Спершу карликові й справді жилося непогано. Роботи майже не було, а годували його від пуза, та й стара була дуже задоволена слугою. Та потім кішки не на жарт розійшлися. Тільки-но господиня за двері — вони зараз же давай гасати по кімнатах як скажені. Таку бучу зчиняють: геть усе порозкидають ще й посуд дорогий переб'ють. І щойно стара зачовгає на сходах — кішки миттю пострибають на перину, згорнуться калачиком, хвоста підібгають і любісінько лежать собі. А баба бачить, що в кімнаті безлад, і ну шпетити Малого Мука. Хлопець і так і сяк виправдовується, проте господиня більше вірить своїм кішкам, аніж слузі. А кішки вдають із себе святих та божих.
Бідолашний Мук дуже переживав, що й тут не знайшов щастя, і нарешті вирішив піти від старої. Та яке життя без грошей?! Пані Ахавзі ніби й обіцяла йому платити, та хлопець досі не отримав від неї ламаної копійки. Чекав він, чекав, а тоді вирішив сам знайти гроші. Була в тому будинку маленька комірчина, на дверях якої висів замок. Мукові кортіло довідатися, що ж стара в ній ховає. І раптом йому спало на думку, що в цій кімнаті, напевно, гроші. І захотілося йому понад усе ввійти туди, хоча замок міг відбити будь-яку охоту.
Якось уранці, коли Ахавзі пішла з будинку, до Мука підбіг один із песиків і давай смикати його за вилогу халата (стара недолюблювала цього песика, хоча той і пнувся з усіх сил, намагаючись заслужити її ласку, а от Мук, навпаки, часто гладив і пестив цуцика). Песик тихо скавчав і тягнув коротуна за собою. Привів він його у спальню баби й зупинився перед маленькими дверима, що їх Мук досі не помічав. Двері були прочинені. Песик штовхнув двері й увійшов у якусь комірчину; Мук пішов за ним й закляк на місці від подиву: він опинився в тій-таки кімнаті, куди йому так давно кортіло потрапити. Хлопець повів очима по комірчині, силкуючись угледіти бодай якусь монету, проте довкола були самі сукні і дивовижний старовинний посуд. Мукові особливо сподобався один глечик — кришталевий, із золотим малюнком. Узяв він його в руки й заходився крутити на всі боки, аж раптом кришка глечика — Мук і не помітив, що глечик був із кришкою, — впала на підлогу й розбилася на друзки.
Бідолашний Мук не на жарт злякався. Годі думати — треба було тікати: коли стара повернеться і побачить, що він розбив кришку, вона точно намне йому боки. Мук востаннє окинув оком кімнату і раптом побачив у кутку якісь пантофлі. Були вони дуже великі і непоказні, проте його власні черевики геть розлізлися. Муку навіть сподобалося, що пантофлі такі великі, — коли він їх одягне, всі побачать, що він уже не дитина. Вскочив він у обновку, прихопив тоненького ціпка з лев'ячою головою, який стояв у кутку, взяв кинджал і ходу з дому. Щойно місто зникло за спиною, як Мук наліг на ноги. Куди й поділася втома! Так він ще зроду-віку не бігав!.. Здавалося, його штовхала якась невидима сила. Врешті-решт він помітив, що не інакше як пантофлі несуть його і не дають зупинитися. Тоді він крикнув сам собі, як, бува, кричать коням: «Тпру!». Цієї ж миті пантофлі стали як укопані, а сам Мук гепнувся на землю, мертвий від утоми, і миттю заснув. І наснився йому дивовижний сон. Побачив він уві сні, ніби підходить до нього маленький песик, який привів його в таємну кімнату, і мовив: «Милий Муку, ти ще не знаєш, як можуть прислужитися тобі чарівні пантофлі. Варто тобі тричі повернутися на каблуку, і вони перенесуть тебе куди завгодно. А ціпок допоможе тобі шукати скарби. Коли під землею сховане золото, він стукне об землю тричі, а коли срібло, — двічі». Прокинувся хлопець і вирішив перевірити, чи правда те, що сказав уві сні песик. Узув він пантофлі і крутнувся на каблуках. Та куди йому було братися до таких викрутасів! Отож за мить бідолаха вже розпластався на землі. Так він падав і падав, доки після хтозна-якої спроби не встояв-таки на ногах. «А ну ж, дорогенькі пантофлі, несіть мене у найближче місто!» — гордо наказав Малий Мук. За хвилю він уже летів по небу і вітер віяв йому в обличчя. В одну мить хлопець стояв посеред просторого базарного майдану, обставленого ятками. Сила-силенна людей заклопотано сновигали туди-сюди. Малий Мук і собі пішов поміж люди, та ба — то на ногу йому хтось наступить, то когось він кинджалом шпигне. Тоді звернув бідолаха на якусь безлюдну вуличку та й зажурився. Справді, в кишені ні копійки, знайомих — ані душі. Є в нього, правда, чарівний ціпок, який може шукати золото й срібло, проте хто скаже, де лежать ті скарби? Звісно, можна пошитись у прохачі, але це не для нього. «Може, хоч мої пантофлі мене прогодують, — думає, — подамся-но краще у гінці». Певно, що найкраще за службу платив король, отож Мук попрямував просто до королівського палацу.
— Що тобі тут треба? — суворо спитав вартовий на дверях.
— Шукаю, чим би його королю послужити, — відказав Мук.
— Онде наглядач, спитай у нього, — порадив воячисько.
Пішов Мук до наглядача і попросився на роботу до короля. Проте той лише зміряв його очима і кинув: «Ти що, блекоти об'ївся, хлопче?! Хіба бувають скороходи з такими куцими ніжками!? Іди геть, нема мені коли теревені правити». Проте Мук і далі наполягав на тому, що має стати скороходом і робитиме все краще за будь-кого. Наглядач тільки посміявся з коротуна, проте повів його ввечері на королівську кухню і наказав добряче нагодувати малого гостя. Сам він пішов до короля і розказав про Малого Мука та його химери. Король мав жартівливу вдачу. Вирішивши, що наглядач надумав посміятися з коротуна, наказав улаштувати змагання на лузі біля палацу, щоб усі придворні теж могли побачити. Король розказав своїм принцам і принцесам, що за вистава буде ввечері, ті поділилися новиною зі своїми слугами, тож подивитися на перегони з карликом зібралося море глядачів.
Коли королівське сімейство повсідалося на своїх місцях, Малий Мук вийшов насеред лугу і вдарив чолом. З усіх боків почулися регіт і вигуки — такий смішний був цей карлик у своїх широченних шароварах, із кинджалом за поясом і в довжелезних туфлях. Але Малого Мука цей сміх не збентежив. Він з гордим виглядом оперся на ціпок і спокійно чекав супротивника. Як Мук і попросив, наглядач гукнув, що шукає найкращого бігуна. Охочий знайшовся швидко, він став поряд із Муком. За мить двоє суперників уже чекали знаку. Принцеса Амарца махнула своєю вуаллю, і бігуни полетіли лугом, мов ті стріли.
Спочатку скороход випереджав карлика, та за якусь мить Мук наздогнав його, а тоді лишив за спиною. Він устиг першим і ще довго чекав свого суперника, королівського скорохода. Король і королева заплескали в долоні, і всі придворні в один голос закричали: «Слава Мукові, переможцю перегонів!»
Повели Малого Мука до короля. Він упав до ніг правителя і мовив: «Могутній королю, я показав тобі лише невеличку частину своєї майстерності; дозволь мені стати гінцем!»
«Е, ні, — відказав король, — призначаю тебе моїм особистим скороходом. Відтепер і назавжди твоє місце — біля мене, любий Муку, щороку тобі видаватимуть сто золотих, і обідатимеш ти з моїми найкращими слугами».
Зрадів Мук, що нарешті знайшов омріяне щастя, і в мріях про свою долю вже піднісся у високості. Як-не-як він запопав королівської ласки, і тепер виконуватиме найнагальніші і найсекретніші доручення. Він і справді показував у своїй роботі неймовірну швидкість і точність.
Але іншим королівським слугам було не до душі те, що вони втратили ласку пана через якогось карлика, який умів хіба що швидко бігати. Тож вони нишком змовилися, щоб виперти його з палацу. Слуги раз по раз скаржилися на нього королю, але той не хотів їх слухати. Він, здавалося, дедалі більше довіряв Мукові, аж урешті призначив головним скороходом.
