Якщо Вальтер Кірхенбом своєю владою не покладе край витівкам Густава, він, Пауль Ріхтер, покине фірму. Він знайде людей, які залюбки вчепляться в проект «Левіафана». Годі церемоній! Годі погроз і шантажу!..
Ріхтер нервово, з войовничою запальністю сіпає до себе високі, в мідному окутті двері, входить до холу. Кроки його гаснуть на м'якому килимі. Сивоусий портьє, впізнавши інженера, лагідно й гостинно схиляє перед ним голову. Він радий бачити пана інженера. Всі гості давно в вітальні. Пан Густав такий балакучий, такий веселий сьогодні…
— Як ви сказали, Франце? Пан Густав веселий? — насторожується Ріхтер.
— Авжеж. Молодий хазяїн в чудовому настрої. — Старенький портьє нахилився до Ріхтерового обличчя. — Пан Густав отримав з Африки якогось дивного листа. Мабуть, дуже приємна новина, бо пан Густав просто невпізнанний. Щомиті цілує батька, обнімає слуг, жартує з покоївками. Наче хлопчак! Навіть мені, старому, подарував десять марок. А з вами що сталося? Боже, боже, я торочу своє, коли людина ледве стоїть на ногах? Вас збила машина? Пане Ріхтер!
— Ні, друже, мене збили люди.
Ріхтер затуманеним поглядом окидає пишний передпокій — з масивними колонами біля входу і двома античними статуями обабіч сходів, що ведуть вгору. На стіні, проти вішалки, широко темніє у золотій рамі старовинне батальне полотно: «Римські легіонери палять Карфаген». Згори лунають бравурні звуки якоїсь класичної мелодії. Пан Кірхенбом любить старовину в усьому: в живописі, в музиці, навіть в лівреях своїх слуг.
— О, пане Ріхтер! — тупоче назустріч інженерові сам господар дому, маленький, висушений дідок з ідеальною лисиною і рухливими, гострими очима. Довгі, аж надміру довгі руки простягнуті вперед. Ось вони хапають в обійми гостя, тягнуть по барвистій килимовій доріжці вгору, назустріч заколисуючим звукам старовинного менуета. — Ви з аеропорту?
— Так, пане президент. Наші гості щасливо відбули додому.
— І ви чекали до останку?
— Так, пане президент. Я затримався в аеропорту до тієї пори, коли наші вулиці стають не зовсім безпечні.
Кірхенбом, очевидно, вловивши іронічний тон Ріхтерових слів, враз спинився і почав уважно придивлятися підсліпуватими очима до закривавленої пов'язки.
— Стривайте, пане інженер… Це що?.. Вас побили?
— Так, мене побили, пане президент.
— Цього ще не вистачало! — вибухнув гнівом старий промисловець, наче йому завдали особистої кривди. — Я вам заборонив устрявати в вуличні ексцеси. Через два місяці пуск «Левіафана». Ви поводитесь нерозсудливо. Де ваша витримка, воля, здоровий глузд?
— Але ж даруйте, пане президент, люди потрапляють у вуличні історії проти власної волі. Крім того, пане президент, мені довелося зустрітися з тими, хто менше всього хоче успішного завершення будівництва.
Старий одразу ж зів'яв, щоки його вкрилися недоброю жовтизною.
— Ви зустріли їх?
— Ні, вони зустріли мене.
— Ах, он що!.. Насильницькі дії… Сподіваюся, поліція втрутилася своєчасно?
— Своєчасно втрутилося провидіння, пане президент.
— Прошу без жартів, Ріхтер!
— Сумні жарти. Дуже сумні. Від наглої смерті або ж грубого насильства мене врятував дивовижний випадок. Врятувала красуня з ватаги гангстерів. Їхня спільниця.
— Абсурд! Нічого не розумію.
— Я теж нічого не розумію, пане президент. Мені ясно тільки одне: «Асоціація білої раси» перейшла від погроз до діла. І в усій цій історії найбільше дивує участь вашого сина…
— Цс-с-с! — сіпнувся всім тілом старий. — Ходімте до мене. Ми стали в незручному місці.
Вони піднімаються вгору, назустріч задумливій мелодії. Старий Кірхенбом нервово потирає руки. Його очі никають навколо, ніби винюхують, чи ніхто не скрадається за ними.
— Ви певні, що бачили мою власну машину? — питає він.
— Я впізнав би її з такою ж певністю, як і рідну матір, царство їй небесне. — Ріхтер ставить ноги повільно, важко, долаючи раптовий приступ млісної нудоти. Килим на сходах спливає перед його очима кудись униз, тягне його за собою.
Кірхенбом, набравшись рішучості, повертає в протилежний від приймальної зали бік, підходить до свого кабінету. Пропускає Ріхтера поперед себе в затишну, кволо осяяну голубуватим світлом кімнатку. Крім двох низеньких крісел і невеличкого столика, тут немає ніяких меблів, голо, чисто, як у казенному приміщенні. На столику виблискує хромованими деталями динамік, розіпнув велике сіре око екран. Сівши в крісло, Кірхенбом рвучко нахиляється вперед, простягує руку до продовгуватої ебонітової пластинки. І безліччю важелів і кнопок, натискує одну з них.
— Алло, Шуберт! Я в малому кабінеті. Зайнятий. Нікого не пускати.
Обличчя Шуберта на екрані видає подив.
— А коли гості спитають, де ви?
— Скажете, екстрена розмова з заводом.
— Розумію, ексцеленціо.
Ріхтер, пересилюючи біль в голові, тамує в грудях їдкий смішок. О дивак! Як йому подобаються ці старомодні титули й вшанування! Ексцеленціо! Добродушний мільйонер полів би перенестися з своїм багатством в романтичні закутки середньовіччя, одягнути на себе корону якого-небудь курфюрста і, сівши на трон, володарювати над підлеглими іменем бога і гаманця.
Одначе посмішка Ріхтера не зачіпає пана президента. Надто глибоко засіла в ньому тривога, щоб він міг звертати увагу на зміну настрою молодого інженера. Ця тринога витіснила з нього і урочисту музику, і всі його кумедні ритуальні жести, вливши натомість в його маленькі, гострі очиці краплі настороженого страху.
— По-перше, я хочу запевнити вас, Ріхтере, — каже він притишеним голосом, невідривно дивлячись у гарне, повнувате обличчя інженера, — що мій син Густав весь вечір з гістьми і зараз знаходиться з ними у великому салоні. Так що всі ваші підозри… ваша переконаність у його причетності до замаху недоречні. По-друге, я хотів би застерегти нас проти однобокого захоплення певними політичними моментами. Хіба ви не знаєте, що урядові інстанції настроєні проти тісного спілкування з Москвою?
