— Хтось їде, — сонно повідомив Назар.
Івга знову напружилась. Вона не любила ні новин, ані змін. І взагалі — сюрпризів. Тим більше зараз, коли вона розімліла, розчинилась у своєму щасті. Коли в неї немає сил боронити свою хистку внутрішню рівновагу. Непроханий гість — агресор, що вдерся в її світ, де врешті-решт, опісля стількох поневірянь, панують порядок і спокій…
Вельми крихкий спокій. Сторонній звук, і його наче й не було.
Назар з жалем забрав голову з її колін. Підвівся; радо посміхнувся батькові:
— У Клавдія нова машина? Зелений «ґраф» з антеною?
Професор одразу відклав мандоліну:
— Клав?! Оце так-так… Нумо, діти мої, розважатимемося до ранку…
Дівчина мовчала. Недобре, коли помітять її розчарування. Певно — це старий друг і треба йому зрадіти. Навряд чи зла людина спричинилася б до такої бурхливої радости професора. І Назар не почав би баламутити біля воріт: гойдатися на стулці й, на кшталт ґвардійця, віддавати честь тому, хто сидів за кермом.
— А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю… Руда, та що з тобою?!
Зелена машина повільно вкотилася у двір. Ввічливо, наче вишколена жива істота — але фари її здалися Івзі порожніми очима страховиська. Кусень хліба став їй у горлі — ні проковтнути, ні виплюнути; із закутків її тіла здіймалася каламутна нудота. Вона пам’ятала це відчуття — але тоді, вперше, було воно не до порівняння слабшим. Та тепер…
— Івго, що з тобою?!
Назар уже трусив руку того, хто вийшов з машини; Івга бачила тільки спину прибульця. Біла сорочка. Темне волосся. Доглянута, гладенька, волосок до волоска, потилиця…
— Івго?!
— Запаморочення, — ледве видушила вона з себе. — Вибачте, мені б до будинку… Прилягти…
Просто перед нею спалахнули його підозріливі, стурбовані й щасливі очі:
— Руда?! Ти?.. Дідом буду, ні?..
Назар вів прибульця до вогнища; тепер Івга могла роздивитись усміхнене обличчя несподіваного гостя. Незнайоме. Ні, не його бачила вона того разу, ні…
Назар відчув недобре й одним стрибком опинився поруч. Від дотику його рук відпустило — втім, ненадовго.
— Вибачте, — вона змучено розтягнула губи, намагаючись дивитися повз гостя.
А той усе ще всміхався. Здається, співчутливо.
Назар узяв її на руки. Притиснув до себе, мов кошеня, і поніс додому, ошелешено зазираючи в очі:
— Руденька… Чи ти з’їла що, чи… Руденька… Слухай, може лікаря?..
Вона всміхнулася так заспокійливо, як тільки змогла.
Він вніс її на ґанок. Не зважаючи на кволий протест, втягнув на другий поверх — легко, тільки сходинки жалібно вискнули; коліном відчинив двері до її кімнати, вклав до ліжка і сів поруч, не випускаючи її рук.
— Соромно, незручно… — вона закусила губу.
Назар хитнув головою, струшуючи з чола жорсткий чубок:
— Пусте… Клавдій — своя людина.
Івга зітхнула — так глибоко, що повітря дісталося аж до п’ят. Нудота минала, але гарячкове тремтіння не припинялося. Бідний Назар, яка несподівана брехня. Як щиро він зрадів… Вона, виходить, даремно морочила собі голову, і всі ці сльози в подушку також дарма.
Назар…
Вона відчула наплив такої шаленої ніжности, аж довелося сховати обличчя. Ніжности і сорому. Тому, що вона мимохіть збрехала. Причина її сьогоднішньої млости не має нічого спільного з радісним очікуванням нащадків…
— Руденька, га?..
Вона провела пальцем по синій жилці на його твердій чоловічій руці:
— Незручно. Піди до них, скажи… Я зараз…
Він ковтнув слину. Знову спитати не наважився; провів долонею їй по щоці. Підвівся, відійшов до дверей; повернувся. Поцілував її у маківку. Зірвався з місця, підстрибнув аж до стелі й хитнув важку люстру, аж дзенькнули ґрона підвісків.
— Хлопчисько… — Івга понад силу розтягнула губи в усмішку. — Послухай… А Клавдій — хто?
Назар звів брови:
— Тобто?
Вона не змогла сформулювати чіткіше і змовчала.
— Клавдій, — Назар почухав за вухом, — він чудовий… Батьків старий друг. Ну, а ще він Великий Інквізитор міста Віжни. Ось і все.
— Угу, — Івга заплющила очі. — Йди.
Знову зойкнули дерев’яні сходи — Назар стрибав через дві сходинки. Івга споглядала за грою тіней на стелі. Прохолодна постіль її пекла, мов вогонь.
Обидвоє мовчали, і досить довго. Не було потреби в словах; вони мовчазно насолоджувалися літнім вечором, багаттям і товариством один одного. Гість мляво мружився, вогник біля вуст його повільно поглинав тендітне тільце дорогої цигарки; господар тримав над полум’ям шматок масної шинки на шпичаку.
З дому вийшов Назар. Підійшов, розгублено розвів руки:
— Ось так вийшло, Клавдію… А я мріяв вас познайомити.
Той, кого звали Клавдієм, похитав головою — усе зрозуміло.
— Що ж ти покинув її?.. — уїдливо спитав професор соціології Юліан Мітець, — …саму?
Назар схвилювався:
— Я, власне, тільки хотів… Клавдію, ну, вона вибачення…
Гість нетерпляче махнув рукою — зрозуміло, годі теревенити. Назар провинно всміхнувся і поквапився назад; двоє чоловіків біля вогнища простежили за ним поглядом.
— Пам’ятаєш? — спитав стиха професор. — Стосовно Назара. Я побоювався…
Клавдій кивнув:
— Еге ж… Він ніяк не дорослішав.
Професор переможно скинув голову:
— Що роблять з нами жінки, Клаве!.. Вип’єш?
Гість із найзагадковішим виразом обличчя витягнув зі внутрішньої кишені пласку, мов камбала, пляшечку:
— А я от тільки вчора з Еґре, столиці виноробства. Такого ось хабара мені підсунули. Заздрісно?
— Не може бути! — з театральним подивом вигукнув професор. — Але ж як доречно, друже, просто напрочуд!
Обидва розумілися на вині, професор і пив, як знавець, — ретельно і зосереджено, милуючися рубіновою рідиною в бокалі.
— А в мене онуки будуть, — нарешті повідомив він. — Повно-повнісінько, цілий дім. Я так і думав, що ти знову тиняєшся провінціями. Я телефонував…
— Справи, — невиразно озвався гість. — Діла праведні заради загального блага. У тебе буде гожа невістка, Юле. Коли весілля?
— Думаю, десь у жовтні.
— Ще не визначились? — здивувався гість.
Господар благально скинув руки:
— Не смійся, я всього тиждень, як… Назар мене познайомив. Боявся, що розгніваюсь.
— Але ти не вергав громи… І добре, — схвалив Клавдій.
Професор заходився коло мандоліни. Гість дивився, як турботливо підтягує він струни, і собі потягнув з вузької золотавої пачки нову цигарку:
— Юле…
Господар чомусь здригнувся. Облишив свою справу й з подивом утупився в гостя:
— Га?
Клавдій видобув з багаття гілку, розжарену на кінці:
— Юле… От же… Не знаю, як сказати.
— Відьом своїх лякай, — насупився професор. — Мене не треба. То?..
Гість глибоко ковтнув дим, не зводячи з приятеля примружених, ледь запалених очей:
— Звісно, ти знаєш, що вона відьма?
— Хто? — по-дурному перепитав Юліян.
— Твоя невістка, — гість ще раз затягнувся. — Майбутня невістка. Як її, до речі?..
— Івга, — механічно відповів господар. Рвучко підвівся. — Що?!
— Івга, — роздумливо повторив Клавдій.
— Ти розумієш, що кажеш? — глухо поцікавився професор. Його співрозмовник відвів погляд:
— Юлеку… За двадцять п’ять років цієї пекельної роботи… Я визначаю ЇХ навіть за розмитими чорно-білими фото. І, що найсумніше, ВОНИ мене також… ЇМ од мене млосно. Івга занедужала не тому, що вагітна, а через те, що поруч опинився лютий я.
Професор сів.
— Недобре, що ти не знав, — зітхнув Клавдій. — Я думав, що… Але це можна пробачити, Юле. Вони, особливо молоді, ще й з глухої провінції… Дуже бояться. Можливо, вона Назару сказала?
— Помовч, — пробурмотів Юліян, безтямно тягнучи одну і ту саму струну. — О, чорт!..
У руках його опинився кілочок од мандоліни. А за мить по тому — у згарищі, і жарини тривожно спалахнули синім вогнем.
Його співрозмовник витримав паузу:
— Власне, нічого жахливого не… Є стільки щасливих сімей, де жінка — відьма. Ти знаєш, скільки в одній лише столиці легальних ЇХ? Тих, кого ми просто тримаємо на обліку?
Струна, яку урвав господар, скрутилася спіраллю.
— Юлеку…
— Замовч.
З дому вийшов Назар. Трохи збентежений, навіть засмучений:
— Сказала — поспить. Їй краще… ніби… Батьку?!
Професор відвернувся:
— Будь такий ласкавий, звари нам кави.
Хлопець не ворухнувся. Коли він нервував, то починав кліпати, як лялька, яку міцно трясуть. Нервовий тик.
— Батьку…
— Назаре.
Гість несподівано посміхнувся:
— Усе гаразд. Іди…
Обидва напружено мовчали, поки за хлопцем не зачинилися двері кухні. І ще кілька довгих обтяжливих хвилин.
— Юлеку, — повільно мовив гість. — Ти розумний хлопець… Завжди був. А тепер, хай йому біс, я починаю думати, що краще б мені цей маленький факт — приховати. Коли-небудь потім, у спокійних умовах…
— Що ти верзеш?!
Професор відкинув мандоліну, що жалібно дзенькнула. Гість несхвально знизав плечима — але змовчав.
— Ти… — господар звів подих. — Відьма… У моєму домі… з моїм сином… Таємно… Яка гидота. Гидота, Клаве…
Підвівся, вбив руки глибоко в кишені; голос його набув вимогливих ноток:
— Я прошу тебе, Клавдію, поговорити з Назаром просто зараз. Я не бажаю… Жодної хвилини…
— Юле? — здивувався Клавдій. — Що я можу йому сказати? Кінець кінцем, коли він любить її…
— Любить?!
Якийсь час Юліан кружляв довкола вогнища, не знаходячи слів. Нарешті всівся на місце — і за виразом його обличчя гість зрозумів, що той узяв таки себе в руки, міцно і надійно.
— Я так зрозумів, — безбарвним голосом почав професор, — ти зобов’язаний забрати її? Задля обліку і контролю.
— Я — ні, — гість закурив третю цигарку, — цим займаються дещо інші люди. От наказати, аби її… це я, і справді…
— Прошу тебе — не в моєму домі, — мовив господар глухо. — Я не хотів би…
— Та навіщо її брати?! — його співрозмовник збив з елегантних сірих штанів чорну сніжинку кіптяви. — Сама прийде, куди треба і, запевняю тебе, жоден сусіда…
— Начхати мені на сусідів!
Обличчя господаря наллялося жовчю. Якби годину тому хтось був свідком свята зі співами, він був би вражений зміною, що сталася з Юліаном Мітецем.
— …На сусідів, але не на сина; ініційована відьма чи ні… Ти дивишся на це очима, чорт, спеціаліста, а я… — професор затнувся. Підвівся. Пішов до дому.
— На місці твого сина я б не послухався, — сказав йому в спину Клавдій.
Назар з’явився через півгодини; про людину, що зазнала раптового потрясіння, говорять — постаріла на очах. З Назаром сталося зворотнє — молодий чоловік, який нещодавно на руках вніс свою майбутню дружину в дім, тепер був зляканим, смертельно ображеним хлопчаком.
— Клавдію?
Друг сім’ї, поки лишався на самоті, покінчив з пачкою своїх цигарок і тепер дивився, як тліє серед вугілля порожня коробка.
— Назаре, вона сама тобі розповіла б. Не сьогодні завтра… Але не сказати твоєму батькові я не міг. Це було б, м-м-м… негарно з мого боку. Непорядно. Так?
Назар ковтнув гострий, гіркий клубок.
— Може, вона сама не знає? Раптом?!
Клавдій завагався, чи не збрехати. Але зітхнув і похитав головою:
— На жаль, ВОНИ завжди і все знають про себе.
— Вона брехала мені, — сказав Назар глухо.
Клавдій засмучено знизав плечима.
Івга не спала — натягнула на голову ковдру, скрутилася клубком і уявила себе равликом. У хатинці, в мушлі — затишно і тепло, усе, що за стінами — байдуже і безпечне…
Але уявлення закінчилось, а вечір — ні; хтось ходив будинком, перемовлявся стиха… Запрацював двигун.
Зайшов Назар. Не вмикав світла, мовчки стояв у напівмороці, біля самих дверей; Івга напружилась, але почати розмову сміливости не вистачало.
— Як ти? — спитав Назар, і вона зрозуміла, що він знає… — Як почуваєш себе?..
Як? — спитала себе Івга. Як воша в перукарні. Легкий дискомфорт.
Назар мовчав; під його поглядом вона була саме цією дрібною тварючкою, що облудно потрапила в цей великий, прекрасний, людський світ.
— Ну, добраніч, — сказав Назар дерев’яним голосом і причинив за собою двері.
… Кілька хвилин дівчина була нерухома — тільки все міцніше стискали руку її зуби. І ось схопилась, увімкнула торшер і заходилася рвучко збирати речі.
Гарячкова робота допомогла їй звільнитися від думок; патрала шафу, вивертала тумбу… Шмаття виявилося несподівано багато, а старенька дорожня сумка, супутниця в мандрах, — маленькою і немісткою.
Вона відзвичаїлася від такого життя. Коли все майно — у старій спортивній сумці. Розслабилася, розімліла…
Усвідомлення втрати прохромило її, наче іржава голка. Вона опустила руки, сіла на підлогу і закусила губу, аби не розридатись. Згодом, згодом, усі сльози — потім…
Руда таки розквилилася б, коли б інша думка не поклала крижану лапу на її тремтяче плече: Інквізиція.
Не та провінційна, з чиїх пазурів вона вислизала багато разів; Справжня, Велика Інквізиція, яка може дозволити собі «ґраф» — шикарне авто кольору мокрої жаби.
Івга так нервово вимкнула торшер, що мало не обірвала шнура. Нечутно підійшла до вікна; чудовий літній вечір поступався диву ночі — зоряної, безтурботної, співучої… Вчора у цей самий час вони з Назаром…
Вона ляснула себе по щоці. Ляпас урвав недоречну думку, і гострий внутрішній біль змінився зовнішнім і вульгарним; Івга бачила в темряві відносно погано, але таки краще, ніж будь-яка інша людина…
Коли та не відьма або не інквізитор.
Сумка вже розбухла, мов ота здохла корова, яку вона бачила в дитинстві… І вражень вистачило надовго.
Дівчина поривчасто зітхнула.
Більшість Назарових подарунків довелося безжально викинути. Вона звільнилася б од них зовсім, але тепла сіра куртка ще ох як знадобиться, коли почнуться дощі, а в нових кросівках так зручно крокувати битим шляхом — зранку і до вечора…
