— Ой, та проходь-бо! — Тетяна Миколаївна підбігла до Тамари, взяла її за руку й підтягла до свого столу.
— Танчик із причепом! — тихенько гмикнув Азаренков із задньої парти.
— Прошу уваги! — слів Танчик не розрізнила, але попри це, звісно, запідозрила недобре. — Отже, любі мої, це Тамара, ваша нова однокласниця. Як бачите, вона дуже сором’язлива…
Цієї миті новенька відкинула назад чубчик з лоба й відкрила своє щокате, веснянкувате обличчя з абсолютно дурнуватою посмішкою.
— Ги! — багатозначно сповістила вона, а по тому звернулася до ошелешеного Танчика: — Та ні, ви що! Я не сором’язлива. Просто впасти боюся. Ну, щоб нога повз туфлю не ступнула. Ух, і небезпечна ж ця справа — на підборах ходити!
Тут всі ми не витримали й розреготалися. І новенька Тамарка — голосніше за всіх. Нітрохи не бентежачись свого різкого басовитого сміху.
До речі, це був перший і останній раз, коли ми бачили Крючкову в пристойному вигляді. Мабуть, вона вирішила, що потрібне враження вже справила, й наступного ж дня влізла в старі, витерті на колінах джинси, начепила величезні стоптані кросівки й завершила цей вражаючий прикид байковою картатою сорочкою на випуск і темною хусткою на шиї. Хустки й сорочки змінювалися на Тамарці десь раз на тиждень, джинси й кросівки — ніколи. І, як не дивно, на наших хлопчисьок цей вигляд справив магічну дію. Всі як один потоваришували з новенькою. Вважали її «своїм хлопцем», без суму програвали їй у армрестлінг і щиро пишалися, що в їхньому класі вчиться «той самий Крюгер, який забив учора на шкільному дворі гола одинадцятому „Б“.» Усе це було б цілком нормально й навіть кумедно, якби Тамарка від такої пошани не знахабніла та не взялася викидати вже зовсім неприпустимі коники. То ніби жартома перекидалася з хлопчиськами Зіноччиним портфелем, то найголосніше іржала, коли Танька посадила на новенькій спідниці пляму, бо сіла на підкладений Гаврилкіним бутерброд. А то ще ледь не довела до інфаркту баскетбольну команду суперниць на фізкультурі: Оленка, котра відзначалася особливою влучністю, вже мала намір забити гол, аж тут Крючкова скорчила їй таку пику, що відмінниця впустила м’яча та в сум’ятті кинулася геть від кошика.
— Дівчатка, присягаюся, я перелякалась мало не до смерті! — скаржилася потім Оленка. — Вона як зиркне на мене! Очиська чорнющі й такою злістю горять! А губи стиснуті! І волосся сторчма навкруг голови…
— І навкруг губів! — ми з Танькою, звичайно, спробували тоді розрядити обстановку. Але це не надто й допомогло — фізкультурник уже виставив команді, яка програла, на бал нижчі оцінки, ніж тій, що виграла.
Одним словом, ця «сором’язлива новенька» виявилася найсправжнісіньким монстром. Усі дівчата класу раптово й справедливо її незлюбили.
А я й поготів. Бо нам із нею було по дорозі.
Раніше на Кварталі з нашого класу жили тільки троє — я, Гаврилкін і Якушев. Іноді дорогою додому теревенили про щось пусте. Іноді — спокійно йшли порізно й нічим одне одному не заважали. Але звідтоді як на Кварталі оселилася Фредді Крюгерша, походи додому перетворилися на суцільну муку. Якушев, Гаврилкін і Крючкова неодмінно йшли за кілька кроків позад мене й голосно обговорювали якусь дурницю та абсолютно недоречно починали реготати. Мені увесь час здавалося, що сміються з мене. Я гарячково обмацувала одяг, намагаючись перевірити, чи все гаразд, і разів зо п’ять за дорогу діставала з сумки люстерко. Щодня перед виходом зі школи подумки обіцяла собі не зважати на цих навіжених клоунів, але щоразу смикалась та заливалася фарбою від чергового вибуху їхнього гоготіння. Це було жахливо!
І ось одного разу, наприкінці другої чверті, трапилася досить дивна історія. Цілий день у мене був чудовий настрій. Я правильно розв’язала двоє завдань біля дошки й примудрилася при цьому не забруднитися крейдою. Я не забула покласти в сумку дезик і, хоча й голосила разом з усіма: «Кому спало на думку ставити в дорослих людей ще два уроки після фізкультури? Та в нас у класі тепер наче в газовій камері!» — однаково почувалася свіжою і бадьорою. І навіть відображення в дзеркалі шкільної роздягальні здалося мені того дня достатньо чарівним: така тендітна дівчинка з великими сірими очима й акуратними світло-попелястими кучерями, викладеними в коротке каре.
Отже, я додала обличчю сумовитого виразу — чомусь мені дуже пасують «сумні очі», — ретельно зав’язала шкіряну шапку-банданку, попрощалася з дівчатами й подалася додому. Позаду, як завжди, іржала Крючкова, попереду — завивала хурделиця. Це ж треба, як швидко настала зима! Я й не помітила!
Уже перейшла пожвавлене шосе, за яким починалася територія нашого Кварталу, і в обличчя тисячею дрібних голочок врізався жахливий порив вітру. Уф! Я рвучко розвернулася спиною до заметілі й отетеріла.
Крючкова борсалася посеред дороги, мов корова на льоді. У буквальному розумінні. Ожеледь уже вступила у свої права, й Тамарка розмахувала руками, намагаючись підвестися, але знову ослизалась, щойно її підошви стикалися з трасою.
За три кроки від Крюкової, на тротуарі, стояв стовпом Гаврилкін і дико верещав. Не від сміху — від жаху: на всій швидкості, не в змозі вже зупинитися, просто на Тамару мчала величезна вантажівка й оглушливо верещала клаксоном.
Не знаю, що на мене напало, але встояти на місці не вдалося. З невимовною зловтіхою в душі я підскочила до ненависної однокласниці, схопила її за чубчик, що вибивався з-під плетеної шапки, та потягла на тротуар. Ну коли, скажіть, будь ласка, коли б ще мені трапилася нагода видерти нашому Крюгерові трішки патлів?!
Вантажівка, не перестаючи сигналити, промчала зовсім близько й спочатку огорнула нас теплою бензиновою парою, а по тому — добірною лайкою. Точніше, лайкою нас поливав водій, котрий вискочив, щоб дізнатися, чи з нами все гаразд.
— Та вас у міліцію треба здати! — волав він, коли довідався, що ми з Крючковою цілісінькі. — Паска вам всипати, щоб мало не здалося! Ти ба, придумали таке — під колеса пертися. Та я вас!!!
— Я послизнулася, — з Крючковою досі не бувало такого, щоб вона виправдовувалася. Причому не перед водієм, а переді мною. — Я не хотіла! — бідолашна й досі ще сиділа на землі, в її чорнющих очах мені навіть ввижалися сльози. — Ох! Ти ж могла через мене потрапити під машину! — розгублено повторювала вона. — Ти, ти! А ти! — останнє Крючкова кинула в бік Гаврила. До речі, досить загрозливо. — Верещав, як баба! Тьфу!
— Що «тьфу»? Що «тьфу»? — заторохтів Гаврилкін, нарешті остаточно отямившись. — Це я тобі про небезпеку, між іншим, сигналив. Я через тебе горло надірвав, а ти ще й пащекуєш…
— Та кому воно потрібне, горло твоє… — процідила Тамарка, встала, обтрусилась і раптом повідомила мені найжахливіший вирок: — Ось так, Вірко. Вони всі слабаки, а ти — людина! Я тепер за тебе — горою! Ми тепер із тобою справжні, вірні подруги. Затямила?
Що ця фатальна фраза — вирок і означає засудження до каторжних робіт, я зрозуміла того ж таки вечора. Телефон протяжно завив і низьким голосом Крючкової повідомив, що збирається робити уроки разом зі мною.
— Мучитися, так разом! Тим більше, живемо ж бо поряд… — пояснила своє бажання Тамарка й напросилася в гості. Мені якось не спало на думку відмовити.
І почалося…
Уроки Тамарка вчила найжахливішим із усіх можливих способів: ретельно. Про те, що можна прочитати двійко перших речень із кожного абзацу й скласти приблизне уявлення про зміст параграфа, ця ненормальна навіть не здогадувалася. Вона з маніакальною заповзятливістю уважно вивчала кожне слово й переказувала мені потім усе, що запам’ятала.
— Навіщо? Адже історик ставить лише ті запитання, що в кінці параграфа. Давай їх і розберемо! — намагалась я поділитися досвідом.
— Ти що?! — від такої пропозиції Тамарка вжахнулася. — Я так нічого не зрозумію! Ні, ви чули, — мою маму, що зайшла, аби запропонувати чаю, відразу ж було закликано у свідки. — Віра — геній! Вона вміє, не читаючи параграфа до кінця, відповідати на запитання…
