— Ну що то за вино, в нього смак полуниць, — відказав він.
— А чом би й ні? — спитала Кетрін. — Мабуть, зовсім непогано.
— Покуштуйте, пані, коли хочете,— сказав Жорж. — Але для пана лейтенанта дозвольте принести пляшечку марго.
— Я покуштую і того, Жорже.
— Пане, я б вам не радив. Та в ньому й полуничного смаку немає.
— А може, і є, — сказала Кетрін.— От буде чудово, якщо таки є.
— Я принесу, — сказав Жорж, — а коли пані вдовольниться, заберу назад.
Вино було не бозна-яке. Як і казав Жорж, воно не мало навіть і полуничного смаку. Ми повернулися до капрі. Одного вечора в мене було обмаль грошей, і Жорж позичив мені сотню лір.
— Беріть, беріть, лейтенанте, — сказав він.— Я знаю, як воно буває. Знаю, що таке негусто в кишені. Якщо вам чи пані будуть потрібні гроші, я завжди до ваших послуг.
Після вечері ми повільно йшли Галереєю повз інші ресторани й повз крамниці зі спущеними залізними заслонами, а тоді зупинялися біля маленької бутербродної і купували там бутерброди: з шинкою та латуком, з анчоусами,— манюсінькі бутерброди на хрустких булочках завдовжки не більш як палець. То був наш припас на ніч, на той час, як зголодніємо. Потім ми виходили з Галереї, сідали тут-таки, проти собору, у відкритий екіпаж і поверталися до госпіталю. Коли екіпаж спинявсь біля ганку, швейцар виходив нам назустріч, щоб допомогти мені впоратися з милицями. Я платив візникові, і ми їхали ліфтом нагору. Кетрін виходила на нижчому поверсі, де мешкали сестри, а я піднімався вище й шкандибав на милицях через коридор до своєї палати, іноді роздягався й лягав у ліжко, а іноді сідав на балконі, вмостивши хвору ногу на другий стілець, і дивився на ластівок над дахами, і чекав на Кетрін. Коли вона приходила нагору, ми зустрічалися, наче після довгої розлуки; я спинавсь на милиці і йшов разом з нею коридором, допомагаючи їй нести тазики до інших палат, а тоді дожидав за дверима або ж заходив з нею до палати: залежно від того, хто там лежав — котрийсь із наших приятелів чи ні,— а коли вона закінчувала всю свою роботу, ми сідали на балконі моєї кімнати. Потім я лягав у ліжко, і, коли всі уже спали й Кетрін була певна, що ніхто її не покличе; вона приходила до мене. Я любив розпускати їй коси, і вона сиділа на ліжку тихо й незворушно, тільки вряди-годи раптом нахилялась і цілувала мене, а я витягав шпильки й складав їх на простирало, і її коси вже ледь тримались, і я дивився, як вона сидить, тиха й незворушна, а тоді витягав останні дві шпильки, і ось уже розпущені коси падали їй на плечі, вона схиляла голову, і ми обоє опинялися під ними, немовби в наметі чи за водоспадом.
У неї були напрочуд гарні коси, і часом я лежав і дивився, як вона закручує їх догори у тьмяному світлі, що проходило крізь прочинені двері, і навіть уночі вони вилискували, як ото іноді вода перед самим світанням. I обличчя в неї було привабне, і тіло, і дуже привабна гладенька шкіра. Бувало, ми лежали поряд, і я торкався кінчиками пальців її щік та чола, і під очима, й підборіддя та шиї, і казав:
— Точнісінько як клавіші в рояля.
А вона гладила пальцем моє підборіддя й казала:
— Точнісінько як наждачна шкурка, і може подряпати рояльні клавіші.
— Таке шорстке?
— Ні, любий. Я просто пожартувала.
То були чудові ночі, і навіть коли ми могли лише торкатись одне одного, то вже почували себе щасливими. Окрім великих утіх, було в нас чимало інших, дрібніших проявів кохання, і, навіть перебуваючи в різних кімнатах, ми намагались навіювати одне одному свої думки. Інколи в нас ніби щось і виходило, та, мабуть, просто тому, що ми обоє думали про те саме.
Ми казали одне одному, що одружилися ще першого дня, коли вона приїхала в госпіталь, і відлічували місяці від того нашого весільного дня. Я хотів, щоб ми одружились насправді, але Кетрін казала, що тоді її відішлють з госпіталю і що як тільки ми почнемо залагоджувати попередні формальності, за нею будуть стежити і нас розлучать. Нам довелося б узяти шлюб за італійським законом, а формальності там просто страхітливі. Я справді хотів, щоб ми одружилися, бо мене тривожило, що в нас може бути дитина, хоч таке спадало мені на думку й не часто; одначе самі перед собою ми вдавали, ніби одружені, й не дуже всім тим переймалися, і, мабуть, насправді я тільки радів, що ми не одружені. Пригадую, якось уночі ми розмовляли про це, і Кетрін сказала:
— Любий, але ж мене відішлють звідси.
— А може, й не відішлють.
— Напевне відішлють. Вирядять додому, і ми не побачимось аж до кінця війни.
— Я приїду у відпустку.
— На подорож до Шотландії і назад тобі не вистачить відпустки. До того ж я не хочу розлучатися з тобою. Та й навіщо нам тепер одружуватись? Ми й так одружені. Як на мене, то більшого й бажати годі.
— Я ж хотів цього тільки задля тебе.
— Ніякої мене окремо не існує. Я — це ти. I не відмежовуй мене від себе.
— Я гадав, усі дівчата хочуть заміж.
— Правда, хочуть. Але ж, любий, я заміжня жінка. Я одружена з тобою. Хіба я тобі погана дружина?
— Ти премила дружина.
— Розумієш, любий, я вже раз скуштувала, як то чекати одруження.
— Не хочу про це чути.
— Ти ж знаєш, що я люблю тебе. Тобі має бути байдуже, як мене й любив хтось інший.
— Мені не байдуже.
— Не треба ревнувати до людини, якої вже й на світі нема, а тобі я віддала все.
— Я не ревную, але не хочу про це чути.
— Бідолашний ти мій. А от я знаю, що ти мав усяких там дівчат, але мені до того байдужісінько.
— А може, нам якось одружитися потайки? На випадок, коли зі мною щось станеться або в тебе буде дитина.
— Одружитися можна лише в два способи: церковний чи громадянський, іншого немає. А таємно ми й так одружені. Розумієш, любий, коли б я була віруюча, воно б для мене багато важило. Але я зовсім не віруюча.
— Ти ж дала мені святого Антонія.
— То просто на щастя. I мені його хтось дав.
— Отже, тебе ніщо не тривожить?
— Тільки те, що мене можуть розлучити з тобою. Ти моя релігія. Все, що я маю в житті.
— Ну гаразд. Але досить тобі сказати хоч слово, і ми того ж дня одружимось.
— Любий, не говори так, наче ти мусиш рятувати мою доброчесність. Я й так цілком доброчесна. Не можна ж соромитись того, від чого ти щасливий і чим пишаєшся. А ти хіба не щасливий?
— Але ти не покинеш мене задля когось іншого?
— Ні, любий. Я ніколи не покину тебе ні задля кого. Нас можуть спіткати всілякі лиха. Та цього тобі нема чого боятися.
— Я не боюся. Але я так люблю тебе, а ти вже любила колись іншого.
— I що з ним сталося?
— Його вбито.
— Атож, а коли б не це, я не зустрілася б з тобою. Я не з тих, що зраджують, любий. У мене чимало вад, але я вірна й незрадлива. Тобі ще колись набридне, що я така вірна.
— Мене скоро пошлють назад на фронт.
— Не треба думати про це, поки ти ще тут. Ти ж бачиш, любий, я щаслива, і нам так хороше разом. Я вже хтозна-скільки не була щаслива, а коли зустріла тебе, у мене мало не тьмарився розум. Та, мабуть, таки тьмарився. Але тепер ми щасливі і любим одне одного. То будьмо ж просто щасливі, та й годі. Хіба ти не щасливий, любий? Може, я роблю щось таке, що тобі не до душі? Скажи — що мені робити, щоб догодити тобі? Хочеш, я розпущу коси? Хочеш побавитись ними?
— Так, і ляжеш до мене.
— Гаразд. Тільки спершу піду провідаю хворих.
Так минало літо. Ті дні в пам'яті збереглися не дуже виразно, пригадую тільки, що було жарко і газети рясніли вістями про перемоги. Я мав міцне здоров'я, і ноги в мене швидко загоювались, отож скоро після того, як уперше став на милиці, я облишив їх і почав ходити з ціпком. Потім мені приписали лікувальні процедури в Головному госпіталі: згинання колін у механічних апаратах, ультрафіолетове опромінення в дзеркальній камері, масаж, ванни. Я ходив туди пополудні, а потім заглядав у кафе, випивав чогось і читав газети. Тинятись по місту я не любив і просто з кафе повертав назад до свого госпіталю. Мені хотілося тільки одного: бачити Кетрін. Решту часу я ладен був згаяти абияк. Здебільшого цілий ранок я спав, а після обіду часом вирушав на кінні перегони і вже потім на процедури. Інколи заходив до Англо-американського клубу, сідав там у глибоке шкіряне крісло біля вікна й читав журнали. Відтоді як я облишив милиці, нам уже не дозволяли виходити удвох: вважалося, що одній сестрі негоже показуватись на люди з пацієнтом, що видимо не потребував сторонньої допомоги, і через те протягом дня нам рідко випадало побути разом. А втім, іноді, коли з нами могла піти й Фергюсон, ми таки вибиралися кудись підвечеряти. Міс Ван Кемпен погодилась на тому, що я і Кетрін великі друзі, бо мала з неї добру допомогу в госпіталі. Вона чомусь уявила собі, що Кетрін походить з визначної родини, і це остаточно зміцнило її прихильність. Міс Ван Кемпен надавала величезної ваги походженню, та й сама була неабиякого роду. До того ж у госпіталі тепер прибуло хворих, і вона мала досить клопоту й без нас. Літо було жарке, і хоч я знав у Мілані багатьох людей, проте завжди прагнув повернутися до свого госпіталю ще завидна. На фронті італійці просувалися по Карсо, захопили Кук на тому березі проти Плави й вели наступ на плато Баїнзіцца. Вісті з Західного фронту були не такі втішні. Скидалося на те, що війна затяглася надовго. Тепер і ми вступили в неї, але, як мені здавалося, ще добрий рік мав піти на те, щоб перевезти через океан сяке-таке військо і підготувати його до бою. Наступний рік обіцяв бути поганим, та міг виявитись і добрим. Італійці втрачали силу-силенну людей. Я не уявляв собі, як таке може тривати далі. Навіть якби вони взяли усю Баїнзіццу й Сан-Габрієле, у австрійців залишалося ще безліч гір по той бік. Я сам бачив їх. Усі найвищі гори були на тому боці. На Карсо тривав наступ, але внизу, на морському узбережжі, там болота й мочарі. Наполеон ударив би по австрійцях на рівнині. Він ніколи б не вступив з ними в бій у горах. Він дав би їм спуститися вниз і вдарив би під Вероною. Та на Західному фронті ніхто ні по кому так і не вдарив. Певно, війни тепер не кінчаються перемогами. А може, й взагалі не мають кінця. Може, настала нова Столітня війна. Я поклав газету назад на поличку і вийшов з клубу. Обережно спустився сходами й попростував по Віа Мандзоні. Перед Гранд-Отелем я побачив старого Маєрса та його дружину, що виходила з екіпажа. Вони поверталися з перегонів. Жінка мала високий бюст і була в чорній атласній сукні. Він був присадкуватий, старий, із сивими вусами, а до того ж плоскостопий, і через те мусив ходити з ціпком.
— Здрастуйте, здрастуйте! — Вона подала мені руку.
— Моє шанування, — сказав Маєрс.
— Як минули перегони?
— Дуже добре. Просто чудово. Я тричі виграла.
— А вам як повелося? — запитав я Маєрса.
— Непогано. Теж виграв раз.
— Я ніколи не знаю, як йому ведеться,— мовила місіс Маєрс. — Він ніколи мені не каже.
— Мені ведеться непогано, — сказав Маєрс. Він намагався бути приязним.— Вам теж слід би вибратись туди.— Коли він говорив, здавалося, що він не дивиться на тебе або ж плутає тебе з кимось іншим.
— Та я б залюбки, — сказав я.
— Я днями навідаю вас у госпіталі, — мовила місіс Маєрс. — Приготувала дещо для своїх хлоп'ят. Усі ви мої хлоп'ята. Так-так, ви мої любі хлоп'ята.
— Усі будуть раді побачити вас.
— Любі мої хлоп'ята. I ви теж. Ви один з моїх любих хлоп'ят.
— Мені час вертатись до госпіталю, — сказав я.
— Вітайте від мене всіх моїх любих хлоп'ят. Я приготувала для них багато всячини. Привезу доброї марсали й тістечок.
— До побачення, — мовив я.— Всі будуть страшенно раді.
— До побачення, — відказав Маєрс.— Приходьте до Галереї. Ви ж знаєте, де мій столик. Ми там щовечора збираємось.
Я рушив далі вулицею. Тоді надумав зайти до «Кова» й купити щось для Кетрін. У «Кова» я вибрав коробку шоколадних цукерок і, поки дівчина загортала її, заглянув до бару. Там були двоє англійців і кілька військових пілотів. Я випив у самоті келих мартіні, розплатився, забрав при виході свою коробку цукерок і попростував до госпіталю. Перед невеличким баром на вулиці, що йде від «Ла Скала», я натрапив на купку знайомих; там були віце-консул, двоє молодиків, що навчалися співу, і Етторе, італієць із Сан-Франціско, що служив у італійській армії. Я погодився випити з ними. Одного із співаків звали Ролф Сіммонс, а співав він під ім'ям Енріко дель Кредо. Я ніколи не чув, як він співає, але сам він весь час вважав, що от-от має прославитись. Він був гладкий, на обличчі в нього видніли шерхлі червоні плями коло носа й рота, неначе він хворів на сінну гарячку. Він щойно повернувся після виступу в П'яченці. Співав там у «Тосці» й мав нібито величезний успіх.
— Ви, звісно, ніколи не чули мене, — сказав він.
— А коли вас можна буде почути тут?
— Восени співатиму в «Ла Скала».
— Б'юсь об заклад, що його закидають стільцями,— обізвавсь Етторе. — Ви не чули, як на нього кидали стільці в Модені?
— Це підла брехня.
— Кидали, кидали, — сказав Етторе. — Я там був. I сам кинув шість стільців.
— Та хто ви такий? Нікчемний макаронник із Фріско!
— Він не вміє співати по-італійському, — провадив Етторе.— Скрізь, куди поїде, на нього кидають стільці.
— У П'яченці найгірший театр на всю Північну Італію, — сказав другий тенор. — У тому жалюгідному сараї просто неможливо співати, даю вам слово.— Цей тенор звався Едгар Сандерс, а виступав як Едуардо Джованні.
— Шкода, що я не був там і не бачив, як вас закидáли стільцями,— не вгавав Етторе.— Ви ж обидва не вмієте співати по-італійському.
— Він просто бевзь, — сказав Едгар Сандерс. — Тільки те й знає, що кидатись стільцями.
— Усі тільки те й знають, коли ви двоє співаєте,— сказав Етторе.— А поїдете в Америку, то будете там вихвалятися своїми тріумфами в «Ла Скала». Та вам у «Ла Скала» й однієї ноти не дадуть проспівати.
— Я таки буду співати в «Ла Скала»,— сказав Сіммонс. — У жовтні співатиму в «Тосці».
— Підем послухаємо, Маку? — мовив Етторе до віце-консула. — Треба ж буде комусь їх боронити.
— Може, на той час прибуде на підмогу американська армія,— сказав віце-консул. — Вип'єте ще, Сіммонсе? А ви, Сандерсе?
— Гаразд,— відказав Сандерс.
— Я чув, вам мають дати срібну медаль, — звернувся до мене Етторе. — Що вам записали в поданні?
— Не знаю. Та й чи дадуть узагалі, ще не знаю.
— Напевне дадуть. Ото закрутяться коло вас дівчата в «Кова»! Заберуть собі в голову, ніби ви сам-один поклали дві сотні австріяків чи захопили цілу траншею. Повірте, що мої відзнаки далися мені нелегко.
— А скільки ви їх маєте, Етторе? — запитав віце-консул.
— Усі, які є,— сказав Сіммонс. — Задля цього ж і війну почали.
— Я мав отримати дві бронзові й три срібні медалі, — сказав Етторе. — Але затвердили тільки одне подання.
— А решту чому ні? — запитав Сіммонс.
— Ті операції не мали успіху, — відповів Етторе.— А коли операція не має успіху, медалей нікому не дають.
— Скільки разів ви поранені, Етторе?
— Тричі тяжко. Ось же в мене три нашивки. Бачите? — Він розправив рукав. То були паралельні сріблясті смужки на чорному тлі, пришиті до рукава дюймів на вісім нижче від плеча.
— Ви теж маєте одну, — мовив Етторе до мене.— Добре, коли їх маєш, повірте. Як на мене, то краще, ніж медалі. Даю вам слово, друже, мати три нашивки — це неабищо. На одну — і то треба дістати таке поранення, щоб три місяці пролежати в госпіталі.
— А куди вас поранено, Етторе? — спитав віце-консул. Етторе закасав рукав.
— Осьде. — Він показав глибокий червоний шрам.— I в ногу, отут. Я не можу показати, бо на мені обмотки. I ще в ступню. Там відмерла кістка і весь час смердить. Я щоранку витягую дрібні уламки, та вона однаково смердить.
— Чим це так? — запитав Сіммонс.
— Ручною гранатою. Є такі, схожі на товкачі. Враз шмат ступні відтяло. Ви, певне, знаєте їх, ті бісові товкачі? — обернувся він до мене.
— Авжеж.
— Я бачив того сучого сина, що пожбурив її, — сказав Етторе.— Мене збило з ніг, і я вже думав, що тут і амінь, але в тих клятих товкачах майже нема чому вибухати. А того сучого сина я застрелив з гвинтівки. Я завжди ношу гвинтівку, аби не видно було, що я офіцер.
