«Дім, милий дім…»
Олена зітхнула. Вона не була святою — настільки, що її навряд чи прийняли б до монастиря бодай послушницею, але її чоловіки принаймні милися дочиста — завжди. І тоді, коли мило видавали за талонами, І тоді, коли воно зовсім зникло з продажу, і талони годилися лише на ерзац туалетного паперу. А ще вона ніколи не приводила кавалерів додому. Це було табу, з якого зле кепкувала Майя, однак Олена знала, як «Отче наш»: там, де її небога, чоловікам не місце. Життя ще візьме своє, і не варто його квапити. Всьому свій час, а поспіх справі не зарадить.
Легка на згадці Дана прожогом вискочила в коридор саме вчасно, аби побачити, як тітка, ще не роздягнувшись, бореться зі своїми черевиками, і несхвально підібгати вуста. Плащ Олени так просяк водою, що здавався чорним, а не світло-сірим, ряба, як курка, шовкова хустина сповзла їй на ліве вухо і здавалася якоюсь піратською косинкою, зухвалою навіть на цих свавільних рудих кучерях. Тітка підвела волошкові очі від мокрих черевиків, які намагалася зняти, як завжди, не розшнуровуючи, і посміхнулася до небоги.
— Грій воду. Я дістала сосиски.
З бойовим індіанським криком, запозиченим із якогось вестерну, Дана помчала на кухню, на радощах забувши звично нагадати, що взуття псується від нечемного з ним поводження, що воно нині дороге, а в них — режим жорсткої економії. Олена лише похитала головою вслід небозі. Знову бідне дівча не мало змоги бодай уроки зробити — щастя ще, що в них дві окремі кімнати, інакше життя Неждани перетворилося б на пекло. Двері Майїної спальні прочинилися, у щілині завтовшки з рейку з’явилося розчервоніле сестрине обличчя.
— А можна тихіше? — ворухнулися на ньому припухлі, в кривавих ранках губи. — Йому шум заважає!
— От курва-мама, делікатний який! — зрідка, але залюбки Олена вміла бути брутальною. — Ніжна квітка духмяних прерій! З якої тільки клумби ти їх зриваєш?
— Ми вийдемо до вечері, — чи то спитала, чи ствердила сестра.
— Та як собі знаєте, а тільки їсти я вам не дам! Бодай ся вдавить, щоби я йому страву від дитяти відривала!
— Це дитя вже вище за тебе! — шипіла в просвіток Майя, звично дратуючись від того, що Олена, киянка в бозна-якому коліні, розмовляє, як гуцулка. Вона робила це не часто, але завжди — зумисне; далися взнаки три роки, проведені на Закарпатті, а відверта зневага сестри до всього, що не вписувалося в суворі рамки міської, позбавленої коренів та барв культури — себто сірого міського безкультур’я, тільки під’юджували Олену. — І не галасуй так, він усе чує!
— Хай корками вуха заткне або й вшивається — плакати не буду! Ти хоч доньку привітала з днем народження? Чи де за африканськими пристрастями таку дрібничку взріти?! Дивись, уже пельку маєш, як в арапа, якогось дня геть мурином зробишся!
— Расистка! — пискнула Майя і грюкнула дверми.
Олена хотіла крикнути щось у відповідь, та біль, що розпеченим обручем охопив поперек, недвозначно пояснив, що бій із сестрою вона програла. Як, утім, і бій з черевиками. Важко опустившись прямо на підлогу, Олена обережно зігнула праву ногу в коліні й узялася за шнурівку, благаючи небо лише про одне: хай Дана поки що залишається на кухні. Господи, молила вона, не втираючи сліз, що дрібними, як зернятка гречки, краплями котилися з очей, зроби так, щоб мала цього не бачила. До кімнати все одно не дістатися, казала собі та Богу Олена, роззуваючи другу ногу, треба трохи зачекати — і все минеться, так завжди було. Тоді вона встане, мовби нічого й не трапилося, і вони разом поласують сосисками з Краснодарським соусом, суворо забороненим, щоправда, її дієтологом. Та дідько з ним і з його заборонами — її життя й так суцільна маца, до того ж сильно перепечена. А ще, тішачись, згадала Олена, вона зліпила торт із саморобних вафель та згущеного молока і заховала його на балконі, на цілу ніч залишила, щоб коржі просякли молоком і щоб не зжерли його Майїні «шанси». А ще десь є чайна заварка — жахлива, вся зі скабок та пилу грузинських доріг, але тепер і це добре, бо цукру, приміром, у домі немає й дрібки, зате торт солодкий…
— Вода кипить!
Олена смикнулася на голос племінниці.
— Уже біжу!
Спробувала піднятися і впала на коліна — біль, як примхливий коханець, не хотів відпускати її. Одного дня, подумала Олена, стаючи рачки й вигинаючи спину — в такій непристойній позі розпечені лещата, що охоплювали поперек, трохи послаблювалися — біль збайдужіє до неї й піде назавжди. Прихопивши із собою її дихання. Але ще не сьогодні. Не тепер.
Ледве випроставшись, Олена почвалала до ванни. Полотняна торбинка з пластиковими ручками, жалюгідно зморщена, як порожній бурдюк, і досі теліпалася в неї на зап’ястку — а десь на самому денці торби перекочувалися сяк-так загорнуті в папір крохмалеві сосиски. Увімкнувши холодну воду, Олена вмилася однією рукою, наліпила на обличчя ультрабадьору посмішку і, як їй здавалося, впевнено вийшла на кухню. Небога, що не відводила очей від крихітної каструльки, почувши знайомі кроки, скоса зиркнула на тітку і скривилася:
— Нирки?
— Радикуліт, — піднесено збрехала Олена і вирішила пожартувати. — Горщик, на який дивишся, ніколи не кипить. Так кажуть англійці.
Дана кивнула, беручи з рук тітки жадану їжу.
— А ще англійці радять не ставити запитань, якщо не хочеш почути брехню, — пробурмотіла дівчинка, однак Олена вдала, що не розуміє натяку.
— Як минув день? — поцікавилася вона. — Тебе привітали однокласники?
— Так.
— Дістала подарунки?
— Аякже! Таблицю логарифмів і набір перфокарт.
— Жах який! — перелякалася Олена, не відразу зауваживши, що Неждана сміється. — Кепкуєш із мене? — втомлено спитала вона.
— Хіба що трохи, — небога прикрутила газ під каструлею і підморгнула тітці. — Ти ж переконана, що я позбавлена дитинства…
— І я, звісно, помиляюся?
— Звісно. Я маю все, що треба.
— А дитинство не потрапило до твого переліку предметів першої необхідності?
— Ніхто не сказав мені, що його слід туди включити, — Дана знизала плечима. — Я народилася дорослою.
— Ні, це не так. Просто, коли я повернулася з навчання, ти вже була…
— Трирічною старою, знаю. Це все тому, що мати мною не опікувалася, а бабуся, замість гратися зі мною, видавала інформацію. Ти не хочеш роздягнутися?
— Я вже роздягнулася.
— Зніми жакет. Тут жарко.
Олена слухняно кивнула, взявшись за ґудзики, і зітхнула, згадавши свої тринадцять років. Чи була вона такою серйозною? Ні. Жодної миті. Її юність — це перше побачення, кіно та морозиво, губи, густо наквецяні поцупленою в мами помадою бурякового кольору, ядучо-солодкий аромат дешевих парфумів «Шахразада» і задоволення, яке вона отримувала від цих невинних речей. Від забав, які повинні бути в кожної тринадцятирічної дівчинки… Чому Дана така до них байдужа? Вона справді не потребує цього чи переконує себе у своїй холодності до розваг, знаючи, що так чи інакше вони все одно пройдуть повз неї?
