Чорна ріка автостради вливалася в нові й нові, огорнуті тишею, містечка. Ріка, що не вертає назад. Ріка, що кличе за собою.
Коли автобус проминув Аранхуес, приятелі прокинулись, і бордюг Брауліо пішов по колу. Потім вони запалили, і Фараон шепнув Плінію:
— А вона, ця молодичка, ще нівроку! Чом би тобі не поволочитися за нею, друже?
Нарешті автобус в'їхав у Мадрід й зупинився біля вокзалу Аточа. Пасажири висипали на майдан і заходилися знімати з даху свої валізи. Пліній розпрощався з Марією де лос Ремедіос. А Фараон знічев'я поплескав Караколільйо по животу. Той віддячив йому віночком вишуканих епітетів.
Узявши таксі, вони подались до готелю «Сентраль» на вулиці Алькала, де завжди зупинялись, бувши в Мадріді. Знову той самий вестибюль з фотознімками, усміхнений портьє, тихий ліфт. У ресторані чи не завжди можна здибати земляка, що приїхав на весілля чи похорон, у справах або на відкриття сезону кориди, скупитися або розтринькати зароблене на винобранні, свататись чи шукати протекції.
За якісь півгодини Пліній і дон Лотаріо стояли вже при виході на вулицю, розмірковуючи, що його робити далі. Ще не пробило й восьмої. Зрештою вирішили не марнувати часу й навідатись до департаменту безпеки, сподіваючись застати там свого приятеля дона Ансельмо Пералеса й негайно приступити до справи.
Але потрапити до комісара виявилось не так просто. Спершу мусили заповнити формуляри, показати виклик, поминути кілька кордонів вартівників, аж поки опинилися в невеличкій почекальні.
Коли дону Ансельмо доповіли про відвідувачів, він одразу вийшов до них, усміхаючись і простягуючи їм руки.
Вони сіли у старенькі вицвілі фотелі, й комісар — огрядний чолов'яга з простацьким обличчям, завжди усміхнений — почав викладати їм суть справи. Кришталева люстра на дві лампи заливала кабінет блідим жовтим світлом.
— Пам'ятаєте дона Норберто Пелаеса Корреа, що був нотарем у Томельйосо десь у двадцятих роках?
— Авжеж, — згадав Пліній.
— Я його добре знав, — сказав ветеринар. — Шанований чоловік. Дещо дивакуватий, але гідний всілякої поваги.
— А його доньок близнят пам'ятаєте?
— Ясна річ, — потвердив дон Лотаріо. — Руді сестри.
— Руді сестри?
— Так, вони були руді, аж червоні, і тому їх прозвали Рудими сестрами.
— А мені здається, доне Лотаріо, що їх називали рудими близнятами, — замислено повідав Пліній.
— Може, й так. Вони завжди ходили разом і навіть одягались однаково. Тоді вже були на виданні.
— Дуже симпатичні й чемні… — додав з якимось сумом шеф.
— Але їм не таланило: ніхто не домагався їхньої руки.
— Вони ніколи не виходили самі. Тільки з батьками. Не бували на балах і вечірках, де збиралася молодь. Такі якісь зворушливі!
Дон Ансельмо засміявся на останні слова Плінія і сказав:
— Отож, ті Руді сестри чи близнята несподівано зникли.
— Обидві враз? — здивувався ветеринар.
— Тільки так і могло бути, — озвався Пліній. — А як це ста» лося?
— Три дні тому, десь пів на четверту пополудні, вони вийшли з дому й досі не повернулись.
— Вони жили самі? — спитав Пліній.
— Так. Вели доброзвичайний триб життя. Мало з ким зналися і майже ніколи не виходили зі свого кварталу. Мешкали на вулиці Аугусто Фігероа в старому будинку на розі Баркільйо. — І зникли, не лишивши жодного сліду. Проведені розсліди нічого не дали. А оскільки вони не цуралися людей з Томельйосо, я й згадав про вас, Мануелю, і про вас, доне Лотаріо. Я сказав собі: справа немов для них створена. Оце й усе. Пліній замислено потер щоку.
— Ви не здаєте собі справи, доне Ансельмо, що я, тобто ми з доном Лотаріо — звичайнісінькі нишпорки з виноградарською містечка, і Мадрід для нас завеликий терен. Я працюю по старосвітськи. А ви мене вкидаєте на Пуерта-дель-Соль… Та що вам пояснювати!
— Годі вам опинатися! Ви завжди можете розраховувати на нашу допомогу. Досить лиш зателефонувати, і я пришлю будь-кого з моїх людей. Головне — мати добру кебету і багато часу, чого вам не бракує.
— А що? Спробувати можна… — мовив дон Лотаріо.
— Спробувати мало. Якщо ми погодились, то мусимо виправдати довір'я і довести справу до кінця.
— І доведете, Мануелю, доведете. Хто, як не ви… Ось ключ од помешкання Рудих сестер. Інспектор Хіменес відвезе вас туди, все покаже й розкаже. Я певний — не мине й тижня, як ви розплутаєте цю загадкову справу.
— Ваші б слова, доне Ансельмо, та до Бога!
Інспектор Хіменес Пандорадо подався шукати вільне авто, а Пліній і дон Лотаріо чекали при брамі департаменту безпеки на вулиці Корреос. Вони стояли, зашиливши руки в кишені, всією поставою виказуючи свою чужинність столичному ройо-виську автомобілів і людей. Почувалися мов неживі предмети в цьому тісному й гамірному світі.
— Я, певне, старію, Мануелю, — раптом сказав ветеринар.
— Чого б це?
— Бо віднедавна частенько питаюся в себе, в чому сенс життя, — із сумом у голосі відповів дон Лотаріо. — Певне, смерть вже кружляє коло мене. Або ж це вплив філософії Брауліо.
Пліній помовчав і глибокодумно мовив:
— То ознака не старості, а мудрості. Мене ця думка точить уже від кількох років. Брауліо має якусь рацію.
— Хочеш сказати, що я не поспішаю за епохою? Пліній усміхнувся:
— Ні, маестро. Річ у тім, що до кожного така думка приходить у свій час.
— То для тебе це вже доконаний факт?
— Ні. Цей вузол людина не годна розплутати… Лишається тільки призвичаїтись.
Мимо пройшло кілька гривастих хлопців у довгих піджаках і кльошових штанях. Вони збуджено сміялись у передчутті якоїсь забавки.
— Бач, який оптимізм…
Кожен замислився про своє. Пліній перший урвав мовчанку:
— Я їх немов бачу…
— Кого, Мануелю?
— Рудих близнят… Усміхнені, у білих сукенках, вони йдуть, побравшись за руки, Двірцевою алеєю. І песик з ними.
— Але ж ні батько, ні мати не були руді.
— Певне, хтось із предків був рудий. Або ж незгода крові…
— Можливо. Ми, науковці, називаємо це генами.
— Отже, незгода генів.
— Чи можуть гени доходити згоди чи ні, цього я вже не знаю.
Нарешті з'явився інспектор Хіменес, з невластивим для його молодих літ черевцем.
— Раніш ніж за чверть години авто не буде.
— У такому разі пройдемося, — запропонував Пліній.
— Далися вам ті прохідки! Ліпше випити пива тут навпроти, в «Ла тропікал».
Дону Лотаріо пропозиція сподобалась.
— Ходімо, плачу я.
— Перепрошую, але я запросив перший. А ви можете заплатити за перекуску.
— Гаразд, плачу за краби.
— То вам доведеться потрусити гаманом.
— Пусте!
Скориставшись прогалиною у вуличному русі, вони перейшли на той бік вулиці.
В міру того як пиво цідилося в кухлі, а кельнер подавав краби, дон Лотаріо веселішав, а інспектор Хіменес потирав руки.
— Коли світ дійде якогось ладу, — виголосив ветеринар, патраючи краба, — ми житимемо виключно з дарів моря. В ньому задосить усього для всіх. А ми його досі не знаємо як слід. Люди бояться моря й користаються тільки з пляжів та кількох видів нікчемних риб.
Хіменес засміявся і ствердно покивав головою:
— То правда! Земля дає мало, а праці вимагає багато.
— Отже ви, доне Лотаріо, вважаєте, що землі нам уже замало?
— Авжеж, Мануелю. — І до кельнера: — Ще крабів, будь ласка!
Вони палили, наситившись, коли зайшов поліцейський і доповів, що машину подано.
Хіменес сів спереду біля водія, двоє приятелів позаду, й авто рушило з місця.
Вийшли перед брамою старовинного будинку на вулиці Аугусто Фігероа. Поминувши придверницьку, де сиділо біляве дівча й читало комікси, побралися нагору вузькими сходами з хисткими приступками. На помістку кожного поверху стояла старенька лава з полірованого горіхозого дерева, немов запрошуючи до перепочинку або до розмови. На облуплених панелях проглядали модерністські розписи, подібні до віньєток у томику поезій Рубена Даріо. Іронія долі. Ті малюнки й кольори з кінця минулого століття тепер правили за взірець для новочасних плакатистів.
На третьому поверсі Хіменес попросив у Плінія ключа від помешкання і впевнено відімкнув двері. У передпокої на них повіяло запахом вільгості. На чорному столику стояло овальне люстро, всіяне темними, зеленими й золотавими плямами. Час вибрав з нього живе срібло, явивши натомість цю смертельну висипку. Хоч би хто дивився в нього, бачив своє обличчя таким же старим і гнояним, як саме люстро. Крім того, воно надавало якоїсь дивовижної відлеглості віддзеркаленим образам, відкидаючи їх далеко від себе. Троє чоловіків побачили себе в ньому, немов у вузькій видовженій вуличці.
