Тато Гєник визирнув у віконце й стурбовано потер підборіддя.
— З моря така хмарища лізе! Буде шторм!
— Шторм нам не страшний. Ми на триста метрів вище пляжу! — відповіла мама, потираючи червоні від засмаги ноги. — Щодня півгодини спускаємось до моря!
Спекотну вулицю поволі поглинали сутінки. Повіяв пронизливий вітер, швидко остуджуючи нагріту землю. На дах маленької хатинки впало декілька краплин, гулко вибиваючи по блясі вступ до зливи.
Дзвінка визирала з-за плечей батьків надвір. У прочинених дверях світ видавався розділеним навпіл: верхній небокрай, десь вище кримських гір, — синьо-золотаві згромадження хмар, понад морем, — синьо-фіолетове згущення хмар. А там, між небом і його краями, страшенним пісочним годинником повільно насувалася на місто страшенна чорна хмара.
Лампа в люстрі декілька разів блимнула. По блясі загупали велетенські краплі — наче хтось обстрілював дах зеленими сливками. Дзвінка подумала, що така злива буває тільки у тропіках.
Задзвонив стаціонарний телефон. Мама відійшла від вхідних дверей і підняла слухавку. На всю веранду залунав голос власниці хатинки, пані Віолети Себастьянівни:
— Алллоо! Відпочивальники, будь ласка, зачиніть двері та вікна! Несподіване штормове попередження! — І зв’язок обірвався.
Згадавши, скільки коштують купальники, мама зі спринтерською швидкістю пролетіла кілька метрів до шнурочків, на яких сушилися їхні речі, згребла одяг у купу і прожогом стрибнула у двері, які тато Гєник устиг одразу ж за нею зачинити, доклавши до цього чималих зусиль. Бабця Леся притискала засувки на вікнах. Надворі нуртував вітер, кидаючись пилюкою, піском і травою.
Дрібно задеренчали шибки. Усі прикипіли до вікон, бо таку люту негоду не часто можна побачити.
І враз стало зовсім темно.
— Хмара поглинула наш будинок! — прокричав Гєник, але його ніхто не почув через волання бурі й канонаду зливи на даху.
Вуличкою сунулися густі сутінки, витягуючись у синьо-чорні щупальця. Тепер літало все, що могло літати: бляха й фанера, різнокаліберні парасолі, панами від сонця, купальники й простирадла, гілки дерев. Навіть татові «Жигулі» гойдались на колесах, наче готувались випустити закрилки й шугонути вгору. За хвилину за метр від вікон годі було щось розгледіти. До верандової шибки прибило вітром мокрий шльопанець, який секунду тремтів на склі, а потім полетів кудись угору.
Щось важезне гупнуло по асфальту. Дзвінка витріщилася у нутро хмари, що проповзала повз її вікно. Там, посеред вітрового й дощового шаленства стояла височезна жінка. Вона була така висока, що навіть найвища в світі баскетболістка недотягувала їй до грудей. І дивилася гігантеса просто Дзвінці у вічі. Вона суворо приклала палець до рота, що, певно, означало «мовчи» і неймовірним чином зникла вгорі, наче побігла по невидимих сходах. Слідом за нею пронеслися дві волохаті тіні завбільшки з дивну жінку й також піднялися вгору. Тіні могли бути згустками зливи, проте земля під ними так двигтіла і стугоніла, що у Дзвінки закрався сильний сумнів, чи це не якісь неймовірні створіння. А, може, просто тіні, а двигтіло від вітру? Важко було щось збагнути, бо видіння миттєво пронеслося повз вікно.
Дзвінка прикипіла поглядом до кухонного віконця. Мама, тато й бабця великими очима вдивлялись у млу за верандовими шибками і, як завжди, нічого дивного не бачили.
За кілька хвилин хмара пішла далі в гори, й сонячне світло знову залило містечко.
Тато обережно визирнув на ґанок. Повсюди стояли калюжі, а дорогою текла справжнісінька річка, зносячи сміття й листя.
— Минуло! — полегшено зітхнув він і обернувся до рідних. — Я такого ще не бачив! Справжній смерч. Добре, що машину не забрало!
— Дощі почалися! — Бабцю Лесю важко було чимось здивувати. — Приїхали на море й будемо тепер мокнути! Казала лишатись і сапати картоплю!
— Та яку картоплю! — вигукнув тато. — Її вже скоро викопувати треба, а не сапати!
Бабуся глянула на нього з-під лоба, мовляв, «у мене зять — лінтюх», й пішла мити посуд. Тато важко зітхнув і заходився збирати нанесене з вулиці сміття. Мама знову розвісила мокрий одяг.
Дзвінка пройшла повз кухонне вікно, уважно роздивляючись землю.
— Значить, не привиділось, — прошепотіла дівчинка.
— Дзві-і-інко! — долинув хлопчачий голосок знизу. Добре. До Дмитрика йти не треба, сам біжить. — Дзвінко, ти бачила?! Ти бачила, що було?
Хлопчик зупинився, відсапуючись.
— Таку бурю і сліпий би побачив! — усміхнулася Джмеленя. — Та те, що я бачила у цій хмарі, не кожному щастить побачити за ціле життя.
Дмитрик протер окуляри й підозріло глипнув на Дзвінку. А та, розглядаючи щось на асфальті, чекала, що він почне її розпитувати.
— І що ж ти бачила?
— А ось що! — і Дзвінка показала на дві заглибини на дорозі.
— Ямки? Буря зробила ямки?
— Це ніякі не ямки, а сліди велетенських ніг! Просто перед нашим вікном з хмари зістрибнула жінка-велетень, побачила мене, приклала пальця до губ і знову зникла в хмарі. А за нею гналися дві велетенські тіні.
— Вигадуєш? Чи просто з мене кепкуєш? — насупився хлопчик. — Не вірю я в жодного велетня з хмари! А це просто ямки.
— Це правда! Я нічого не вигадую! — обурилася Дзвінка. — Може, ти про злиднів не пам’ятаєш? Чи про водяника з Канікульного озера? Чи про Рожка з Чивчинського лісу? От комусь про них розкажеш, теж відразу не повірять!
— Та тихо ти, тихо. Ну, бачила ти високу жінку, ну, добре.
— Не просто високу, а височезну!
— Диви, он та хмара, на горах! — хлопчик показав на сіро-молочні скелі, що здіймались за лісами на півночі. — Точно смерч!
Збоку від скелі, схожої на велетенське ікло, вгору піднімалася хмара, розхитуючи могутні сосни. Вона рухалась дуже швидко, лишаючи по собі темний слід, начебто хтось протягнув величезними граблями. Ще мить — і хмара зникла за скелястим частоколом Хрестової гори.
З усіх будиночків на вулиці виходили люди, збентежено роззираючись і підраховуючи втрачене майно — переважно рушники, купальники й парасолі. Прибігла Віолета Себастьянівна, заламуючи руки й безперестанку ойкаючи.
— Біда! Біда! Ай-яй-яй! Дахівку покрутило, квіти понищило! Такого ще в Алупці не було! Добре, що всі цілі! Ай-яй-яй! — їй в такт підгавкував маленький йоркширський тер’єр, Тютя, визираючи з сумочки.
— Не переживайте, нічого страшного не сталося! — заходилася втішати її бабця Леся і накрапала господині валер’янки.
Після плову й зупки з фрикадельками вирішили прогулятись до пляжу, глянути, що там робиться. По дорозі до них приєднались Білоноги, і всі веселою гурмою пішли тінистими вуличками униз.
Алупка ще в день приїзду щиро здивувала своїх гостей затишком. Місто, в якому творили художник Іван Айвазовський і письменник Олександр Грін, виглядало милим і добрим, як приморські містечка з їхніх творів. Маленькі покручені доріжки і вулички тонули в зелені самшитів, ялівців, лаврів, тополь, інжиру, туй і кипарисів, фісташок і маслин, смокв і сосен. По стінах старих кам’яних будинків і парканів виплітав візерунки дикий виноград. З усіх усюд, наче звичайнісінька трава, випиналися ростки маленьких пальм. На балконах, сходах, у палісадниках і клумбах цвіли щонайрізніші бегонії і герані, сульфінії і петунії. З гір спускалося свіже чисте повітря, настояне в соснових лісах, і текли кришталеві струмки, утворюючи в Алупці водоспадики, наповнюючи басейники, фонтанчики і ставочки.
Будиночки переважно були одно- й двоповерхові, деякі доволі давні, від них просто пашіло поважною старістю морських вовків. Більшість доріг огороджено парканами з вапняку й діориту.1
Це якщо спускатися вниз. А коли озирнешся, то зі всіх куточків міста побачиш корону з гострих сивих скель, що стримлять над Алупкою, наче вічні її вартові.
Щодня були на іншому пляжі: у перший день — на міському, на другий — на Чорному Бугрі, сьогодні зранку — на Дитячому. Тато хотів ще піти подивитися на Дикий пляж, але мама сказала, що вона сама стане дикою, якщо він ще раз про це затнеться.
Дрібну гальку міського пляжу вкривали довгі подряпини, ніби хтось волік велетенські ланцюги з води на берег. По піщаному жолобу в метр завглибшки було легко здогадатись, звідки хмара вийшла з моря.
— А тепло! — зрадів Степан Білонога, Дмитриків тато. Він підбіг до води, й хвиля обійняла його босі ноги. — Нормальне море! Можна купатися! І людей майже нема!
— Я про всяк випадок купальник одягла, — скромно призналася Галя, Дмитрикова мама.
— І я! Ледве врятувала його від бурі! — похвалилась Дзвінчина мама.
І всі пішли купатися. Жінки церемонно поплавали біля берега й повсідалися засмагати (а правильна засмага — то ціла жіноча наука!). Бабця Леся сиділа на камінчику біля води у своєму старомодному купальнику (зять тихенько хихотів, що вона у ньому схожа на крокодила з рюшечками) і дивилася, щоб діти не запливали на глибоке. Тати ж видивилися далеко в морі новий буйок і попливли до нього.
— Дивно, усі буйки тут білі, а той чорний! — сказала Іванка, спостерігаючи, як голови чоловіка й сусіда щораз меншають і зникають за хвильками.
— І дуже великий! — зауважила Галина. — Може, це від шторму міна спливла?
— А наші тлумки попливли туди! Куди берегова охорона дивиться? Міна біля пляжу!
Тепер мами вже були впевнені, що це міна і що тати вилізуть на неї й почнуть стукати по ній і… І що робити? Морської поліції не видно (це вам не Малібу), берегової охорони теж нема, найближчий рятувальник сидить за кілька сотень метрів звідси. Не встигне й добігти. Похвилювавшись, жінки сіли знову засмагати.
