GPS показував, що до штабу бункера дивізії залишалось близько трьох з половиною кілометрів — але це по прямій.
Стереотрубу довелось маскувати у розгалуженні старої сосни, при спробі повернути її хоч трохи металева труба зачіпала сухе гілля й за комір Саперові сипалася глиця, але лаявся чомусь не він, а Гонщик.
— Оце, просто перед вами, — і є так звана "бочка", — повчав обох тим часом Дізфайндер. — Головний вхід сховано у тому рівчаку за бруствером, а запасний — ота будочка зверху. Десь поруч із будочкою мають бути виходи вентиляції, а трохи далі — вихлопні труби дизелів.
— Бачу... — пробурчав Піт, повертаючи трубу ліворуч. Знову посипалась суха руда глиця, Гонщик обізвав дерево спорохнявілою палицею, місцевість — болотом, а країну — шайзеландом[8].
— Наскільки я зрозумів, саме у ту вентиляцію ти хочеш запхати свої іграшки?
— У ту...
— Ну... тобі видніше. Далі он дивись. Якраз за бочкою — казарма, а з-за неї трохи видно штаб дивізії. Ото його й треба накрити в першу чергу — ну, це просто. Це навіть я вмію.
— Ага... як пару років тому, — Моше пирхнув, а Дізфайндер на хвилину затнувся й одразу перейшов до справи.
— Далі, комунікації йдуть з бочки до ЗКП та до передавального центру — отже, їх теж треба... того.
— Угу... — Піт нарешті відірвався від окулярів й запалив цигарку. — Добре, з цим ясно. Пішли за формою.
— Краще ввечері, — попередив Дізфайндер. — По-перше, всі вже понапиваються, а по-друге — більше шансів застати когось удома.
— Ну ввечері, так ввечері, — знизав плечима Сапер. — Один чорт.
БОСи — будинки офіцерського складу — теж зовсім не змінилися за ті роки, що Дізфайндер останній раз мав нагоду на них подивитись. Такі самі акуратні асфальтовані або посипані пісочком стежки, чисті газони й необдерті стіни, такі самі похмурі солдати з мітлами, лопатами та ношами для сміття, матусі з дітьми у колясочках — дивна річ, але така остогидла колись картина, викликала в Дізфайндера мало не ностальгію. Утім, тривало це доти, поки серединою вулиці не пройшовся товстий майор й не почав дорікати солдатам: у того мітла погано мете, у того за лопатою сміття залишається, у третього папірець з нош упав. Юр сплюнув й стиха вилаявся.
— Нічого не змінилось.
Ранні в тутешніх місцях сутінки впали на землю раптово й водночас непомітно — тілько-но хмари на заході палали червоним сяйвом — й враз все навкруг стало сірим й ще похмурішим, аніж удень.
Жертвою вибрали перший під'їзд першого ж будинку з боку лісу — жителі його, мабуть, особливо пишалися гарним краєвидом з вікон — що ж... тепер цей краєвид мав зіграти не на їхню користь.
Двері, як і казав Дізфайндер, виявились фанерними.
Першим у кімнату залетів Піт, сухо тріснули два постріли, потім почувся дитячий зойк — й ще один постріл. Гонщик не встиг навіть прицілитись. Власник квартири — ще молодий, білявий чоловік застиг на дивані, жінка лежала біля його ніг на підлозі, а дівчинку років п'яти-шести відкинуло аж до стіни.
Дізфайндер акуратно прилаштував на місце вибиті двері.
Чоловік виявився капітаном — але чомусь не з гарматами на петлицях, а з "жуками" зв'язківця.
— Нормально, — махнув рукою Дізфайндер. — Хто там буде додивлятись.
Розмір виявився трохи замалим на Сапера й завеликим для Гонщика, Юр закопилив губу — "пхе, малувато для мене капітана" — але форму все-таки натягнув.
У квартирі навпроти жив невисокий товстий прапорщик. Судячи з батареї порожніх пляшок на кухні та засмальцьованого, аж лискучого кітеля, з родиною в нього не дуже склалося. Та й форма його нікому не підійшла і не сподобалася, тож найманцям довелося продовжити свої пошуки.
Квартира номер два порадувала Гонщика — за кілька хвилин він вже був новеньким, аж сяючим майором. Раптом Дізфайндер посміхнувся й максимально делікатно пояснив, що майор з таким семітським типом обличчя в російській армії може трапитись хіба що в тиловій службі армії, але ніяк не в ракетній дивізії; Моше форкнув, як розгнівана кішка, й сказав, що має тепер ще одну причину не любити шайзеланд.
Форма для Сапера знайшлась аж на третьому поверсі, коли Дізфайндер вже втратив надію знайти щось підходяще, а Гонщик почав непокоїтись із приводу патронів. Піт став підполковником, а ще через пару квартир знайшли старлейську форму для Калібра.
— Будемо сподіватись, Ганс не образиться, — посміхнувся Моше. — А якщо почне скандалити, відкрутимо до біса ще дві зірочки... з кожного боку.
Плац вже спорожнів, і двійко офіцерів з дипломатами не викликали ні в кого ані найменшої підозри. Днювальний на вході в будинок штабу ліниво віддав честь, вартовий на першому посту теж зробив вигляд, наче став струнко, черговий — ще один старший лейтенант за скляною перегородкою — навіть не підвів голови, аж поки Моше не наставив на нього пістолет.
— Нам би таку армію, — звично вже пробурмотів Гонщик, натискаючи спуск.
Скло луснуло, засипавши бідолаху гострими друзками.
За кілька хвилин луснули вікна у всіх навколишніх будинках, а половина будівлі штабу повільно посунулась униз, поховавши під собою таємницю двох вже не існуючих "дипломатів".
— Ну що ? — Дізфайндер демонстративно помахав наручним годинником перед носом Калібра. — Скільки хвилин пройшло.
— Ну, п'ять... — похмуро пробурчав Ганс.
— Скільки з тебе пива?
— Ну, теж п'ять... — що прозвучало ще похмуріше.
— Ні, бо вже шість... — заусміхався було Дізфайндер, але тут, нарешті, завила сирена й загавкали гучномовці.
— Таки п'ять! — вже веселіше рикнув Калібр. — А це не армія, а...
Тим часом метушня на плацу набула більш осмисленої форми, й замість безладної коловерті нагадувала тепер просто дві зустрічні течії: одну, меншу, — до "бочки", а другу, значно потужнішу, — до виходу з розташування дивізії.
— По-моєму, час, — кивнув Сапер.
— Добре.
Дізфайндер зсунув вузол краватки, розстебнув середнього гудзика на кітелі, взяв у руки дипломат — куточок якогось папірця виглядав збоку, наче валізку споряджали у великому поспіху, й вискочив на вулицю.
— Гей, рядовий! — засапаним голосом рикнув він до найближчого солдата. — біжи у "бочку" й віддай цей дипломат майору Тараканову!
— А де його шукати? — було видно, що перспектива бігати туди-сюди солдатові не дуже сподобалась.
— У чергового спитаєш! Бігом марш!
Солдат знизав плечима й підтюпцем рушив до бункера. Сапер мовчки натис кнопку на годиннику-секундомірі.
— Давай! — сказав він ще раз через деякий час.
Дізфайндер знову вискочив надвір й повторив процедуру, назвавши на цей раз капітана Мухіна.
Цього разу Сапер уважно слідкував за ходою носія й натис кнопку одразу, як тільки той зник за дверима бункера.
Гримнуло.
Ціла хмара куряви здійнялась з капоніра, одночасний зойк кількох тисяч осіб пролунав над плацом, й Гонщик задоволено посміхнувся.
— Все, як по маслу, — з не менш задоволеним виглядом пробурчав Сапер. — Що тепер?
— Тепер? — Дізфайндер почухав потилицю. — Тепер ходімо у парк, подивимось, що там робиться. Бачив ти коли-небудь, як заводиться "Ураган"?..
"Ураган" не заводився.
Цілий натовп прапорщиків скупчився навколо двох солдатів, що до пояса залізли під розкритий капот, за численними вказівками не було чути навіть реву з сусіднього боксу, де після кількох спроб таку ж саму машину таки завели.
Літній, сивий й геть блідий майор бігав кругами довколо натовпу, теж щось наказував — але, звісно, ніхто навіть не робив вигляд, що його чує.
— Нам би таку армію, — звично вже зітхнув Гонщик, потім сплюнув, нахабно розштовхав прапорщиків, відсунув убік солдатів й теж сховався під капотом. За кілька хвилин заскреготів стартер, гримнув дизель і з вихлопної труби машини вирвалась ціла хмара сизого диму.
Так само нахабно, та ще й кривлячись, коли його особливо фамільярно плескали по спині, або пхали під носа пачки цигарок, Моше проштовхався назад, ще раз сплюнув й запитально подивився на Сапера — той, до речі, вже встиг десь розжитися кількома сумками з ОЗК[9] й протигазами.
