають, але, щойно спробувавши холодної сталі, боягузливо деруть кігті? — запитав Ноббі, в якого іноді була надто добра пам’ять на деталі.
— Як я вже казав, їм не можна довіряти. А ще після трапези вони безпардонно відригають.
— Ти… теж, сержанте.
— Так, але я хоча би не вдаю, що це ввічливо, Ноббі.
— Я такий радий, що ти поруч і можеш мені все розтлумачити, — тішився Ноббі. — Дивовижно, скільки всього ти знаєш.
— Я, буває, сам із себе дивуюся, — скромно відповів Колон.
Корабельний художник відійшов назад помилуватися роботою. Почувши за мить розпачливий стогін, вони задоволено кивнули.
Морква якось затямив, що переговори з визволення заручників — завжди справа хитра. Тут не можна поспішати. Дайте людині час, і вона заговорить, коли буде готова.
Тож він тягнув час, сидячи за перевернутим візком, що правив їм за щит від поодиноких стріл, і писав листа додому. При тому багато супився, гриз олівець і, як одного разу висловився Ваймз, погрожував правопису і пунктуації злісною розправою.
Любі Мамо й Тату,
Сподіваюся цей лист за стане вас при доброму здоровлі як у мене. Дякую за ґномський хліб якого ви мені пере слали, я поділився ним з іншими ґномами з Варти і вони с казали що смакує він навіть краще ніж у Бронескибки («Хліб, який, вас за-гризе!»), що може краще смакувати за свіжо-скований домашній хлібчик, так тримати мам.
З Вовчою Зграєю про яку я вам розповідав усе добре, тільки шось капітан Ваймз від них не дуже в захваті, я казав йому що в душі вони файні хлопці і їх тре навчити відрізняти Природу від Дикої Природи а він сказав хех вони і так відрізняють ось в чому проблема. Але він дав мені 5 доларів на м’яч шо пітвержує той факт шо глибоко в душі йому не все рівно.
У нас у Варті зявилося кілька нових облич і якраз вчасно з усіма цими проблемами з Хапонією, справи дуже сумні, і я відчуваю що це Зашиття перед Бурею в цьому не має жодних сумнівів.
Мушу йти вже бо якісь грабіжники вірвалися в діамантовий склад Вортіна і взяли в заручники капрала Анґву. Боюся буде багато крові тому до зустрічі
Досі ваш
Люблячий син
Морква Рудокопсон (капітан)
П.С. напишу ше завтра
Морква акуратно склав листа і засунув його під нагрудник.
— Гадаю, у них було вдосталь часу подумати над нашою пропозицією, констеблю. Що там далі по списку?
Констебль Шкарбан, пошарудівши стосом брудних паперів, витягнув звідти ще один аркуш.
— У нас залишилися крадіжки дріб’язку в сліпих жебраків, — сказав він. — О, тут є дещо краще…
Взявши в одну руку аркуш, а в іншу — мегафон, Морква обережно висунув голову з-за візка.
— І знову доброго ранку! — він радісно привітався. — Ми знайшли ще одну. Крадіжка коштовної…
— Так! Так! Це ми зробили! — прокричав голос із будівлі.
— Справді? Але я ще навіть не договорив, що саме поцупили, — мовив Морква.
— Нічого, це ми зробили! А тепер можна нам вийти, будь ласка?
За цим голосом вчувалося щось іще. Схоже на глухе, монотонне гарчання.
— Гадаю, для початку ви повинні сказати, що саме ви поцупили, — сказав Морква.
— Ем… каблучку? Золоту каблучку?
— Пробачте, тут ні слова про каблучки.
— Перлову підвіску? Так, саме її ми…
— Вже тепліше, але ні.
— Сережки?
— О-о-о, ви вже дуже близько, — підбадьорливо мовив Морква.
— Корону, га? Чи може, діадему?
Морква нахилився до констебля.
— Тут пише «тіара», Редже, дозволимо їм?.. — він випрямився. — Ми готові зарахувати «діадему». Так тримати!
Він знову глянув униз на констебля Шкарбана.
— Я ж усе правильно роблю, Редже? Ні на кого не тисну?
— Не бачу причин так думати, капітане. Адже це вони вдерлися, вони взяли заручника…
— Гадаю, ти маєш рацію…
— Будь ласка! Ні! Файний песик! Сидіти!
— Здається, всі питання закрито, — мовив Редж Шкарбан, визираючи з-за краю візка. — Вони у всьому зізналися, залишився тільки ексгібіціоніст зі Сховного парку.
— Це я! — закричав хтось.
— …тобто ексгібіціоністка…
— Це я! — цього разу голосок став на октаву вищий. — А тепер нам можна вийти?
Морква випрямився і підняв мегафон.
— Панове, виходьте, будь ласка, з високо піднятими руками.
— Ви що, жартуєте? — запхинькав голос, а на фоні хтось загарчав.
— Принаймні тримайте руки так, щоб я їх бачив.
— Буде зроблено, пане!
Четверо чоловіків вивалилися на вулицю. Клапті рваного одягу тріпотіли на вітрі. Коли до них підійшов Морква, їхній лідер сердито тицьнув пальцем на двері.
— На власника цієї місцини потрібно подати в суд! — крикнув він. — Тримати в сейфі дику тварину — просто немислимо! Ми собі тихенько прокралися, нікого не чіпали, а він ні з того ні сього на нас напав!
— Ви стріляли в констебля Шкарбана, — мовив Морква.
— Але не цілились! Не цілились!
Констебль Шкарбан показав на стрілу, що стирчала з його нагрудника.
— Ви в мені дірку проткнули прямо на видному місці! — поскаржився він. — Тепер її доведеться паяти, а за латання обладунків ми платимо з власної кишені. І знаєте, що б я не робив, тут назавжди залишиться мітка.
Вони ковзнули нажаханими очима по стібках на його руках і шиї, і їх раптом осяйнуло, що попри розмаїтість кольорів людської раси, живим не притаманні зелено-сіруваті відтінки.
— Але ж ти і так зомбі!
— Правильно, бий мертвого, — відрубав констебль Шкарбан.
— А ще ви взяли капрала Анґву в заручники. Леді, — сказав Морква тим самим спокійним голосом. Він звучав дуже ввічливо. А це означало, що десь вже горить ґніт, і краще не чекати, поки вогонь дійде до діжки з порохом.
— Так… типу… але вона, певно, втекла, коли намалювалась та істота…
— То ви її всередині покинули? — запитав Морква, все ще дуже спокійним тоном.
Чоловіки вклякли на коліна. Їхній лідер благально здійняв руку.
— Молимо вас! Ми прості грабіжники та злодії! Ми не погані люди!
Морква кивнув констеблю Шкарбану.
— Заберіть їх в Ярд, констеблю.
— Слухаюсь! — відказав Редж і, злісно блимнувши очима, підняв арбалета. — Через вас я збіднів на десять доларів. Тож вам краще нікуди не рипатись.
— У жодному разі, сер. Ми не посміємо.
Морква зайшов у морок будівлі. З дверних отворів на нього позирали страхітливі обличчя. Прямуючи до кімнати-сейфа, він їм підбадьорливо всміхнувся.
Капрал Анґва якраз поправляла на собі уніформу.
— Поки ти не встиг нічого сказати, я нікого не кусала, — мовила вона, коли він з’явився на порозі. — Навіть не подряпала. Тільки порвала їм штани. І мушу додати, звідти далеко не трояндами несло.
Біля дверей зринуло перестрашене обличчя.
— А, пане Вортін, — мовив Морква. — Тут усе в порядку. Вони, схоже, все кинули.
Діамантовий купець вражено на нього витріщився.
— Але вони взяли заручника…
— Вони визнали, що припустилися помилки, — відповів на те Морква.
— І… я ще чув якесь гарчання… схоже на вовче…
— А, так, — сказав Морква. — Ви знаєте, як воно, буває, злодії чогось не поділили… — ніяке це не пояснення, але тон Моркви навіював протилежне, тож пана Вортіна така відповідь влаштовувала ще п’ять хвилин після того, як Морква з Анґвою пішли.
