… з археологічних розкопок душі Дяченки видобувають живу воду, і тоді — «таке відчуття, що ось-ось зрозумієш головне». Це власне, про будь-який з їхніх творів…
На те, що він намагався зробити, ось уже кілька століть існувала неоголошена, але сувора заборона.
Те, що він налагодився вчинити, лякало його самого — та він уміло відганяв од себе страх. Дві сухі палички — одна в одній — були ідеально притерті. Приготовано хмиз і мох — всохлі, ламкі, готові зі вдячністю прийняти кожну, найменшу іскру.
Та перше ніж приступити до важкої праці, він поклав долоні на землю й попрохав її зглянутися.
За спиною його мовчали високі смереки в пишних шатах до п’ят. Нижнє, почасти мертве віття тремтіло, наче втомлені чорні руки; неохайною бородою звисав зелений мох.
Мовчав і туман, що схилом сповзав у долину; мовчали далекі гори — сірі, як і небо. Побрязкував дзвіночок — добрий господар повісив його на шию барана з теплим тонким руном. Добрий господар, сріблясте дзенькотіння…
Від приземкуватого житла, непомітного в імлі, повівало димом.
Він перевів дихання. Повільно зняв годинника, запхав глибоко в кишеню, помасував зап’ястя; востаннє озирнувся довкола — і взявся до роботи.
Чисте полум’я народжується саме так — тертям дерева до дерева.
Чиста ватра здійметься до неба, і на кілька годин людина опиниться у безпеці. Коли ж відгорить, аж до ранку треба буде стерегти грань, аби ТА не з’явилась…
Втім, ОТА може прийти й тепер — коли він за роботою і беззахисний. ВОНА вже відчула загрозу і, можливо, нервово принюхується, ловлячи подуви, вітерці, запахи…
Можливо, ВОНА вже поспішає сюди; чоловік озирнувся знову і потроїв зусилля.
На тому, що він чинив, тяжіло тавро заборони — та хіба ж був у нього інший вихід?
Хіба міг він інакше захистити — себе, дітей, худобу, дім?..
Най ті, зі села, відкупляються. Намагаються ЇЙ загодити; його пращури роками не з’являлись у долині і не лягали на сільському цвинтарі — лише тут, на горі, вдома… Ні до кого не піде він на уклін. Він сам зарадить собі.
Дерево пахнуло димочком, що підійнявся з-під його рук. Ще трохи… Коли ВІДЬМА не з’явиться зараз — він майже переміг.
Дим. Солодкий запах. Ритуальна фраза, пучка землі, солі — ось воно, чисте полум’я…
Якусь мить він блаженно відпочивав; потім підвівся й підкинув хмизу. Вогонь. Вузлуваті сині пасма. Чисті… Зі самого ранку він проведе через остигле вугілля дітей — і вони будуть здорові. Проведе корову — і діти будуть ситі… І пройде сам. Зашиє в торбинку чорну вуглину, почепить собі на груди і сміливо погляне в очі… Коли зустріне її.
Він здригнувся. Йому здалося, що іскри в темно-сірому небі летять НЕ ТАК.
Тут? ВОНА? Чи привиділось?..
Він до болю в очах озирав сутінки — близькі стовбури і далекі схили; іскри сипали тепер ЯК НАЛЕЖИТЬ. Отже, примарилось. Почекаємо…
Знову сів. Зчепив пальці на руків’ї віковічної, мов смереки, бартки.
Ватра палала.
Гарячий гнучкий язик вилизував небо; чоловіку здавалось, що світ довкола чорніє, не в змозі змагатися барвами з чистим полум’ям. Що сліпне, а в очах його танцюють вогняні кола, що немає нічого у світі, крім цього світла, яке повнить його силою.
Він стулив повіки і жовтогаряче змінилось яскраво-червоним.
Десь озвався пугач, завовтузилися під землею миші… Червоне коло на внутрішній поверхні повік. Чоловік бачив, як серед білого дня з натугою сходить стрімкою стежиною його жінка, вагітна молодшим сином. Він дивився, як обережно ставить вона набряклі ноги, як полохливо хапається за його простягнену до неї руку — і туга, ніжність, біль утрати стискували йому горло, так, що не передихнути.
Металевий зблиск непорушного топірця. Тиша. Час зупинився.
Він розплющив очі — тепер йому ввижалися діти, що сторóжкою низкою проходили вугіллям. Старший, з постійно опущеними кутиками вуст, похмурий і жорсткий — у свого суворого діда обличчям і характером; середній, схожий на матір — білявий, зі здивованими зеленими очима та рубчиком над верхньою губою; молодший, який не знав материного молока, ледве переступає тонкими слабкими ніжками…
Чоловік поривчасто зітхнув.
Він дивився у вогонь, і йому вдавалось, наче і гори, і ліс позирають туди ж. Наче вони здригаються, зачудовані його сміливостю; давно вже ніхто не творив тут чистої ватри, одна лише іскра якої здатна дощенту спалити півсвіту…
Вітер змінив напрям.
Чоловік продовжував сидіти нерухомо, але тепер очі його не припиняли бодай на мить обмацувати темряву за вогняним колом. Може прийти і Чугайстер. Придибати, аби танцювати біля багаття — кепське, кепське сусідство…
Далеко, у мороці, на порозі приземкуватого будинку пискнув приймач. Північ.
Ледь помітна напруга пробігла підсвіченим гіллям смерек, ледь помітний подув; чоловік теж напружився, і спина його захолола. Примарилось? Стогони… Шелех… Зблиски… Чи ні?..
— Геть, відьмо, — мовив він, повільно зводячи бартку.
Жінка стояла на межі освітленого кола.
І він, уже готовий кинутись, ударити — відсахнувся.
Та, котра прийшла на чисте полум’я, не була відьмою.
Біле, мов молоко, тіло. Знекровлене обличчя; кожною рисою знайоме, тільки очі надто великі, більші, аніж за життя.
Ім’я її так і не зійшло з його вуст, що більше не корилися йому; жінка повільно похитала головою, не відводячи дивного, прозорого, журливого погляду. Тонка шкіра просвічує наскрізь. До щему рідне обличчя.
— Ти… прийшла… а діти… сплять.
Що ще він міг сказати?!
— Діти… сплять. Я скажу їм… що ти… приходила.
Заперечний порух голови.
Він підвівся. Зробив крок. І ще… Ще; варто простягнути руку — і пальці відчують тканину її сорочки. Тепло її шкіри. Дотик волосся.
І все повернеться.
Забув про чисте вогнище. Забув про відьму — безтямно тягнувся у темряву, за тією, під чиїми ногами не хилилися трави. Вона відступала, наче ваблячи, всміхалася збентежено безтілесними вустами.
— Заче… кай…
Обличчя її раптом змінилось. Тепер у тьмяних очах жінки стояв жах; вона дивилася йому за спину.
Він озирнувся.
Там, де серед темряви палало полум’я, стояв Чугайстир.
Лісовик, що полює на нявок. Який прийшов задля того, аби зжерти цю жінку, нявку, нав.
І хоча біла постать уже розчинилась у мороці лісу — чоловік знав, як легко Чугайстир наздожене її. За мить.
Він ступив уперед, білими пальцями стискаючи непотрібну бартку. Що Чугайстрові до малого топірця з гострим лезом. Людям відомий лише один спосіб зупинити його. Ненадовго…
Широким жестом чоловік розкинув руки:
— Потанцюймо? Потанцюймо, дядьку!
Лісове породження мовчало, на широкому обличчі, вкритому кільчастим хутром, проступив глум. Надто близько нявка, жадана здобич. Чугайстир не припинить полювання навіть заради улюбленої втіхи…
— Танцюймо?! — чоловік хвацько присів, і бартка в його руках закрутилася широким сяйливим колом.
— Навіщо стоїш на моєму шляху? — спитав Чугайстир. Голос — наче поскрип старої смереки.
Чоловік зупинився і трохи не впустив топірця.
— Нявка несе тобі смерть, — чорні собачі губи Чугайстра розтягнулися в усміху. — Та все ж ти не хочеш, аби я знищив її?
Чоловік мовчав, Чугайстир нахилився до нього:
— Хай ти здолаєш відьму — нявки тобі не здолати, бо вона — це почасти ти сам… Ти не боїшся жити — та все ж не бажаєш, аби я знищив твою наву?
Людина мовчала.
— Добре ж, — сказав Чугайстир, і від голосу його злякано здригнулись ялиці. — Най твоя нявка затягне тебе в імлу понад урвищем.
Лісовик пішов.
Смерекове віття на шляху його не тремтіло.
… І тоді Івга дозволила собі розпружитись. Уперше за останній час.
Людина, яка всі ці дні сторожко вивчала її, нарешті заспокоїлась і навіть розцвіла. Від якогось із жартів рудої, мов соняшник, дівчини її майбутній свекор розреготався до сліз — коли ж відсміявся, зажадав, аби невістка припинила величати його «професором», а називала, як належиться — «тато». І вона розквітнула й собі.
Так починався вечір у родинному колі… І коло вогню; Івга сама розкладала багаття посеред галявини для вечірок.
… — Серденько аби бажало, інше все ж аби могло! — Професор виявився просто-таки «душею товариства». — Там, де двоє, скоро й третій, там, де троє, стане десять; п’ємо, щоби було, діти, нас чимбільш у цьому світі!..
У високих вікнах її майбутнього дому палало червоне призахідне сонце. Вікнах будинку, своїм череп’яним дахом і, головне, балконом, повитим виноградною лозою схожого на етикетку від пляшки старого вина. Тремтів у височині сяйливий мідяний флюгер. Через двір чвалав Назар, несучи під пахвою кошик зі стравами, і постійно щось губив — то рушник, то серветки, то картоплину.
А «тато» наладнав мандоліну; репертуар цього поважного чоловіка складався здебільше з пустотливих, грайливих пісень. Від сміху Івга двічі впустила у вогнище канапку; «душа товариства» зблискував очима і плів таке, від чого проступав сором’язливий рум’янець навіть у Назара.
Раптом професор притиснув струни долонею, поглянув у полум’я — і почав зовсім іншим тоном, щось співуче, з драматичним сюжетом, де і морячка, і зеленоволоса русалка жадали отримати красеня-капітана…
Назар ліг у траву, і голова його впокоїлася на колінах Івги. «Тато» незворушно відкоркував чергову пляшку, одним ковтком відсьорбнув півкелиха і заспівав студентську ліричну; Івзі кортіло підспівувати, але вона не знала ні слів, ані мелодії, і тому просто відкривала і закривала рота, як риба, аж раптом у ніжну мелодію втрутився гуркіт двигуна.
