І ще одна риса була в Мамая: приязний з підлеглими, він терпіти не міг тих, хто під час бою виказував більшу за нього хоробрість. Такого підлеглого Мамай віншував перед іншими, нагороджував зброєю чи дирхемами — проте врешті-решт горопаха гинув не своєю смертю. І з цією його рисою Коцюба віч-на-віч стикнувся опісля нещасливої для лівобережних ханів куяльницької битви…
Тому Мамай був останньою людиною, до якої Коцюба хотів би звернутися по допомогу. Та і де нині знаходився цей найвпливовіший у Золотій Орді воєначальник, Коцюба не відав. Може зі своїми нукерами вправлявся у військовому вмінні десь на Ворсклі, а може, біля Перекопу чи за Доном-рікою. І хоча подейкували, що останнім часом своє головне шатро Мамай поставив десь біля річки Вовчої, неподалік від гримкотливих дніпрових порогів, проте, як і раніше, його домівкою був неозорий степ.
У далеку дорогу воронівський староста вирушав сам-один. Від допомоги своїх односельчан чи поріділої Боброкової ватаги відмовився навідріз. Не збирався воронівський староста перекладати власні гріхи на чужі плечі. А гріхи, коли подивитися з ординського боку, таки були, і чималі: під’южування до збройного спротиву Золотій Орді. В усякому разі, так будуть доводити Хайдарові ті, хто двічі отримав облизня під Воронівкою…
Оскільки шлях до Хайдарового кочовища через улус Хасан-бека Коцюбі був заказаний, то Федір вирішив податися Дніпром на човні. Діставатися ж до Дніпра вирішив не порубіжною Сулою, а вузенькою і звивистою Іржавицею, яка протікала в руській стороні: Коцюба небезпідставно вважав, що за Сулою можуть стежити некліпні очі Ібрагімових чи Черкизових людей.
Для ночівлі зупинився на правому березі. Під високим урвищем, що загрозливо нахилилося над річищем, набачив він намиту місцину, порослу рогозом, розіклав невелике багаття, яке для пересічного мандрівника лишалося б непоміченим. Затим повечеряв і при останніх полисках багаття улігся спати. А коли багаття пригасло, поповзки пробрався до човна і знову подався за течією, намагаючись не випливати з тіні, що кидав на воду крутий правий берег Дніпра. І лише тоді, коли над рікою пробіг ранковий прохолодний вітерець і на сході почало світлішати, Коцюба полегшено зітхнув. За його підрахунками, він проминув володіння не те що горошинського аулу, а навіть і самого Хасан-бека. Все ж, про всяк випадок, сховався за виступом комишу і простояв до схід сонця, очікуючи на погоню.
Проте погоні не було, і Федір знову вибрався на бистрину.
Нараз за гострим мисом начебто з-під води випірнув-вигулькнув низький, порослий всіляким річним непотрібом острівець. З його північної сторони четверо рибалок повільно й натужно тягли великого невода. Коцюба мимоволі змахнув веслом, скеровуючи свою плоскодонку якомога ближче до правого берега. Проте рибалки особливої уваги на нього не звернули. Хіба що один з них сказав щось товариству, і те зацікавлено поглянуло в бік Коцюби і далі взялося за невода. Вигляд цих рибалок не викликав у Коцюби жодної остороги. Вони були такими схудлими та знеможеними, що коли б дійшло до врукопашної, Коцюба, жартуючи, поклав би ще стількох.
«І спини ще не засмагли, — відзначив Федір. — Мабуть, лише вчора стали бродникувати…»
За звичкою озирнувся назад, подивився перед собою — нікого. Тоді, вже не криючись, знову скерував човна на середину ріки.
— Боже поможи вам, люди добрі! — порівнявшись з рибалками, мовив він.
— Казали боги, щоб і ви помогли, — козирком приклавши долоню до лоба, відказав високим голосом старший з них, закаляний в багнюку чи не по самісіньку шию. — А куди це шлях тримаєш, чоловіче добрий, чи не до самого моря? То, кажуть, по дорозі до нього є такі пороги, що й щіпка крізь них цілою не пропливе.
— Та ні, я трохи ближче, — мимоволі притримуючи човна, відказав Коцюба. — Я, коли хочете знати, кума Івана шукаю. Казав мені, коли йшов бродникувати, що зупиниться десь одразу за Пслом.
Старий замислено почухав потилицю.
— Мокринин Іван, чи що? — врешті висловив він свій здогад. — А може, Мехтодів?
— Ні, — відказав Коцюба. — Він із Заріччя, кривого Миколи син.
— Не чув про такого, — з жалем похитав головою старший. — Мо’, хлопці, ви щось чули про Івана із Заріччя? — звернувся він до товариства. Товариство з задоволенням відірвалося від роботи, перезирнулося і заперечливо похитало головами: воно теж не чуло про такого.
— Розумієш, ми лише з учора прибилися до цих місць, — вибачливим голосом пояснив причину такого незнання старший. — Тож не знаємо навіть найближчих сусідів.
— Шкода, — зітхнув Коцюба, жалкуючи за неіснуючим кумом Іваном. — Що ж, доведеться, мабуть, знову чіплятися до добрих людей з розпитуваннями.
— Нічого, з добрих людей від такого не убуде, — заспокоїв його старший. — А поки що, чоловіче добрий, завертай до нашого гурту. Ти часом не зголоднів?
— Та є трохи, — відказав Коцюба. — Але…
— От і добре. А ми якраз збираємося юшку варити. А заодно і побалакаємо. Бо, схоже, в цих місцях люди зустрічаються вряди-годи.
Якусь хвилину Коцюба вагався. Але нагода вивідати, що діється по обидва боки Дніпра, була надто вже звабливою. То лише так здавалося, ніби рибалки з власної волі вибрали перше-ліпше пустельне місце. Зі свого досвіду Коцюба відав, що незайманих місць немає навіть у такій глушині. Тож перед тим, як десь отаборитися, потрібно погомоніти не з одним ближнім і далеким сусідою. Інакше і до кровопролиття недалеко.
