Здіймається страшенний вітер, і літо зникає миттю. У зимовому присмерку ми граємось і танцюємо у вітальні. Втомившись від танцю, моя мати сідає в крісло, і я дивлюсь, як вона намотує свої світлі кучері на пальці. I ніхто краще за мене не знає, як вона радіє зі своєї краси, як вона пишається нею.
Такі мої найперші спогади. Я пригадую, що ми обоє трохи побоювалися Пеготті та в усьому їй корилися. Такі були мої перші висновки. Одного вечора ми вдвох із Пеготті сиділи перед каміном у вітальні. Я читав Пеготті про крокодилів. Чи вже дуже виразно я читав, чи бідолашна моя нянька так глибоко зацікавилась, але пригадую, що у неї після всього склалося туманне враження, ніби крокодили — це такі овочі. Я втомився читати й страшенно хотів спати. Але на знак високої нагороди мені дозволили сидіти, доки мати моя не повернеться від сусідки. I я скоріше б згодився померти на своєму посту (ще б пак!), ніж піти до ліжка. Я дійшов до такого рівня млявості, що Пеготті перед моїми очима роздувалася й виростала до велетенських розмірів. Я підтримував собі повіки двома великими пальцями і напружено дивився на неї, на її роботу, на маленький восковий недогарок, що ним вона навощувала нитки (яким стариганом здавався він мені, цей недогарок, такий зморщений і порепаний!), на маленький будинок з солом’яною покрівлею, де жила рулетка, на її робочу скриньку з покришкою, на якій був намальований собор Святого Павла з рожевим куполом, на мідний наперсток на її пальці, на неї саму, яку я так любив. Я почувався настільки сонливо, що коли б не дивився на щось, то відразу б заснув.
— Пеготті, — сказав я раптом, — чи ви були колись одружені?
— Боронь боже, мастере Деві, — відповіла Пеготті, — чого це вам влізло в голову одруження?
Відповідь її була така поспішна, що я зовсім забув про сон. Вона покинула свою роботу і дивилася на мене, піднявши голку.
— Але справді, Пеготті, чи були ви колись одружені? — повторив я. — Ви ж дуже красива жінка!
Звичайно, я вважав, що вона дуже різниться від моєї матері. Але я мав її за досконалий зразок іншої краси. У нашій кращій вітальні була оксамитова подушка, що на ній моя мати намалювала букет квітів. Ця подушка й обличчя Пеготті здавалися мені зробленими з одного матеріалу. Різниця полягала лише в тому, що подушка була м`яка, а обличчя Пеготті — жорстке.
— Це я красива, Деві? — скрикнула Пеготті. — Годі, ні, любий мій! Але чого це вам спало на думку питати про одруження?
— Я й сам не знаю. Можна бути одруженим тільки з одним чоловіком водночас, правда ж, Пеготті?
— Авжеж, — швидко відповіла Пеготті.
— Але коли ви одружені, а чоловік ваш умирає, то тоді ж ви можете вийти заміж за когось іншого, правда ж, Пеготті?
— Можна, звичайно, — відповіла Пеготті, — якщо хто схоче, любий мій. То вже залежить від того, якої хто думки про це.
— А якої ви думки про це, Пеготті?
Запитавши, я з цікавістю подивився на неї.
— Моя думка така, — сказала Пеготті, трохи поміркувавши, і відвернулася від мене знов до роботи, — що я ніколи не була сама одружена, мастере Деві, і не збираюсь. Більше нічого я про це не знаю.
— Ви не гніваєтеся, Пеготті, ні? — спитав я, помовчавши трохи.
Я справді думав, що вона гнівається, бо так неохоче розмовляла зі мною. Але я помилився: вона бо відклала роботу (тобто свою власну панчоху), широко розкрила обійми, схопила мою кучеряву голову і міцно стиснула. Так, дуже міцно стисла: Пеготті була дуже товста, і коли робила якийсь необережний рух, ґудзики з її плаття на спині відлітали від неї у протилежний бік вітальні. Я пам’ятаю, як двічі щось впало у протилежному боці вітальні, поки вона тримала мене в обіймах.
— А тепер послухаймо ще трохи про крокондилів, — сказала Пеготті, плутаючи незнайоме слово, — я ще й половини не чула з того, що ви читали.
Я ніяк не міг зрозуміти, чому в Пеготті був такий дивний вигляд і чому вона з такою охотою заговорила про крокодилів. Проте ми знову повернулися до цих страховиськ; спати я вже не хотів, і ми заривали крокодилячі яйця в гарячий пісок, тікали від крокодилів, обдурюючи їх безнастанними поворотами, на які нездатні були ці незграбні потвори, стрибали за ними у воду, як тубільці, і встромляли гострі тріски їм у пащі. Коротко кажучи, попри нас пройшов цілий парад крокодилів. Принаймні попри мене, щодо Пеготті, то я маю деякі сумніви. Вона ж бо весь час замислено поштрикувала голкою собі в обличчя й руку.
Ми вичерпали питання про кайманів і перейшли до алігаторів, коли раптом в саду задзеленчав дзвоник. Ми вийшли з дверей і побачили мою матір, яка здалася мені напрочуд гарною, у супроводі джентльмена з красивим чорним волоссям та бакенбардами, що йшов з нами від церкви минулої неділі.
Схилившись біля порогу, вона взяла мене на руки і поцілувала. Джентльмен сказав, що я — істота привілейованіша, ніж будь-який монарх чи щось таке. Як я зрозумів згодом, я відчув тоді, ніби щось негаразд.
— Що це означає? — спитав я його через плече моєї матері.
Він погладив мене по голові. Але чомусь мені не сподобався ані він, ані його низький голос. Я ревно подумав, що рука його може торкнутися моєї матері, коли він торкався мене. Так воно й сталося, і я спробував відштовхнути його руку.
— О, Деві! — докірливо сказала моя мати.
— Милий хлопчик, — зазначив джентльмен. — Мене не дивує його ніжна любов до вас.
Ніколи раніше не бачив я такого принадного рум'янцю на обличчі моєї матері. Вона ніжно дорікала мені за грубість і, притискаючи мене до грудей, подякувала джентльменові за те, що він був такий любязний провести її додому. Вона подала йому руку і, коли він узяв її, глянула на мене.
— Побажаймо на добраніч один одному, мій любий хлопчику, — сказав джентльмен, схиливши голову над рукавичкою моєї матері.
— На добраніч, — буркнув я.
— Ну, будьмо найкращими друзями в світі, — сказав джентльмен, сміючись. — Дай руку!
Права рука моя лежала в долоні моєї матері. Тому я простяг йому ліву.
— Це ж не та рука, Деві! — засміявся джентльмен.
Мати простягла вперед мою праву руку, але я рішуче не хотів цього. Я вперто подав йому ліву. Він міцно потис її, сказав, що я бравий хлопчина, і подався геть.
I зараз бачу, як він у саду обернувся і, перш ніж зачинити хвіртку, подивився на нас зловісними очима.
Під час цієї розмови Пеготті ні слова не вимовила і навіть пальцем не ворухнула. А коли джентльмен зник, вона негайно замкнула двері, і ми увійшли до вітальні. Цього разу моя мати не сіла, як зазвичай, у крісло біля вогню, а лишилася в іншому кутку кімнати і почала щось наспівувати.
— Сподіваюсь, у вас був дуже приємний вечір, мем, — сказала Пеготті, стоячи, мов укопана, посеред кімнати і тримаючи свічку в руці.
— Щиро дякую, Пеготті, — привітно відгукнулася мати, — вечір був дуже, дуже приємний.
— З новими людьми завжди весело, — висловила свою думку Пеготті.
— Авжеж, дуже весело, — відказала мати.
Пеготті все ще стояла нерухомо посеред кімнати, а мати наспівувала. Я задрімав і крізь сон чув їхні голоси, але не розумів, про що вони говорять. Раптом прокинувшись, я побачив, що Пеготті та мати обидві плачуть і голосно розмовляють.
