Прошка вирішив почати чергову вилазку вночі. По-перше, щоб зберегти її в таємниці.
А по-друге, з настанням темряви в кімнаті курйозів стає світло, як удень, і свіча не знадобиться.
Цього разу Прошка не збирався повертатися з Вабливої вежі без нічого. Він заздалегідь запасся мішком. Не можна випускати вдачу, коли вона сама йде до твоїх рук. Прошка не вважав це злодійством. Чарівників колекція рідкісних речей явно не цікавила, виходить, по суті, вона була нічия.
Напередодні вилазки Прошка був як на голках.
Він не міг дочекатися, доки всі заснуть. Нарешті вогні у вікнах згасли. Палац поринув у сон. Трохи зачекавши, Прошка вислизнув на вулицю.
Блідий лик нічного світила схилився так низько, що здавалося, цікавий місяць заглядає у вікна. У сріблистому світлі білосніжні стіни палацу блищали перламутром. Здавалося, вони виливають сяйво. Було видно — хоч голки збирай. Палацові будівлі й вежі поєднували в собі різні стилі, неначе архітектори, що будували палац, ніяк не могли дійти згоди. І водночас весь ансамбль був на диво гармонійним і цілісним.
Прошка не належав до поціновувачів краси. Його набагато більше турбувало, як проскочити повз цю сяючу пишноту й залишитися непоміченим. Особливо побоюватися не доводилося. Уночі острів неначе вимирав. Чарівники розходилися по будинках і не висували носа до ранку. І все-таки в такій справі обережність не завадить. Чи мало там опівнічників, які можуть побачити його з вікна? Випадкового свідка могло зацікавити, куди він прямує посеред ночі. Прошка крався, минаючи освітлені місця. Тільки відійшовши від палацу на пристойну відстань, він відсапався й покрокував вільніше.
У парку було зовсім не так світло, як біля палацу. Місяць висвітлював доріжки, але під деревами лежали густі чорні тіні. Повітря було сповнене ароматами нічних фіалок і запашного тютюну, наче квіти хотіли взяти реванш за те, що в темряві їхньої краси не видно.
Прошці так кортіло потрапити в кімнату курйозів, що він мало не біг. І все-таки дорога до лабіринту здалася довгою.
У темряві листочки самшиту було не розрізнити. Високі, рівно підстрижені кущі здавалися монолітними стінами. Над ними в нічному небі вимальовувався силует Вабливої вежі.
Прошка дістав зелений клубок, поклав його на землю й не без побоювання взявся за кінчик нитки. Він сподівався, що нитка виявиться міцнішою, ніж у червоному. Минулого разу він змучився. Йому довелося раз у раз зупинятися, зв'язувати обірвані кінці, й додому він потрапив тільки перед ранком.
Зелений клубок виявився моторним і майже не пошкодженим. Незабаром Прошка стояв біля Вабливої вежі. Уночі вона мала досить похмурий вигляд. Плющ укривав її наче кошлата, чорна шкіра. Коли Прошка узявся за кільце кованих залізом дверей, у душі в нього ворухнулася тривога. Усі райдужні плани й очікування, якими він жив останнім часом, помарніли. Його охопили сумніви. Інтуїція говорила, що йти у вежу небезпечно, але, з іншого боку, Прошка розумів, що коли піде без нічого, завтра буде про це жалкувати.
Опанувавши себе, Прошка відкрив двері та зробив крок у вежу. У суцільній темряві кручені сходи важко було розгледіти. Прошка хотів запалити свічу, але передумав, побоюючись, що в бійницях можуть помітити вогник. Він відшукав ногою першу сходинку й став навпомацки вилазити нагору. Це виявилося набагато легше, ніж він очікував. Прошка і не помітив, як уперся у двері кімнати курйозів, штовхнув їх й замружився від яскравого світла.
Усупереч тому, що на вулиці була ніч, у вікна лився потік сонячних променів. При денному освітленні кімната виглядала особливо запустілою, а зібрані тут речі здавалися курним, горищним мотлохом. Нікому б і на думку не спало, що вони чарівні.
Прошка відшукав поглядом пом'ятий мідний глечик. Він валявся на підлозі. Минулого разу Прошка так швидко втік, що навіть не встиг поставити його на місце. Хлопчик підняв глечик і потер мідний бік.
Із горлечка вилетів димок, а потім висунувся знайомий джин і невдоволено пробуркотів:
— З'явився. Утік, не відпустив, не попрощався. От і думай-гадай, чи то в глечик повертатися, чи то вказівок чекати.
— Вибач, я злякався, що вже пізно, — чесно зізнався Прошка.
— Добре вже, — полагіднішав джин, виліз до Прошки на долоню й без особливої запопадливості вклонився: — Слухаю й підкоряюся.
— Допоможи мені знайти тут щось варте уваги, — попросив Прошка.
— Навіщо шукати? Усе найвартісніше перед тобою, — виструнчився джин.
— Ти — це й так зрозуміло, але цього мало.
— Мало?! Ти знову натякаєш на мій зріст? Дарма думаєш, що якийсь джин-здоровило послужить тобі краще, — образився ібн Дурик.
— Ні на що я не натякаю. Будь ти хоч кишеньковим джином, аби тільки бажання виконував, — сказав Прошка.
— Можеш на мене покластися, — запевнив його джин.
— Скажи, тут є ще щось на кшталт мантії-невидимки? — запитав Прошка.
— Ні. А навіщо тобі? Хочеш сховатися від тих, хто сюди йде? — поцікавився джин.
— Що? Сюди йдуть? — злякався Прошка.
Джин прислухався й упевнено заявив:
— Ну так. Якщо мені не зраджує слух, шестеро, ні, семеро осіб піднімаються сходами. А слуху джина ти можеш довіряти.
Прошці здалося, що серце в нього обірвалося і пішло в п'яти. Він злякано заметушився по кімнаті в пошуках укриття. У скрині — повно мотлоху, і до того ж можна задихнутися. У шафу не втиснутися. Якби ж мантія-невидимка не згоріла! Залишалася надія тільки на джина, що незворушно сидів на кришці скрині, спостерігаючи, як його володар у паніці метушиться по кімнаті.
