Реклама полностью отключится, после прочтения нескольких страниц!
ЦІ думки снувалися в Коцюбиній голові рівно стільки часу, скільки він облизував пошерхлі від спраги вуста і набирав повітря в груди. Здригнулися і мимоволі прищулили вуха татарські коні, коли над неозорим степом, перекриваючи гуркіт сотень копит, злетіла пісня, яку було складено тоді, коли Мамай був ще не темником, а лише відчайдушним тисяцьким такої ж відчайдушної тисячі:
Ми за Мамаєм — як зорі за місяцем,
Ми за Мамаєм — як свист за мечем…
…На повному скаку Мамай смикнув за повід — і красень-кінь, хоркнувши від болю, звівся дибки. Такий голос був лише в одної людини. У тої, яка завдала йому, Мамаєві, смертельної образи, а за мить відчайдушно рубалася поруч з ним і, врешті, грудьми прикрила його, Мамая, від ворожої стріли. Життям своїм заплатила ця людина за образу, нанесену нею ж. І от — знову цей голос. Що це — знак з того світу чи випадковий збіг?
Покірливий владній руці господаря красень-кінь розвернувся і коротким скоком рушив до двох жалюгідно скулених вершників і ще жалюгіднішої постаті пішого бранця із зашморгом на шиї.
— Хто такі? — запитав Мамай. — Хто з вас тільки-но подавав голос?
— Я, світлий і преславний повелителю, — схилив голову Коцюба. — Це я співав.
Очі Мамая пильно і насторожено обмацували заляпане брудом і кров’ю, неголене обличчя бранця.
— Звідки знаєш слова цієї пісні?
— Колись бінбаші Мамай наказав заспівувати її мені, онбаші Качубі.
Брови Мамая метнулися догори, без того темні очі потемнішали ще більше.
— Качуба, Коцюба… Але ж ти, тебе, здається, стріла пробила навиліт. Я ж сам бачив, як вона забриніла в лівій половині твоїх грудей. А потім по тобі ще й коні пройшлися… То як же тобі вдалося вижити?
— Не пам’ятаю, повелителю. Нічого не пам’ятаю — ні коней, ні стріли. Отямився я в землянці уруських бродників. Вони знайшли мене посеред бойовиська, коли підбирали зброю разом з нукерами Котлабуги і Хаджибея. Вони мені сказали, що билися на Куяльнику на боці Хаджибея і на власні очі бачили, як я власним тілом прикрив джанібекового темника Мамая. Себто тебе, повелителю, — знову схилився Коцюба. — Але правда це чи ні — не відаю, бо нічого з того не пам’ятаю.
— То правда, — підтвердив Мамай. — Ти хоробро бився поруч зі мною і ти прийняв на себе стрілу, яка летіла мені в шию.
Коцюба випростався. На його змученому обличчі з’явилося щось схоже на вдоволену посмішку.
— Я радий, повелителю, що мені, твоєму нікчемному онбаші, вдалося продовжити твоє життя. Більшої радості мені й не треба.
— А ще що ти пам’ятаєш? — намагаючись бути якомога спокійнішим, запитав Мамай.
Коцюба звів на Мамая очі і винувато посміхнувся:
— Мало що, повелителю, лишилося в моїй голові. Хіба що як натисли на їхній правий фланг, і ти вибився наперед, а ми з усіх сил намагалися не відстати від тебе. Потім на нас налетіла особиста охорона Хаджибея, я зніс голову одному з них, а що було потім — не відаю… Отямився лише в тій бродницькій землянці.
«Так, одного ти зняв. А другий ударив тебе з такою силою по голові, що будь-хто інший поповз би під копита коневі. Але, мабуть, ударив плазом, бо замість того, аби впасти з сідла, ти лише струсонув головою і, мовби нічого не трапилося, рубався далі. Але, мабуть, той удар не минувся тобі даремно… Потім я отримав наказ вийти з бою, перешикуватися й обійти Хаджибея праворуч. У балці моя тисяча зненацька наскочила на засідку Котлабуги… Пам’ятає Качуба про це чи ні?»
Проте очі Коцюби дивилися на Мамая так віддано і щиро, що в недовірливій Мамаєвій голові ворухнулося щось схоже на полегкість: ні, не пам’ятає. Той удар таки вибив дещо з його пам’яті. А може, лише прикидається?
Пересилюючи підозру, Мамай змусив себе співчутливо похитати головою. Сказав:
— Он як буває. А я тоді вже подумав, що на цім світі ми ніколи вже не зустрінемося.
— Але, як бачиш, світлий бею, я ще топчу ряст на цій землі.
— Бачу, що топчеш, — згодився Мамай. — Але бачу, що і тебе топчуть… — і, повернувшись до закляклого Куниці та його товариша, гримнув: — То як же ви посміли здійняти свої брудні лапи на кращого з моїх богатурів?
Над головами бідолах водночас свиснуло кілька нагаїв — і вони злетіли з коней, мов перестиглі груші.
— Хто ці свині? — запитав Мамай Коцюбу.
Коцюба зневажливо змахнув рукою.
— Роблять, що їм велено, повелителю. А їхні господарі накинули мені зашморга на шию і наказали їм потягти мене аж до Кафи.
— Це ж за що?
— Нібито за несплату ясиру. Але це брехня. Мене схопили, коли я, староста присульського села Воронівки, їхав до хана Хайдара, аби зняти з моїх людей звинувачення в тому, що вони за моїм наказом підняли руку на Орду.
Ці слова Коцюба вимовив таким простодушним голосом, що Мамай розреготався.
— Ти повелів їм підняти руку на всю Орду? Ти, мій найхоробріший і найвідданіший з богатурів?
— Атож. Хоча я досі не розумію, як це нам вдалося.
— Ну, у нас це робиться легко, — з поблажливою посмішкою відказав Мамай. — То ставай поруч та розкажеш дорогою, як це трапилося.
За його знаком богатури підвели коня Коцюбі.
— А з цими що робити? — запитав один з наближених беклербека і показав на Куницю та його супутників.
Недбалим жестом Мамай провів рукою попід шиєю.
— Постривай, повелителю, — сказав Коцюба. Богатури завмерли з занесеними над головами шаблями. — Вони лише слухняні виконавці, — вперто вів своєї Коцюба. — А справжній винуватець втік за хвилину перед тим, як ти сюди під’їхав.
Мамай запитально глянув на Коцюбу:
— Хто це?
— Сабір, старший слуга купця Ібрагіма з улусу Хасан-бека.
— Хто його випустив? — грізно повернувся Мамай до свого оточення.
Наперед виїхав уже знайомий Коцюбі десятський. Його обличчя, донедавна ще розпашіле, тепер було вкрите смертельною блідістю.
— Я, великий… Повірив його лживим вустам… Готовий понести за це будь-яке покарання.
Очі Мамая перетворилися в дві вузькі щілини.
— Зірвіть з нього всі відзнаки, — звелів він. — Хай лишається простим нукером. І не в охоронній сотні. А коли не приведе того, як його…
— Сабіра, повелителю, — підказав Коцюба.
— Так, коли він не приведе його негайно, знесіть йому голову. І перевірте, аби сам не втік.
— Слухаю й корюся! — прохрипів колишній десятський і з усієї сили огрів канчуком коня. Той звівся дибки і стрілою помчав у степ.
А Мамай знову повернувся до Коцюби, і гнівні зморшки розійшлися по його обличчю. Як не є, все ж таки приємно бачити того, хто без вагання кинувся віддавати своє життя за нього, Мамая. Таке не забувається.
— Пішов би до мене знову? — запитав він. — Сотником зроблю. А там, коли відзначишся, і тисяцьким.
Коцюба схилився, приклавши руку до грудей.
— Дякую, повелителю. Моє життя, як і раніше, належить тобі. А щодо сотника… Це велика честь, але ще більша відповідальність, яка вимагає величезних зусиль. А я, повелителю, відчуваю, що після тої рани сили вже зовсім не ті. День-два ще якось утримаюся в сідлі, а потім… Проте коли треба йти на будь-яку битву, стану поруч з тобою, великий. Тільки… — Коцюба хитро примружив очі: — Тільки коли вона тягтиметься не більше тижня.
Мамай знову звузив очі. Тепер вже в посмішці.
— Вірю. Вірю, що ти за тиждень зробиш стільки, скільки іншому не вдасться й за місяць. А тепер розповідай, в чому ти там провинився.
Про кулачний бій Мамай вислухав з цікавістю. Одного разу навіть сказав із заздрістю:
— Ет, мене там не було! Я, Кочубо, теж був колись кулачним бійцем. І, кажуть, непоганим.
На диво Коцюби, розповідь про те, як дісталося Черкизові, Мамай теж сприйняв спокійно.
— То не татарин, який не носив би на своєму обличчі синців, — з поблажливою посмішкою відказав він при цьому. — І нема значення, від кого він їх отримав. Головне, аби посадив їх більше, ніж йому. То невже через ці синці тебе звинуватили в тому, що ти підняв руку на всю орду?
— Не тільки, повелителю. Через кілька днів люди Хасан-бека знову прийшли під Воронівку. Але вже зі зброєю.
Мамай прикипів поглядом до обличчя Коцюби.
— Ти, часом, не помиляєшся?
— Ні, повелителю. Їх було сотні зо три, коли не більше.
Мамай в задумі покрутив вуса.
— Це кепсько. Комусь доведеться непереливки. І скільки ж людей постраждало?
— Ніскільки, повелителю. Мої люди завчасно помітили людей Хасана-бека і теж вийшли їм назустріч.
Мамаїв погляд пронизав Коцюбу наскрізь.
— Он як. І хто ж це їм наказав?
— Я, повелителю. Я ж бо староста. На мені лежить відповідальність за спокій і майно моїх земляків. За це я відповідаю не лише перед ними, а й перед Руссю та Ордою.
— Звісно… Сподіваюся, що ви були розумніші за наших і вийшли без зброї.
— Ні, володарю. Ми теж були оружні.
— З твого наказу?
— Так.
По довгій паузі Мамай мовив:
— Знаєш, Кочубо, моє слово немало важить в Орді, проте й воно безсиле перед законом. А закон каже, що той з підданців Орди, хто підняв збройну руку на другого ординця, має бути покараний. Проте ще більшої кари заслуговує той, хто віддав наказ взяти зброю до рук. Ти про це відав?
— Так, повелителю. Тому й не ховався, а йшов до удільного хана Хайдара з проханням, аби він покарав лише мене, а не людей, яким я наказав взяти зброю. Вони не винні. Мало того, коли вже судити мене і Хасан-бека, то його вина значно менша за мою.