Школа спорожніла. Уроки давно закінчилися. Діти розійшлися по домівках і встигли усмак пообідати, але доля далеко не всіх тішила ситим життям і пообіднім перепочинком. Один великомученик висів на турніку в спортзалі. Вася Єрмолаєв, учень шостого класу, робив воістину титанічні зусилля, силкуючись підтягнутися. Він напружував руки, дриґав ногами і навіть вигинався, як вуж, тільки б якнайвище підняти місце, яке в народі ніжно називають п'ятою точкою. Одначе завдання, поставлене перед ним, вимагало надлюдських можливостей. Пальці страждальця розтиснулися, і він стрибнув на підлогу.
— Більше не можу, — видихнув він.
— Дев'ять разів з п'яти спроб. Силач, що й казати, — насмішкувато мовив фізрук і скомандував: — По периметру залу бігом — марш! Поки бігатимеш, відпочинеш, а потім знову на перекладину.
Вася, похнюпивши голову, підтюпцем побіг по колу.
— Веселіше! Що ти плентаєшся, як тарган після дихлофосу? Коліна вище. У тебе ноги чи макаронини? — смачно коментував фізрук.
— Василю Васильовичу, у мене вже сил немає,— почав проситися Вася.
— Ти мені на жалість не дави. Я — залізобетон, зрозумів?
Це була суща правда. Після перших трьох пробіжок Вася ще сподівався, що в учителя фізкультури прокинеться гуманне ставлення до людей, але з кожним новим підходом до перекладини він усе більше переконувався, що на помилування розраховувати не доводиться.
Після двох кіл активного відпочинку Вася доплівся до перекладини і, на подив собі, підтягнувся ще раз. Десятка! Все його єство сповнила радість. Він з почуттям виконаного обов'язку стрибнув з турніка і заявив:
— Усе! Десять разів.
— А хто тобі сказав, що десяти разів вистачить? — поцікавився фізрук.
— Як хто? Адже це норматив, — нагадав Вася.
— Тут я встановлюю нормативи, ясно? Поки не підтягнешся, скільки треба, не підеш.
— Що ж мені, ночувати тут? — буркнув Вася.
— Балачки! Давай до діла. Що вибираєш спочатку: біг чи підтягування?
Вася підійшов до ненависної перекладини, поглянув на неї знизу вгору і приречено запитав:
— А скільки ще треба?
Фізрук зміряв його оцінюючим поглядом і із садистською насолодою промовив:
— Сто! — а щоб у Єрмолаєва не виникло сумнівів, ніби він недочув, повторив: — Сто разів.
Вася зрозумів, що він не лише ночуватиме у спортзалі, а й проведе тут решту днів свого життя. Він зітхнув, підстрибнув і знову задриґався на перекладині.
— Висимо? — зловтішався фізрук. — Ти гусячі лапки свої не розчепірюй. Біцепсами працюй, а не філейною частиною.
— Я чесно більше не можу, — пропихтів Вася і на доказ іще раз слабенько сіпнувся.
— Не корч із себе препаровану жабу.
Вася відпустив перекладину і, лантухом гепнувшись на підлогу, запитав:
— Чому жабу?
— А вона так само дригається, коли через неї струм пропускають. Ну що, спікся? Бігом марш, винахіднику!
Насправді фізрук був людиною зовсім не злою і не дітоненависником. Він не мав звички знущатися з учнів, але у випадку з Васею його теж можна було зрозуміти. Напередодні з вини Єрмолаєва Василь Васильович став посміховищем усієї школи.
Васькове лихо полягало в тому, що в його голові роїлася купа ідей. Але що набагато гірше, ці ідеї вимагали втілення. Вася був завзятим винахідником. Що б він не робив, де б не був, його посідала одна думка: як удосконалити життя і побут сучасників? Геніальні ідеї навідувалися до нього, здається, чи не щодня, після чого він у поті чола працював над їх здійсненням. Результат частенько не відповідав сподіванням, але це нітрохи не охолоджувало Васьків запал до винахідництва.
Учора Єрмолаєв вирішив випробувати свій останній шедевр — реактивну присадку на роликові ковзани. У Васі роликів не було, точніше, майже не було. Фірмові ролики коштували дорого. Дід змайстрував йому саморобні ковзани. Кататися на них можна було сяк-так, але вони мали вельми екзотичний вигляд початку позаминулого століття. Чого тільки варте кріплення мотузками до кросівок! Одного дня Вася наважився вийти у цих страхах на люди, чим викликав неабиякий сміх і регіт у ролерів, що відразу його обступили.
Так і не зробивши жодного кола, піднятий на глузи Вася пішов геть. Відтоді він обминав місце, де зазвичай збиралися ролери. Вася й тепер волів би випробувати винахід сам, але його ковзани для цього не годилися. Присадка кріпилася до черевиків. Він сподівався, що хтось із пацанів позичить йому ковзани.
Ролери збиралися на заасфальтованому майданчику біля школи ближче надвечір. Іноді до них прилучався шкільний фізрук Василь Васильович і навчав хлопчаків нескладних трюків.
У Васі були непрості стосунки з фізкультурою, тому, побачивши його, фізрук щиро здивувався:
— Єрмолаєв, і ти тут? Теж кататися?
— Ні. Я тут дещо винайшов. Треба випробувати.
Вася дістав з рюкзака металеві штуковини, схожі на гусарські шпори. Всередині вони були порожнисті, і з кожної стирчав кінчик мотузки.
Фізрук покрутив Васьків винахід у руках.
— І що це за хріновина?
— Реактивний прискорювач.
— Прямо-таки реактивний? — посміхнувся фізрук.
Діти обступили їх, наперед відчуваючи розвагу.
— Взагалі-то він не реактивний. Це я для краси його так назвав, — зніяковів Вася.
Єрмолаєв як ніхто інший схиляв до жартів на свою адресу, а що фізрукові ніщо людське було не чуже, він не стримався, щоб не покепкувати з доморощеного Кулібіна:
— І куди ж засовувати цю неземну красу?
Вася сприйняв його зацікавленість за чисту монету і радо пояснив:
— Нікуди. Прискорювачі прикріплюються до черевиків. Усередині трубок закладено паливо, Якщо запалити ґнотик, паливо починає згоряти, відбувається перетворення теплової енергії на механічну, і ковзани розганяються до величезної швидкості.
— Мудрована річ, — схвально прицмокнув язиком фізрук і вже іншим тоном додав: — Тільки замість морочити собі голову, краще б спортом зайнявся, а то вимахав як жердина, а м'язи, як вата. Біцепси у бінокль не розгледиш.
Його жарт був зустрінутий сміхом.
— Ось дивися на Ливнєва, — фізрук кивнув на хлопця міцної статури, що стояв поруч. — В одному класі вчитеся, одного зросту, а він тебе однією лівою покладе. Що ж ти мене ганьбиш, тезку?
— А в нього всі м'язи в мізки пішли, — пожартував Максим Ливнєв.
З Єрмолаєвим вони були одвічними ворогами.
— Навчання — це добре. Тільки якщо по-чоловічому за себе постояти не вмієш, жодні п'ятірки тобі не допоможуть, — казав далі фізрук.
— Ха! П'ятірки! — засміявся Макс. — Васька з двійок не вилазить. Тільки й знає, що винаходити всяку дурницю, от як ці присадки.
— Це не дурниця, — заступився за свій винахід Вася. — Але щоб їх випробувати, треба дуже добре кататися, як ролери в парку. А вам усім слабо. Даремно я сюди прийшов.
Такої образи фізрук стерпіти не міг. Він з п'ятилітнього віку стояв на роликах і замолоду навіть брав участь у змаганнях, а якийсь шмаркач заявляє, що він слабак.
— Ну щодо слабо ти помиляєшся, — протягнув він.
— Василь Васильовичу, я не вас мав на увазі. Ви ж не будете випробовувати присадки.
Тут би фізрукові й відступитися, як годиться розсудливій людині, але Васькова репліка ще дужче розпалила його, як уштрикнутого списом бика на кориді. Він відчував, що зобов'язаний поставити на місце хлопчака, який геть зарвався.
— Треба вміти кататися, кажеш? Ану дай сюди свою штуковину. Зараз побачимо, що ти за винахідник.
Наївний, неспокушений фізрук не здогадувався, що часом Васькові винаходи працюють. Не сподіваючись жодного підступу, він дозволив Єрмолаєву закріпити шпори на черевиках і запалити ґнотики. Як і слід було чекати, дива не сталося. Ролики не рвонули з місця.
— Еге ж, що й казати, треба бути асом, щоб упоратися з твоїм агрегатом. Ти б його запатентував. Дивись, як я розігнався, аж дух забиває,— глузував Вась Васьович.
— А ви трохи проїдьте, щоб дати розгін, — попросив Вася.
Фізрук зробив кілька розгонистих рухів. Хизуючись перед салагами ролерства, що продавали витрішки, він, крутнувшись на триста шістдесят градусів, продемонстрував греб: торкнувся руками коліщат. І раптом відчув, що, справді, їде швидше, аніж звичайно.
