Є прислів’я: «Чесну людину не обдуриш»; особливо полюбляють цитувати його ті, хто непогано заробляє, обдурюючи чесних людей. Хай там як, Мокр ніколи не робив цього навмисне. Якщо ти обдурював чесну людину, вона зазвичай жалілася в місцеву Сторожу, відкупитися від якої за нинішніх часів стало куди важче. Значно безпечніше — і, в певному сенсі, значно азартніше — було дурити нечесних людей. До того ж, само собою, їх було дуже багато. Знайти ціль було легко.
За пів години, прибувши до містечка Геплі, звідки велике місто було лише стовпом диму на обрії, він сидів під стіною готелю, засмучений, не маючи за душею нічого, крім оригінального персня з діамантом вартістю не менше ста доларів та термінової потреби якомога швидше потрапити додому, до Ґеної, де його бідна старенька матуся помирала від москітозу. Ще за одинадцять хвилин він терпляче стояв біля ювелірної крамниці, всередині якої ювелір говорив милосердному міщанинові, що перстень, який незнайомець готовий продати за двадцять доларів, вартий щонайменше сімдесяти п’яти (навіть ювеліри мусять заробляти на життя). А ще за тридцять п’ять хвилин він мчав геть на значно кращому коні, з п’ятьма доларами в кишені, лишивши позаду милосердного міщанина, який, хоча й був достатньо тямущим, щоб пильно стежити за Мокровими руками, тепер зі зловтіхою збирався повернутися до ювеліра і продати йому бронзового перстенька зі вставленим склом, вартого п’ятдесяти центів будь-чиїх грошей.
У світі було божественно мало чесних людей, зате на диво багато тих, які вірили, що можуть відрізнити чесного хлопця від шахрая.
Він поплескав себе по кишені куртки. Звісно ж, тюремники витягли мапу — мабуть, коли він був надто зайнятий роллю небіжчика. Це була добра мапа, і під час її вивчення Вілкінсон та компанія мали багато дізнатися про дешифрування, географію та фальшиву картографію. Щоправда, вони все одно не дізналися б із неї про розташування еквівалента 150 000 анк-морпоркських доларів у різних валютах, позаяк мапа була абсолютною і хитромудрою фальшивкою. Втім, Мокра приємно зігрівала думка про те, що певний час вони насолоджуватимуться найбільшим з усіх скарбів — Надією.
На думку Мокра, той, хто не міг просто запам’ятати, де він сховав величезний скарб, заслуговував на те, щоб його втратити. Однак поки що йому варто триматися від скарбу подалі, а натомість подумати про майбутнє...
Назву наступного містечка Мокр навіть не подбав дізнатися. Там був готель, і цього було достатньо. Він зняв кімнату з видом на закинуту алею, перевірив, чи легко відчиняється вікно, як слід повечеряв і рано ліг спати.
«Геть непогано», — думав він. Ще цього ранку він стояв на ешафоті зі справжнім зашморгом на ось цій своїй шиї — а вже цього вечора він знову при ділі. Все, що він тепер має зробити, — це знову відростити бороду, та ще з пів року триматися подалі від Анк-Морпорка. А може, досить буде і трьох місяців.
Мокр мав талант. Також він набув певних навиків, і то так, що вони стали його другою натурою. Він навчився бути привабливим, але щось у його генетиці робило його незапам’ятовуваним. Він мав талант лишатися непомітним, бути просто одним з облич у натовпі. Ніхто ніколи не міг його до пуття описати. Він був... він був «приблизно». Йому було приблизно двадцять — чи приблизно тридцять. В описах Сторожі по всьому континенту він мав будь-який зріст від, ох, шести футів двох дюймів до п’яти футів дев’яти дюймів,[5] його волосся було всіх відтінків від шатена до блондина, а обличчя не мало жоднісіньких особливих прикмет. Він був приблизно... пересічним. Що люди дійсно запам’ятовували, то це — декорації на кшталт окулярів чи вусів, тож він завжди мав колекцію і тих, і інших. Також вони запам’ятовували імена та манери. Цих він мав сотні.
А, і ще вони запам’ятовували, що до зустрічі з ним були заможніші.
О третій ночі двері вибухнули всередину. Саме вибухнули: по стінах забарабанили шматки деревини. Але Мокра в ліжку вже не було: він пірнув у вікно раніше, ніж перший з цих шматків упав на підлогу. Це був рефлекс, що не потребував задіювати мислення. Крім того, перш ніж лягти спати, він вжив певних застережних заходів, і велика діжка з водою під вікном мала пом’якшити його падіння.
Та зараз її там не виявилося.
Хто б не забрав її звідти, не забрав землю, на якій вона стояла, тож саме земля й зупинила його політ, вивихнувши йому за це щиколотку.
Він змусив себе підвестися, постогнуючи від болю, і на одній нозі застрибав алеєю, притримуючись за стіну. Готельні стайні були з протилежного боку будівлі; все, що йому було потрібно, — це видертися на коня, будь-якого коня...
— Пане Гупперук? — проревів великий голос.
О боги, це був троль, це звучало як троль, і то великий, він і не знав, що їх можна зустріти тут, вдалині від великих міст...
— Ви Не Втечете І Не Сховаєтеся, Пане Гупперук!
Стоп-стоп, він же нікому в цих місцях не називав свого справжнього імені, чи не так? Але це були думки на задвірках свідомості. За ним женуться, і треба бігти геть. Ну чи стрибати.
Біля задніх воріт стаєнь він наважився озирнутися. В його кімнаті виднівся червоний відблиск. Вони ж не збираються все тут спалити через пошуки кількох доларів? Всі ж знають, що якщо вам вдавалося розжитися якоюсь доброю підробкою, то її якомога швидше сплавляли іншому дурникові, авжеж? Але дечиї мізки лікуванню не підлягають.
Його кінь був у стайні сам-один і, схоже, сприйняв його появу без захвату. Підстрибуючи на одній нозі, Мокр зумів-таки його загнуздати. Морочитися з сідлом сенсу не було. Він умів їздити й без сідла. Прокляття, одного разу він їздив навіть без штанів — на щастя, всі ті смола та пір’я допомогли йому не звалитися. У справі поспішного виїзду з міст він був чемпіоном світу.
Він почав виводити коня зі стійла, коли почув брязкіт.
Поглянувши під ноги, він розкидав солому.
Там лежав яскраво-жовтий металевий брусок, що з’єднував два короткі ланцюги, приковані до жовтих кілець на передніх ногах коня. Тепер кінь міг рухатися тільки так само, як він — підстрибом.
Його стриножили. Прокляття, його стриножили...
— Ох, пане Гуппер-р-рук! — розкотився голос по всьому подвір’ю перед стайнями. — Хочете Дізнатися Правила, Пане Гупперук?
Він у відчаї роззирнувся навколо. В стайні не було нічого, що могло би правити за зброю, та й у будь-якому разі зброя змушувала його нервуватися, тому він ніколи її й не носив. Зброя ну аж занадто підвищувала ставки. Значно краще було покладатися на талант красномовства, на те, щоби збити супротивника з пантелику, а якщо це не спрацьовувало, на добрі підошви та вигук «Дивися, що це он там?».
