Il Voyagea[21]{6}. Хоч Карло був на той час майже юнаком, та у 61-му він поїхав до Америки, а в 62-му об’їздив уже всі арабські країни, діставшись аж до Танзанії, й усе це за дорученням ЕНІ. Отож зовсім скоро Італія вже здається йому, й це цілком природно, дуже особливим світом, однією з багатьох частин цілого, й частиною не з найважливіших. Думка про те, що вона є центром Всесвіту, пупом землі, тепер скидається йому на казку, хоч у дитинстві він цілковито у неї вірив. Але навіть у цьому слід завважити суперечність. Відмежовуючись від Італії, визнаючи її старовинність та поетичність, він, рівночасно з тим, був фахівцем у тій особливій італіїністичній науці, що звалась причетність до світу політики. Він був геть-чисто вільний прагнути влади: хоч би й то була влада невисловлена, не названа, означена лише емпірично, хай, так і хочеться сказати, без честолюбства, відлюдницька. У цьому разі, звісно, йшлося про волю дивовижну, ту, яка стирала почуття провини, робила зло неістотним: волю, яка ніби виникла із себе самої, наділену такою справжньою силою, котра дозволяє стати невразливим перед допитливістю совісті, що є частиною Всесвіту, яка дійсно існує.
Якщо одна людина може бути схожою на іншу, подібною до цілковитої тотожності, як визначити, котра з них є справжньою? Хто з них є тією людиною, на яку інша подібна, чи, краще сказати, з якою інша людина себе ототожнює? Хто з них перша з двох, на котру посилатися?
Казати, що другий Карло є абсолютним «двійником» Карло першого, було б несправедливо: бо ми б чудово могли назвати Карло другого — першим, й тоді саме з ним треба пов’язувати іншого Карло.
Ймовірно, несправедливість такої єрархії, мовляв, є перший Карло та другий Карло, навіть якщо її можна виправдати виключно числовим визначенням чи просто зручністю, є несправедливістю соціальною.
Як я вже згадував, перший Карло — інженер, він працює у керівництві одного з провідних підприємств італійської держави, входить до числа «мовчазної влади», але не цей факт є визначальним, аж ніяк! Він походить із заможної, релігійної, порядної родини тощо…; а от другий Карло, якого надалі називатимемо Карл, за особистими даними, я б не зміг послуговуватися стосовно нього тими формами соціальної ідентифікації, які я використовував стосовно першого Карло. Отже, розподіл є соціальним. Вочевидь, навіть Карл уникає суспільства: втім, як я згодом розповім, його спосіб бути його частиною саме й полягає в тому, щоб тікати від суспільства. Ідеальний двійник першого Карло, усередині Карл, на місці соціального наповнення, яке робить із Карло першого того, ким він є, кимось означуваним, Карл має пустку. Й ця пустка заповнена чимось іншим, що виявляєтьсяa[22] в усіх нормах поведінки у суспільстві, які характеризують міжособистісні стосунки у цьому суспільстві, що спонукають Карло першого до дії. Іншими словами, якби хтось збоку спостерігав за тим, як поводиться Карл, можливо, поміркувавши над його діями згодом, міг би приписати їх лише Карло. Так, у поліцейського, який заскочив Карла за незаконною справою, що суперечить буржуазним нормам поведінки, а простіше кажучи, кодексу, буде один вибір — заарештувати його замість Карло: перевіряючи документи Карло, його особисті дані, все те, що, навпаки, ніби у лінгвістичній системі, розміщає його в суспільному оточенні.
˃ Карлb[23], попри те, що цілком однаковий з Карло, настільки однаковий, що їх майже неможливо розрізнити один від одного, у соціальній ієрархії розташовується нижче за Карло. Однак підлегле становище Карла Карло перший контролювати не в змозі.
Карло другий, як і всі прості люди, які не мають соціального впливу — у цьому вони трохи схожі на собак — добрий. Соціальна нижчість та доброта — тотожні. Проте у Карлові зосереджуються негативні риси Карло, а у Карло зібралися всі добрі риси Карла.
Карл — це служка. Карло — хазяїн. Але, як я розповім вам згодом, Карл (мабуть) — людина вільна, а от Карло, безсумнівно, невільник.
Свободу, яку має Карл, неможливо класифікувати, між нею й тим, що є вільним, поза межами здорового глузду існує нерозривний зв’язок: тобто ця дійсність не є культурною чи соціалізованою (тим паче, що існує вона лише теоретично). Попри те, що Карл — слуга Карло, Карло не може контролювати його. Він водить його за собою на шворці, наче пса, але гадки не має, до якої межі знає свого слугу, ба більше, не знає, де межа його існування, поза вчинками, фізичним та фактичним його існуванням.
Перш за все, Карл — добра людина й лишиться таким довіку: він теж народився в Александрії, вчився у Турині, живе матеріальним життям цього суспільства й у цю ж саму мить історії, втім, здається людиною із зовсім іншої цивілізації, не італійської й не буржуазійної. Його служіння іншому має, звісно, незвичні для італійського буржуа риси (чиє служіння має геть іншу природу): можливо, він походить з італійського «народу», історія якого геть інша, давно забута — й, можливо, саме в цьому пояснення шляхетності, якою наділене його служіння. Так само, як деякі поліцейські чи юні карабінери родом з бідних родин із півдня країни, чиє служіння є глибоко шляхетним, позбавленим почуття провини; як бувають граційними та сповненими гідності деякі селяни чи, точніше, батраки на нивах, зокрема мешканці провінції Романья. І хоч часом йому доручають виконувати вульгарні завдання — які самі по собі не є вульгарними, але вважаються такими в очах буржуазного чи дрібнобуржуазного духу, котрі ґречно внушає йому Карло, — Карл все одно лишається незіпсованим, його це не зачіпає; і це стосується не лише його молодих років у Равенні чи Болоньї, у розквіті молодості, але й теперішнього його віку, коли він, хоч і має юнацьку зовнішність, уже є чоловіком зрілим, із сивиною у волоссі. Він нічого не має й ні до чого не належить, і в цьому його захист. Із істоти, яку творить суспільство, забезпечуючи його з надлишком засобами до існування, які він, однак, ˂…˃ відмовляючись, як чинять прості люди: те, що, занурюючись углиб, клекоче, не знаходячи виходу, викликане у душі Карло міжкласовою боротьбою, для Карла є лише «flatus vocis»[24], які мають вагу, але не мають змісту.
— Під час першої подорожі до Турина слідом їде шпигун. Усе це призводить до короткої зустрічі персонажів, наприкінці якої один з них промовляє фразу на сицилійському діалекті.
— Усе, що робить Карло у Турині, він ніби бачить на власні очі (складена ним розповідь заповнює прогалини: вона написана грубою мовою, але я, оповідач, переписую її високим стилем тощо).
---
У той самий час, повертаючись до Турина, з першої подорожі (мати, сестри, шкільні товариші, легендарні місця [освячені наново]). Карло другий вперше подорожує на Схід як підлеглий (на початку своєї кар’єри).
У подорож його відправили двоє можновладців, які були не грубими сицилійцями, а людьми освіченими (які використовували у власних інтересах лівий католицизм та по суті мирський склад другого Карло).
Подорож
Це ледь мапована подорож аргонавтів в інші краї (із подорожей Геркулеса) — це аналогія з усіма іншими подорожами героїв (˂…˃ науково-культурний) [про це дохідливо говориться у вступі, написаному автором] —
Уся подорож геть-чисто вигадана, це марення (дійсність — фрагментарна, візіонарна тощо), [юнацька подорож тощо] —
Внаслідок цього друга подорож Карло другого, яку він здійснить, уже коли буде «мати владу», буде повторенням першої. Тепер уже все замаповано (головним чином, через Нафту). Наразі залишається лише одне незамаповане місце (випадково воно розташовується у пустелі). Й у цьому незамапованому місці починається (пор. падіння Дамаску) ˂…˃ Карло, який потім знову навернеться до містичної релігії (на італійський манір тощо).
Третя подорож [до Едо[25]] — це третє повторення [через — мапування — культурне — ментальне].
— Куди поділися Карло Поліса та Карло Тетіса після їхньої появи (зникнення таке саме, як зникнення Кармело й Двадцятки Духів).
* (Поява полуденного Бога, ще страхітливішого, пор., «Хиби прадавніх» Леопарді)
Певна річ, дочитавши до цього місця, читач цілком природно й, зрештою, неминуче, мабуть, вирішив, що все, що написано у цій книзі, «відсилає у дійсність». І лише поволі, просуваючись у читанні вперед, а відтак знову проходячи кроками свого автора, читач усвідомить, що ця книга не відсилає ні до чого іншого, окрім себе самої. І відсилає вона також — власне, чому б ні, — через дійсність: дійсність, про яку знають — умовно й у загальних рисах — і читач, і автор. Коли мало-помалу буде встановлено, які були підстави прихованої логіки — яка діє лише на основі «спонуки», що її створила, — «спонуки» абсолютно безсторонньої ˂ і, я визнаю це, але з причин, які стануть відомі пізніше, трохи дурнуватої, — читач матиме змогу впевненіше просуватися між тенетами розповіді, які «розтлумачуються по черзі». Я усвідомлюю, що наразі йому доводиться долати відразу, яка виникає через несправжнє перелаштування дійсності: несправжнє, бо насправді його не існує. Отож я вимушений просити читача, аби він, наскільки зможе, притлумив свою цілком природну огиду до «удавання» й довіряв, принаймні, позитивному впливові простого й нехитрого нагромадження матеріалу.
