— Міс Ван Кемпен звеліла влити сюди трохи хересу, — сказала вона,— Не треба її ображати. Вона уже в літах, а з госпіталем багато клопоту. Місіс Уокер надто стара і не може їй допомогти.
— Вона чудова жінка,— мовив я.— Скажіть, що я їй дуже вдячний.
— Зараз принесу вам вечерю.
— Можна й не приносити, — сказав я.— Я не хочу їсти.
Коли вона принесла тацю й поставила на столик коло ліжка, я подякував і трохи попоїв. Тим часом надворі зовсім споночіло, і я бачив, як по небу перебігають промені прожекторів. Я дивився на них та так і заснув. Спав я міцно, тільки раз прокинувся, аж спітнілий з ляку, а тоді знову заснув, намагаючись відігнати від себе те привиддя. Прокинувсь я задовго до світанку і чув, як співали півні; і лежав без сну, аж поки почало розвиднятися. За той час я встиг стомитись і, коли зовсім розвидніло, знову заснув.
Коли я прокинувся, палату заливало сонячне світло. Мені здалось, ніби я знов на фронті, і я витягся на ліжку. Заболіли ноги, я подивився на них, побачив, що вони обмотані брудними бинтами, і врешті збагнув, де я. Простягши руку до шнура, я натиснув кнопку. У коридорі за дверима задирчав дзвінок, а тоді хтось пройшов коридором на гумових підошвах. То була міс Гейдж; при яскравому сонячному світлі вона не здавалася такою молодою і звабною.
— Доброго ранку,— сказала вона.— Спалося добре?
— Еге ж, дякую,— відказав я. — Чи не можна привести перукаря?
— Я заходила до вас раніш, а ви спали й на ліжку було оце.— Вона відчинила дверцята шафи й витягла пляшку з вермутом. Пляшка була майже порожня.— Я сховала туди й другу, що стояла під ліжком,— сказала міс Гейдж. — Чому ви не попросили в мене склянку?
— Думав, ви не дозволите пити.
— Я й сама випила б з вами.
— Ви просто золото.
— Недобре пити самому, — сказала вона. — Не робіть цього.
— Гаразд.
— Приїхала ваша знайома міс Барклі, — сказала вона.
— Справді?
— Еге ж. Мені вона не сподобалась.
— Сподобається. Вона дуже хороша.
Вона похитала головою.
— Ну звісно, що вона краща за всіх. Ви можете трохи посунутись сюди? Отак, добре. Зараз я причепурю вас до сніданку. — I взялась умивати мене намиленим віхтиком і теплою водою. — Трохи підведіть плече — сказала вона. — Так, добре.
— Чи не можна мене поголити, перше ніж дати снідати?
— Зараз пошлю швейцара. — Вона вийшла і хутко повернулася.— Він пішов до перукаря;— сказала вона й знов умочила віхтик у миску з водою.
Швейцар привів перукаря. То був чоловік років п'ятдесяти, із закрученими догори вусами. Міс Гейдж закінчила мій туалет і пішла; тоді перукар намилив мені обличчя й почав голити. Тримався він дуже урочисто і в розмову не заходив.
— У чім річ? Невже немає новин?
— Яких новин?
— Та будь-яких. Що там у місті?
— Нині воєнний час,— сказав він,— Ворог скрізь має вуха.
Я подивився на нього.
— Зробіть ласку, не сіпайте головою,— мовив він, і далі орудуючи бритвою. — Я все одно нічого не скажу.
— Та що це з вами? — запитав я.
— Я італієць. Мені нема про що розмовляти з ворогом.
Я замовк. Якщо він божевільний, то чим скоріше він забереться зі своєю бритвою, тим краще. Потім я ще раз спробував роздивитись його до ладу.
— Стережіться, — сказав він.— Бритва в мене гостра.
Коли він скінчив, я заплатив йому і додав півліри на чай. Він відсунув ті гроші.
— Не візьму. Хоч я й не на фронті, але я італієць.
— Ну, то й катайте собі геть.
— З вашого дозволу, — сказав він і загорнув бритву в газету. А тоді пішов, залишивши п'ять мідних монет на столику біля ліжка.
Я подзвонив. Зайшла міс Гейдж.
— Покличте, будь ласка, швейцара.
— Зараз.
Прийшов швейцар. Він насилу стримував сміх.
— Той перукар божевільний?
— Ні, signorino[21]. Він просто помилився. Не зрозумів, що я сказав, і йому здалося, ніби ви австрійський офіцер.
— Он як, — мовив я.
— Го-го-го, — засміявся він. — Ну й сміху з ним! Ще б один рух, каже, і я б його...— Швейцар провів пальцем по горлу. — Го-го-го...— Він силкувався погамувати сміх. — А коли я сказав йому, що ви не австріяк... Го-го-го!..
— Го-го-го, — сердито мовив я.— Ото було б сміху, коли б він перерізав мені горлянку. Го-го-го.
— Ні, signorino. Де там! Він так перелякався австріяка... Го-го-го!
— Го-го-го, — сказав я.— Ідіть геть.
Він пішов, і я чув, як він регоче в коридорі. Потім там почулася чиясь хода. Я глянув на двері. То була Кетрін Барклі.
Вона перейшла кімнату й стала біля ліжка.
— Здрастуйте, любий.
Вона була свіжа, молода й напрочуд гарна. Мені здавалося, що я ще ніколи не бачив такої гарної дівчини.
— Здрастуйте, — відповів я.
Тільки-но я побачив Кетрін, як ураз відчув, що закоханий у неї. Усе в мені наче перевернулося. Вона озирнулась на двері, упевнилася, що там нікого нема, а тоді сіла на край ліжка, нахилилась і поцілувала мене. Я притягнув її до себе, поцілував і відчув, як б'ється її серце.
— Любонько, — мовив я. — Я такий радий, що ти приїхала!
— То було не дуже важко. Можливо, важче буде залишитися.
— Ти доконче повинна залишитися,— сказав я.— Ти просто чудо...— Я шаленів з кохання до неї. Не міг повірити, що вона справді тут, і ще міцніш притискав її до себе.
— Не треба,— сказала вона.— Ти ж іще не одужав.
— Та одужав, одужав. Іди сюди.
— Ні. Ти ще кволий.
— Та ні, не кволий я. Ну прошу тебе!
— А ти любиш мене?
— Дуже люблю, шалено. Ну йди ж бо!
— Чуєш, як б'ються наші серця?
— Та нехай собі б'ються. Я хочу тебе, просто божеволію.
— Ти справді любиш мене?
— Годі тобі про це. Іди вже сюди. Ну йди, прошу тебе, Кетрін.
— Гаразд, тільки на хвилиночку.
— Добре,— сказав я,— Зачини двері.
— Не можна... Не треба...
— Ну ж бо. Мовчи. Іди сюди...
Кетрін сиділа на стільці біля ліжка. Двері до коридора були відчинені. Шаленство минуло, і мені було так хороше, як ще ніколи в житті.
Вона запитала:
— Тепер ти віриш, що я тебе люблю?
— О, ти моє серденько,— сказав я.— Ти доконче повинна залишитись тут. Вони не можуть тебе відіслати. Я люблю тебе до нестями.
— Нам треба дуже стерегтися. То було просто якесь потьмарення. Так більше не можна.
— Можна, вночі.
— Нам треба пильно стерегтися. Ти повинен стерегтися на людях.
— Я стерегтимусь.
— Обов'язково стережись. Ти такий милий. Ти ж любиш мене, правда?
— Не треба знов про це. Ти не знаєш, як я шаленію, коли ти таке говориш...
— Тоді буду обережна. Не хочу, щоб ти знову шаленів. А тепер, любий, мені треба йти, справді.
— Зараз же приходь назад.
— Прийду як тільки зможу.
— До побачення.
— До побачення, любий.
Вона пішла. Бог свідок, я не хотів закохатися в неї. Не хотів закохатися ні в кого. Але бог свідок, таки закохався, і тепер лежав на ліжку в госпіталі у Мілані, і в голові моїй снувалися всілякі думки, але було навдивовижу хороше; аж ось до палати зайшла міс Гейдж.
— Лікар уже їде,— сказала вона.— Він дзвонив з озера Комо.
— Коли він буде тут?
— Десь на кінець дня.
До кінця дня нічого не сталося. Лікар був невеличкий на зріст, тендітний і тихий; скидалось на те, що йому дуже дошкуляє війна. З делікатною і витонченою огидою він повитягав з моїх стегон чимало дрібних сталевих осколків. Від місцевого знеболювання, до якого він удався, тканини немовби замерзали, і болю не було чути, аж поки зонд, скальпель чи пінцет проходили глибше, під знеболений шар. Як пацієнт я надто добре відчував, де кінчалося те замороження, тож невдовзі лікареві забракло його витонченої делікатності, і він сказав, що краще зробити рентген. Зондування не виправдує себе, пояснив він.
На рентген мене повезли до Ospedale Maggiore[22], і лікар, що робив знімки, був жвавий, вправний і веселий. Мене трохи підвели й тримали за плечі, так що я міг сам бачити на екрані більші чужорідні тіла в моїх ногах. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив мене написати йому в записник моє прізвище, номер полку й декілька слів на згадку. Він заявив, що чужорідні тіла — це мерзота, паскудство, казна-що. А ті австрійці просто сучі діти. Скількох я вбив? Я не вбив жодного, але дуже хотів потішити його, отож і сказав, що поклав їх хтозна-скільки. Мене супроводила міс Гейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона вродливіша за Клеопатру. Чи вона зрозуміла? Була така цариця в Стародавньому Єгипті. То бог свідок, що вона вродливіша. Ми повернулися до свого невеличкого госпіталю санітарною машиною, і через деякий час, після того як мене безліч разів підняли з нош, я знову лежав у своєму ліжку нагорі. По обіді принесли знімки — лікар богом присягався, що зробить їх того ж дня, і додержав слова. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягла їх звідти, піднесла проти світла, і ми обоє стали дивитися.
— Оце ліва нога,— сказала вона, тоді поклала знімок назад у конверт.— А це права.
— Сховай їх,— сказав я, — і йди сюди.
— Не можу,— відказала вона.— Я принесла їх на хвилину, щоб ти подивився.
Вона пішла, а я зоставсь лежати. День був жаркий, і мене аж нудило від лежання. Я послав швейцара по газети, щоб купив усі, які будуть.
Перш ніж він повернувся, до палати зайшло троє лікарів. Я давно помітив, що лікарі, яким бракує медичного досвіду, мають схильність збиватися до гурту й шукати ради один в одного. Лікар, що нездатен належним чином вирізати вам апендикс, порекомендує вам свого колегу, який не зможе як слід видалити мигдалики. Ці троє були саме такі лікарі.
— Оце наш герой, — сказав наш госпітальний лікар, що мав делікатні манери.
— День добрий, — сказав високий і худий бородань. Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти із знімками, не сказав нічого.
— Пов'язки знімемо? — запитав бородань.
— Авжеж. Сестро, зніміть, будь ласка,— мовив наш лікар до міс Гейдж.
Міс Гейдж розмотала бинти. Я подививсь униз на свої ноги. У польовому госпіталі вони мали вигляд не дуже свіжого сирого біфштекса по-гамбурзьки. Тепер рани взялися струпом, коліно набрякло й посиніло, а литка стухла, зате гною не було.
