Я не вперше тримаю в руках M4. Ця штука з калібром 5.56, як говорить полковник, красива, примхлива і, як будь-яка жінка, любить увагу та догляд. Тільки за цих умов вона викладатиметься на всі сто.
Справді, це не «Калашніков», що стріляє дешевими набоями і простий, як залізна довбня. Однак я не буду обговорювати й порівнювати ці два автомати. По-перше, текст зовсім не про це, по-друге, я не спеціаліст. А по-третє, я справді не люблю вогнепальної зброї.
— Знання тут потрібні мінімальні, — полковник заклав руки за спину, розправив плечі, розставив ноги й викотив груди колесом. — Тут важливе чуття, око, тип зброї і практика. Багато, багато практики. Ану, давай! Ціль номер 4, дистанція 50 футів!
— Sir, yes, sir! — я зробив одиночний постріл і чорний прямокутник, розміром з цеглину, став червоний.
— ОК, це було зовсім не важко. Ціль номер 7, відстань 150 футів!
Ціль номер 7 — намальований зловмисник, що наставив на тебе зброю. Одиночний постріл. Мимо. Коротка черга з трьох пострілів. Мимо.
— Ніколи не стріляй чергами на далеку відстань, — наставляв Вескотт. — Черга добра для ближнього бою або коли цілі стоять близько одна до одної. У цьому разі стріляй одиночними.
Я спробував ще раз. Куля влучила в лівий нижній кут цілі — читай, зловмисникові в стегно.
— Андрію, політ кулі — це парабола. Знаючи відстань, масу, швидкість польоту кулі і врахувавши поправку на вітер, ти можеш приблизно уявити кут. Ти ж це щодня робиш, коли розраховуєш траєкторію супутника. Ось, наприклад, на снайперському прицілі є спеціальні поділки. Там усе можна розрахувати. І на гачок тисни, коли видихаєш. Давай ще раз.
Я затамував дух, змістив мушку трохи вгору й праворуч і вистрілив.
— У живіт! — занервувався полковник. — А треба в голову!
— У живіт теж непогано!
— Він у бронежилеті. І не затримуй дихання, а стріляй, коли видихаєш — це різні речі. Коли затамовуєш дух, то починає калатати серце і смикаються руки. Давай!
Я вираховував параболу секунд двадцять, потім, на видиху, вистрілив.
— Молодець! Влучно. Прямо в око! Тільки все одно забираєш трохи лівіше. І двадцять секунд… Поки ти, кадете, розраховуєш, тебе вже десять разів можна було застрілити! З такими темпами хіба що на полювання…
— Полковнику, а ви любите полювання?
— Ненавиджу, — крізь зуби процідив Вескотт. — От якби в оленя була рушниця, тоді ми були б на рівних. А так це банальне вбивство. І запам’ятай, синку. Найкраща виграна тобою битва, це коли ти навіть не знімаєш рушницю із запобіжника.
У моєї напарниці дуже специфічне чуття гумору.
Якось ми коригували геостаціонарну орбіту наукового супутника. Орбіта проста, корекція невелика. Професор Рассел сказав, що ми це робили сто разів, і вийшов з приміщення. Наглядати за нами залишився офіцер, у якого й без нас було триста справ.
Я довго розраховував коефіцієнт обертання та різницю між фактичною і питомою траєкторіями, щоб дати двигунам потрібний імпульс на корекцію орбіти. Одержав результат. Він мені не сподобався. Я перерахував — отримав другий. Тут я захвилювався і перерахував утретє. Вийшло те саме.
Питаю напарницю:
— Чессіно, який у тебе диференс? 2,54 × 2,75 × 14,45 і 1,02 % обертальний момент?
— Ага.
— ОК, тоді повертаємо ключі, я запускаю двигуни, — заспокоївся я.
Кожен з нас має провести розрахунки на незалежних станціях, і якщо в нас дані збігаються, то ми повинні одночасно повернути ключі й запустити двигуни, як переведуть сателіт на потрібну орбіту.
В очікуванні телеметрії я нервуюсь — не дає мені спокою коефіцієнт завалювання. Мені здається, що він завеликий. І я прошу:
— Франческо, відкрий мені, будь ласкава, файл зі своїми розрахунками, я хочу звіритись.
Франческа піднімає догори свої чорні брови і видає:
— А нема в мене розрахунків…
— Що-о-о-о?!
— Та я просто так сказала, просто за тобою повторила, і ввела те ж саме, що й ти — ти ж ніколи не помиляєшся! — заторохтіла напарниця.
— Ти не робила розрахунків?! — я відчуваю, як у мене холонуть кінцівки і на лобі виступає піт.
Якщо я раптом помилився в розрахунках, а Франческа просто зваляла дурня, ввела той самий коефіцієнт і повернула ключа, супутник може так закрутити, що потім його вже ніхто не вирівняє…
— Франческо, я тебе вб’ю!!!
У мене завмирає серце, мозок ось-ось вибухне — треба щось робити. Потрібно дочекатись телеметрії і подивитись, до якої бісової матері я відправив супутник. І чи можна щось виправити. Франческа робить великі очі й напускає винуватий вигляд. Я насилу стримуюся, щоб не зробити дорогій напарниці щось страшне й болюче.
Поки Франческа біжить отримувати телеметрію, я відкриваю обидві станції і поспіхом, тремтячими руками починаю вводити заданий курс. Дорога кожна секунда.
Чую тихий зойк — Франческа страшними очима дивиться в монітор.
— Що там?! — я відчуваю, що ноги в мене підкошуються. — Пересилай дані на станцію!!!
Отримую дані. Поточний курс повністю співпадає із заданим. Обертаючий момент — 0,0001 % — у межах норми, майже ідеально.
Франческа регоче:
— Чого панікуєш? Я все перерахувала, не бійся, все було правильно, мої розрахунки в синьому секторі, — і окулярчаста потворка зайшлась таким реготом, ніби «Титанік» дивилася.
Я повільно опускаюся на стілець. Руки трясуться, язик прилип до піднебіння, ноги підгинаються, серце калатає десь аж у шлунку. Піднімаю на Франческу очі з таким виразом, що сицилійка аж сахається.
— Андрію, ти що, образився? Ну я ж пожартува-а-а-а-ла!.. — Франческа винувато всміхається.
— Знаєш… Знаєш що?! Іди, будь ласка, в сраку, — я встав і пішов на кухню налити собі кави, чаю, а ще краще — якоїсь отрути.
— Ну, Андрію, ну, не ображайся, ну, Андрію, ну чого ти? Ох, ти б себе бачив! — Франческа знов почала іржати.
Я хряснув дверима і вийшов геть з командного центру.
Жарти під час робочого процесу відняли мені багато нервів і додали кілька зайвих сивих волосин.
— Ключ на старт!
— Є ключ на старт!
— Запустили. Дивися за телеметрією.
— 2,45… 3,27… 3,98… 4,15… 4,97…
— Яке 4,97?! Мало бути 4,15!!! Перекрутили!!! А-а-а, чорт, офіцер Баррел! Ми перекрутили!!!
— Тихо, чого ти волаєш! 4,15 стабільно! Я пожартувала!
— Ну ти й…
Іскрометний гумор напарниці блищав багатьма гранями.
Вона могла причепити мій рюкзак до стільця кабельною стяжкою, стілець до іншого стільця і так далі. Наприкінці дня, збираючись додому, я ривком стягував рюкзак, за ним падав стілець, за ним другий і так далі. Шум стояв такий, ніби я хату валив. Колеги перелякано заглядали в кабінет. Франческа радісно реготала, а я шукав кусачки, щоб зняти ті кляті стяжки.
Вона могла написати губною помадою на правому борту машини полковника Вескотта «Cutie» [5] і обмалювати сердечками. Правого борту полковник не бачить, коли після роботи сідає у свій Ford Explorer. Зате правий борт дуже добре бачить його дружина Марґарет.
