На дубі, що похилився до води, сидів Орел, а поблизу Черепаха проповідувала своїй братії:
- Гори воно вогнем оте літання! Покійна наша прабаба, дай боже їй царство небесне, згинула, як видно з переказів, за те, що почала вчитися в Орла сеї гиблої науки. Сам Люципер таке вигадав!…
- Слухай-но, дурепо! - обірвав її проповідь Орел.- Не тому загинула премудра твоя прабаба, що літала, а тому що взялася не за свою справу. Літати не гірше, ніж повзати.
Сила: Прагнення насолод і слави багатьох збиває у протиприродний стан. Се тим шкідливіше для них буває, чим більша така невідповідність. І зовсім небагатьох мати зродила, приміром, до філософії і доброславного життя.
Тільки побачили Сову пташки, як почали її наввипередки скубти.
-І не пориває вас досада, пані,- спитав Дроздик,- що на вас, невинну, нападають? Чи не дивно се?
-Анітрохи,- відповіла та.- Вони й поміж себе завжди чинять так само. А щодо досади, то вона для мене терпима, бо хоч мене сороки й ворони з граками скубуть, проте Орел з Пугачем не чіпають, та й афінські громадяни поважають мене.
Сила: Ліпше в одного розумного і доброго бути у любові та шані, ніж у тисячі дурнів.
У час, коли весною Змія скинула линовище, її побачив Буфон.
- Боже, пані,- гукнув здивовано,- відмолоділи! Що за причина? Розкажіть…
- Я вам залюбки дам пораду,- відповіла Змія.- Ходіть за мною!
І повела Буфона до тої щілини, крізь яку вона нещодавно ледве продерлась і скинула з себе усю стару одежину.
- Ну ось, пане Жабо, пролізьте крізь цей прохід. А як пролізете - вщент оновитесь, лишивши по сей бік весь непотріб.
- Ти що, хочеш мене задавити тут? - скрикнув Буфон.- Та хоча мені й пощастить пролізти, то усю шкуру з мене здере…
- Не гнівайтесь,- відказала Змія.- Це єдиний шлях зробити те, що вдалося мені.
Сила: Чим краще добро, тим більшим трудом, наче ровом, воно обкопане. Хто труда не докладе, той до добра не прийде.
Коли висохло озеро, жаби пострибали шукати собі нове житло. Нарешті усі загукали:
- Ох, яке величезне озеро! Буде воно нам довічним житлом!
І стрибнули разом у нього.
- А я,- сказала одна з них,- вирішила жити в одному із джерел, що наповнюють ваше озеро. Онде бачу зарослий лісом горб, який посилає сюди багато струмків, сподіваюся знайти там для себе джерело.
- А навіщо, тітонько? - спитала молоденька жаба.
- А тому, голубонько моя, що струмочки можуть потекти в інший бік, а ваше озеро може так само висохнути. Джерело ж для мене завжди надійніше од калюжі.
Сила: Всяка розкіш може зубожіти і висохнути, як озеро, лише чесне ремесло забезпечить непишне, але спокійне існування… Скільки багатіїв щодня стають жебраками. В цьому єдиним спасінням є ремесло…Найбідніші раби нерідко походять від предків, що жили в калюжі великих прибутків.
Високої якості Смарагд, що жив у славі при королівському дворі, пише своєму приятелеві Діамантію таке:
«Люб'язний друже!
Шкодую, що ти не дбаєш за свою честь і живеш схований у попелі. Твоя вартість мені відома. Ти гідний чесного і видного місця, але нині ти схожий на свічник, що світить сокровенним світлом, але схоронений під спудом. Нічого не варте світло, що не дивує і не звеселяє людське око. Сього тобі й бажаю, з по-шаною - твій друг Смарагд.
Дорогий мій друже! - відповів Діамант.- Наше світло живить лише людське марнославство. Хай вони дивляться краще на сяюче небо, ніж на нас. Ми лише кволий його відблиск. А ціна наша й честь завжди лишається в самих нас. Шліфувальники не надають її нам, а відкривають. Від того, що люди похвалять нас, цінність наша не збільшиться, а зневага, забуття і хула від того не зменшаться. Лишаюся з такими ось думками - твій друг Діамантій».
Сила: Ціна і честь - одне і те ж. Пустоцвіт прибирає блискучого вигляду, прибирає подобу фальшивого діаманта і злодійської монети. Освіченість, милосердя, великодушність, справедливість, постійність і цнотливість - ось ціна наша і честь! Давня приказка говорить: «Дурень шукає видного місця, а розумного і в кутку видко».
Кобила, що привчена була носити ношу, дуже сим чванилась. Вона страшенно не любила Меркурія,- так звали мисливського собаку,- і, прагнучи його забити, щоразу намірялась на нього задніми копитами.
- Чим я завинив, пані Діано? - говорив собака кобилі.- Чому я вам такий бридкий?
- Негіднику!… Тільки я починаю носити при гостях ношу, як ти найголосніше від усіх регочеш. Хіба тобі моє вміння смішне?
- Перепрошую, пані, я не ховаюсь у своїм гріху, що мене завжди смішить навіть добре діло, коли воно не природжене.
- Чого ж це ти чванишся природою? Ти, невігласе! Хіба не знаєш ти, що я навчалася в Парижі?
І чи тобі втямити те, що кажуть вчені Ars perficit naturam? [3] А де і в кого вчився ТИ?
- Матінко! КОЛИ вас учив славний патер Піфикс [4], то мене навчала сама природа, наділивши до сього хистом, а хист породив бажання, бажання - знання та звичку. Можливо, саме тому заняття моє не смішне, а похвальне.
Діана хотіла була хвицнути собаку, та мисливський пес подався геть.
Сила: Без природи - як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутаєшся. Природа є вічне джерело бажання. Ся ж воля (за прислів'ям) гірша всілякої неволі. Вона спонукує до досвіду. Досвід - батько мистецтву, знанню та звичці. Звідси пішли усі науки, і книги, і вправності. Ця головна і єдина навчителька вірно вчить птаство літати, а рибу плавати…
Так само як сіль без солону, як цвіт без свого природного духу, а око без зіниці, так і неприроджене діяння завжди позбавлене чогось таємного. Але се тайне є розум… тобто благота чи краса, і не залежить від науки, а навпаки: наука залежить від нього. Пані Діана, як надмір навчена, але не досить розумна тварина, зволила спитати:
