І Артеміс повернув крихітного томика законній його власниці.
— Приємно було мати з вами справу…
Стара, хитнувшись, зіп’ялася на коліна.
— А друге зілля, чоловічку?
— Ах так, — усміхнувся Артеміс, — засіб для повернення чарівних сил.
— Так. Чоловічок обіцяв.
— Дуже добре. Тільки, перш ніж надати його вам, мушу вас застерегти: очищення організму — вкрай болючий процес. Це не принесе вам насолоди.
— А ти думаєш, оце приносить мені насолоду? — Вона повела рукою, показуючи на бруд і жалюгідне вбозтво довкола себе. — Я хочу знову літати!
Лаккей набрав у шприц рідини з другої ампули і ввів голку просто в сонну артерію цілительки.
Старенька впала на мату як підкошена, все її тіло затрусилось, забилося в лютих корчах.
— Час нам забиратися звідсіля, — підбив підсумки Артеміс. — Зараз із неї почнуть виходити всі сто років алкоголізму — неприємне видовище, хоч з якого боку подивися.
Лаккеї служили Фаулам уже не одне сторіччя, тож декому здавалося, ніби так воно й споконвіку було. Коли ж говорити конкретніше, то декілька видатних мовознавців докопалися, що й саме слово «лакей» пішло від прізвища «Лаккей», а започаткувався цей слововжиток ось яким чином. Перший запис про цю надзвичайну домовленість датується першим великим хрестовим походом, коли такий собі Вірджил Лаккей зобов’язався супроводжувати лорда Гуго де Фоля як його слуга, тілоохоронець і кухар.
Нині всі лаккеєнята, хай-но їм стукне десять рочків, відсилаються до одного ізраїльського приватного навчального центру, де їм прищеплюють особливі навички, необхідні для охорони неоперених голопуцьків із родового гнізда Фаулів. До цих навичок входять кулінарія щонайвищого рівня, снайперська стрільба, певний усталений набір бойових мистецтв, уміння надати першу медичну допомогу й володіння інформаційними технологіями. Коли ж навчання закінчиться, а тим часом немає фауленяти, яке слід охороняти, тоді юних Лаккеїв залюбки розхапують різні королівські доми, щоб охороняли яких завгодно принців, від Монако до Саудівської Аравії.
Коли ж зводили докупи когось із Фаулів та котрого-небудь Лаккея, то вони вже ніколи й не розлучалися: справжнісінькі нерозлийвода. Робота, звісно, була ой нелегка, часто бувало непереливки, зате ж винагороджували за неї щедро — якщо охоронцеві таланило вижити, аби тією винагородою скористатися. А в прикрому випадку невиживання родина Лаккея, полеглого при виконанні охоронницьких обов’язків, отримувала щедре відшкодування, що вимірювалося шестизначною цифрою, плюс щомісячну пенсію.
Цей же Лаккей, з яким читач допіру познайомився, охороняв малого пана Артеміса вже дванадцять років, себто від моменту його появи на світ. І хоча обоє вони дотримувалися правил, що склалися не одне століття тому, їхні стосунки були чимось більшим, ніж взаємини між звичайними паном та слугою. Як по правді, то Артеміс став для Лаккея найближчим другом, ну а Лаккей ніби замінив Артемісові батька, ставши, по суті, таким батечком, що виконує всі накази «синочка»!
Поки діставалися до аеропорту, Лаккей мовчав собі й тільки тоді, коли вони опинилися на борту літака, що здійснював рейс від Бангкока до Гітроу, не втерпів, запитав:
— Артемісе?
Хлопець підвів очі від екрана свого ноутбука. Він уже з головою поринув у переклад Книги.
— Так?
— Ця фея-знахарка… Чи не краще було б нам просто забрати в неї Книгу та й хай би собі помирала без своїх чарів?
— Труп — це завжди речовий доказ, Лаккею. Я певен, що так чарівне плем’я нічого й не запідозрить.
— Але ж старенька фея…
— Навряд чи вона кому-небудь призналася, що показала Книгу людям. А ще я про всяк випадок домішав у другу ампулу трохи речовини, що викликає часткову амнезію. Коли вона нарешті прокинеться, то події останнього тижня будуть стерті з її пам’яті.
Лаккей схвально кивнув головою. Завжди всіх і в усьому випереджати на два кроки — отакий він, пан Артеміс. Кажуть люди, що він — копія свого батька. Яка ще там копія! Та це ж геть нова порода, якої ще світ не бачив!
Розвіявши сумніви, Лаккей повернувся до свіжого числа часопису «Зброя та набої», полишивши розгадування вселенських тайн на свого юного господаря.
Досі ви вже, певне, здогадалися, що задля досягнення своєї мети Артеміс Фаул ладен був зайти вельми далеко — себто не просто залетіти на край світу, а й зважитися на щонайвідчайдушніші витівки. Але що ж то за така мета була в нього? Який химерний задум міг змусити його гайнути на протилежний край землі, аби напосістися на стареньку п’яничку-фею? Відповідь вкладалася в одне слово: золото.
Артемісові пошуки розпочалися ще за два роки до змальованих вище подій, а саме, коли він уперше захопився мандрівками по Інтернету. Він швидко знайшов там найтаємничіші сайти, присвячені викраданню людей інопланетянами, зустрічам з НЛО та взагалі всьому надприродному. Але найдужче його зацікавили повідомлення про існування Чарівної Раси.
Перебігаючи очима гігабайти даних, він знаходив сотні посилань на фей, ельфів, спрайтів тощо — відомості чи не з усіх країн світу. В кожній мові існувала своя власна назва для Чарівного Народу, але Артеміс нітрохи не сумнівався: йдеться про одну й ту ж саму загадкову расу. В кількох бувальщинах згадувалася й Книга, яку повинен був носити кожен представник цього таємничого племені. То була мовби їхня Біблія, що, здогадно, викладала історію їхньої раси й перелічувала заповіді, якими ці створіння мали керуватися у своїх тривалих життях. Звісно, написана була Книга гном’ячою мовою, то був чарівний, зачарований текст, і тому ніхто з людей ніколи не зміг би «розкусити» її зміст.
Артеміс, однак, гадав, що за допомогою сучасних комп’ютерних технологій Книгу все-таки можна перекласти. А вже як буде в його руках пЬреклад, відразу можна буде й скористатися тайнами цілої нової групи істот. «Пізнай ворога свого» — отаке було Артемісове гасло. Тож він з головою поринув у вивчення проблеми, аж поки склав величезну енциклопедію всякого ельфо-, гномо— та феєзнавства. Але цього виявилося не досить. І тоді Артеміс умістив у Міжнародній Мережі оголошення: «Ірландський підприємець заплатить велику суму в доларах СШ А за зустріч із ельфом, спрайтом, лепреконом, піксі чи з будь-яким іншим представником Чарівного Племені». І посипалися пропозиції — спочатку все фальшивки, аж поки, нарешті, інформація з міста Хошіміна відшкодувала всі розчарування.
