Вона хотіла пройти повз нього мовчки, але він торкнувся рукою капелюха — був уже в капелюсі — й спитав:
— Ви додому?
Коли в залі вона була гостра, мов оцет, то тепер обернулася на сірчану кислоту. Тут не було розпорядника, що в разі потреби міг би прийти їй на допомогу, і вона мусила боронитися сама.
— О ні, я оце допіру прийшла. Я завжди піднімаюся сходами задом наперед.
Вона спустилася вкритими гумовою доріжкою східцями й вийшла на вулицю. Він лишився там, нагорі. Як видноти досі не знав, що йому далі робити. Але ж дивно — він, безперечно, ні на кого не чекав… Е, та що їй до того! Що їй до нього й до них усіх!..
На вільному повітрі було хороше; та після тої душогубки хоч де було б хороше. Одначе справжня небезпека чигала саме тут, на вулиці. Оті двоє, що походжали туди й сюди, ховаючись у затінку попід стінами будинків, аж ніяк не викликали довіри. В темряві жевріли тільки вогники їхніх сигарет, що звисали в обох зі спідньої губи. Вона не пам'ятала такого дня, щоб їх тут не було. Мов ті коти, що чатують біли йори, полюючи на мишу. Ті, що стовбичили там, нагорі, здебільшого дожидали якоїсь знайомої дівчини, а ці, що тинялися коло входу, підстерігали першу-ліпшу…
Повернувши на тротуар, вона рушила своєю дорогою. Вона знала наперед, як усе буде. Могла б написати про те цілу книжку. Та тільки не варто бруднити чистий білий напір. Далебі, не варт. Усе це просто брудна калюжа, що її треба переступити, йдучи додому.
Цього разу почалося з посвисту — до такого способу вони вдавалися нерідко. То не був щирий, відвертий, лункий посвист, а умисне приглушений, таємничий. Вона знала, що свистять до неї. А тоді почула й словесний додаток:
— Куди це ми так поспішаємо?
Та вона навіть не пришвидшила ходи, бо то означало б надати справі більшої ваги, ніж вона того варта. Коли вони думають, що ти боїшся, то стають іще нахабніші…
Чиясь рука вчепилась їй за лікоть. Не пробуючи випручатися, вона зупинилась і подивилася на ту руку, а не в обличчя.
— Забери, — мовила крижаним тоном.
До тротуару під'їхала машина. Її дверцята були гостинно прочинені.
— Ну гаразд, нас треба довго умовляти. Я вже повірив. А тепер ходімо — таксі чекає.
— Я з тобою і в одному автобусі не поїду.
Він намагався підштовхнути її до машини. Та їй вдалося зачинити позад себе дверцята і прихилитися до них спиною.
Навпроти зупинився якийсь перехожий. Вона позирнула через напасникове плече і впізнала того самого молодика, котрий стовбичив там нагорі, у фойє, коли вона виходила. Та вона ніколи й ні в кого не прохала допомоги на тих вулицях — так принаймні ніколи не помилишся. Та й однаково за хвилину все скінчиться.
Молодик підійшов ближче і невпевнено спитав;
— Може, мені слід щось зробити, міс?
— А вас, мабуть, треба запросити, як запрошують охочих виступити по радіо в «Годині добрих діянь»? Коли вам одібрало руки, покличте поліцая!
— Не треба нікого кликати, міс, — відповів він з дивовижною сумирністю, що аж ніяк не пасувала до обстанови.
Він підтягнув напасника до себе, і вона почула глухий звук удару в кістку — певне, в щелепу. Той заточився, вдарився об задній буфер машини і, втративши рівновагу, гепнувся спиною на брук. Якусь хвилю ніхто з них трьох не зрушував з місця. Потім той, на бруківці, квапливо порачкував убік, кумедно перебираючи ногами, — певне, боявся, що відлетів не досить далеко. Як і годиться людині, що має доволі здорового глузду, аби не гаяти часу на запізнілі прояви хоробрості, він мовчки, без погроз чи лайки, підхопився на рівні й накивав п'ятами. Машина теж поїхала геть: шофер зрозумів, що поживи тут не буде.
Не можна сказати, що її вдячність була надміру палка.
— Ви завжди отак баритеся? — спитала вона.
— Але ж я не знав… То міг бути якийсь особливий ваш друг, — промимрив він.
— Ви гадаєте, що особливі друзі мають право чіплятися до людини, коли вона йде додому? І ви сам так робите?
Він усміхнувся.
— Я не маю особливих друзів.
— Можете вважати, що висловилися за двох, — сказала вона. — А мені вони й не потрібні.
Він зрозумів, що вона хоче урвати розмову і зараз же піти.
— Мене звуть Квін Вільямс, — мовив хапливо, намагаючись затримати її ще трохи.
— Дуже рада.
Ці слова прозвучали далеко не так приємно, як вони виглядають на папері.
Вона знову намірилась іти. Він обернувся 1 позирнув у той бік, куди подався її напасник.
— Як ви гадаєте — може, мені пройти з вами один-два квартали?
Вона не дозволила й не заборонила йому цього.
— Він не повернеться, — тільки й сказала.
Узявши її невиразну відповідь за цілковиту згоду, він рушив у ногу з нею на поважній відстані в один-два кроки. До кінця кварталу обоє ішли мовчки. Вона — тому що твердо поклала собі й пальцем не кивнути, аби підтримати розмову; він — тому, що був надто боязкий і не знав, про що говорити тепер, коли йому дозволено провести її. Перейшли вулицю. Вона помітила, як він озирнувся, але не сказала й слова. Так само мовчки поминули й другий квартал. Вона дивилася просто себе, так, наче була сама.
Підійшли до другого перехрестя.
— Мені ліворуч, — коротко кинула вона і повернула за ріг, неначе залишаючи його без зайвих церемоній.
Він не зрозумів натяку і, якусь мить повагавшись, повернув слідом за нею. Вона помітила, що він знову озирнувся.
— Можете заспокоїтись, — мовила глузливо. — Він утік зовсім.
— Хто? — здивовано спитав він. І тільки тепер зрозумів, про кого йдеться. — Та ні, я про нього й не думав.
Вона зупинилася, щоб оголосити ультиматум.
— Ось що я вам скажу, — почала рішуче. — Я не просила вас проводжати мене до самого дому. Хочете йти — справа ваша. Тільки затямте одне: нічого собі не уявляйте і не забирайте в голову ніяких дурниць.
Він вислухав її мовчки. Та й перед тим, коли вона хибмо витлумачила його настороженість, теж нічого не заперечив. То було чи не перше, що їй у ньому сподобалося, відтоді як він трапив їй на очі з годину чи дві тому.
Вони попростували далі, все так само осторонь одне від одного і все так само мовчки. То було незвичайне проводжання. Та коли вже хтось мав її проводжати, то вона воліла б, щоб саме в такий спосіб.
Тепер вони йшли провулком, темним, наче тунель, — над ним була естакада надземної залізниці.
Нарешті він заговорив. Їй здалося, що то перші його слова після сутички коло таксі.
— Невже ви ходите отут серед ночі сама?
— А що ж такого? Тут не страшніше, ніж там. А коли хто й нападе, то тільки щоб забрати гаманець.
Вона вже стомилася весь час тримати свої кігтики напоготові. Непогано було, хоч би задля переміни, сховати їх туди, де їм належало бути.
Він знову озирнувся — вже в котрий раз, — неначе в тій пітьмі, що крізь неї вони йшли, можна було щось угледіти.
— Ви що, боїтеся, щоб він не накинувся на вас із ножем? Він цього не зробить, не тривожтеся.
— Я й не помітив, що озираюся. Мабуть, така вже в мене з'явилася звичка…
«Щось його непокоїть, — подумала вона. — Без причини отак щоразу не озираються». Згадала його дивну поведінку в дансингу: спочатку набрав цілу купу квитків, а потім викинув їх, наче вони втратили всяку ціну, тільки-но минув вечір. Згадала й ще дещо і спитала:
— Коли я виходила, ви стояли там у фойє нагорі, пам'ятаєте? Ви когось чекали?
— Ні, нікого, — відповів він.
— Тоді чого ж ви там стояли? Адже було вже зачинено.
— Не знаю, — сказав він. — Просто ще не надумав, куди піти й що робити.
Чому ж тоді він не стояв на вулиці коло дверей? Відповідь напрошувалася сама: людини, що стоїть у фойє, з вулиці не видно. Поки вона там, їй ніщо не загрожує, а внизу, коло дверей, її легко помітити тому, хто підстерігає.
Та вона не спиталася в нього, чи правильний її здогад, бо ту ж мить у її свідомість з лунким скреготом — неначе впали залізні грати у фортечній брамі — вдерлась інша думка: «Не смій співчувати! Яке твоє діло? Що тобі до того? Навіщо тобі про те знати? Хіба ти нянька в цих нетрищах? Хіба про тебе саму хто коли потурбувався? Тебе й досі ще не навчили. До синців побили, а ти все подаєш руку кожному, кого здибаєш на дорозі. Що тобі зробити, щоб ти нарешті порозумнішала? Хряпнути тебе по голові шматком свинцевої труби?..»
Він знову озирнувся. Та вона не сказала нічого. Вони дійшли до Дев'ятої авеню, темної, широкої і похмурої. Червоні та білі намистини автомобільних фар не розганяли темряви. Раптом течія світляних намистин сповільнилась, а тоді й зовсім спинилася, перетворившись на блискучу діадему.
