I він пішов.
Коли прийшов священик, уже сутеніло. Перед тим приносили суп, потім забрали посуд, і я лежав і дивився на ряди ліжок та на верхівку дерева за вікном, що її злегка погойдував надвечірній вітерець. Він завівав і у вікно, так що на вечір у палаті стало прохолодніше. Мухи тепер сиділи на стелі й на електричних лампочках, що звисали на шнурах. Світло вмикали тільки тоді, коли заносили нових поранених чи коли щось робили в палаті. I те, що відразу після сутінок западала темрява й тривала аж до світання, неначе знов переносило мене в дитинство. Здавалося, тебе, як колись, укладають спати після ранньої вечері.
Мій доглядальник пройшов між ліжками й зупинився. З ним був ще хтось. Я впізнав священика. Невисокий на зріст, смаглявий, він збентежено стояв поруч.
— Як ви себе почуваєте? — запитав він. Тоді нахилився й поклав на підлогу біля ліжка якісь пакунки.
— Добре, отче.
Він сів на стілець, якого було поставлено для Рінальді, й збентежено подививсь у вікно. Я завважив, що обличчя у нього дуже стомлене.
— Я тільки на хвилину,— сказав він.— Уже пізно.
— Не пізно. Як там у нашій їдальні?
Він усміхнувся.
— Так само беруть мене на глузи.— Голос у нього теж був стомлений.— Хвалити бога, всі здорові. Я радий, що ви добре себе почуваєте. Сподіваюсь, вам не дуже болить?
Священик мав страшенно втомлений вигляд — я не звик бачити його такого.
— Ні, вже не болить.
— Мені бракує вас за столом,
— I я хотів би бути там зараз. Мені завжди подобалось розмовляти з вами.
— Я тут приніс вам дещо, — сказав він і підняв з підлоги пакунки.— Це протимоскітна сітка. Тут пляшка вермуту. Ви любите вермут? А оце англійські газети.
— Розгорніть, будь ласка.
Видимо потішений, він почав розгортати пакунки. Я взяв у руки протимоскітну сітку. Пляшку він підніс мені до очей, а тоді поставив на підлогу біля ліжка. Я витяг з пачки одну газету. Повернувши її до тьмяного світла, що йшло від вікна, я міг вчитати заголовки. То була «Ньюс оф уорлд».
— Решта ілюстровані тижневики, — сказав священик.
— Для мене буде велика втіха читати їх. Де ви їх дістали?
— Мені привезли з Местре. Я ще дістану.
— Я дуже радий, що ви прийшли, отче. Вип'єте склянку вермуту?
— Дякую, не треба. Це для вас.
— Ні, випийте скляночку.
— Гаразд. Тоді я принесу вам ще.
Санітар приніс склянки й відкоркував пляшку. Корок уломився, і частину його довелося проштовхнути в пляшку. Я помітив, що священика це засмутило, одначе він сказав:
— Дарма. То пусте.
— За ваше здоров'я, отче.
— За те, щоб ви швидше одужали.
Потім він сидів, тримаючи склянку в руці, і ми дивились один на одного. Раз по раз пробували розмовляти як добрі друзі, та сьогодні це було нелегко.
— Що з вами, отче? У вас дуже стомлений вигляд.
— Я таки стомився, хоча й не маю на це права.
— То спека винна.
— Ні. Ще ж тільки весна. Я підупав духом.
— Вам обридла війна.
— Ні. Хоч війну я ненавиджу.
— Та й я не бачу в ній нічого доброго, — сказав я.
Він похитав головою і поглянув у вікно.
— Вам до неї байдуже. Ви не бачите її. Даруйте, що я так кажу. Я знаю, ви поранені.
— Це просто нещасливий випадок.
— Та навіть і поранений, ви не бачите її. Я знаю, що кажу. Я й сам її не бачу, але трохи відчуваю.
— Коли мене поранило, ми говорили про війну. Пассіні говорив.
Священик поставив склянку. Він думав про щось своє.
— Я розумію їх, бо сам такий, — сказав він.
— Ні, ви на них не схожі.
— А насправді такий самий, як вони.
— Офіцери нічого не бачать.
— Є й такі, що бачать. Є серед них чутливі люди, то їм ще гірше, ніж нам.
— Здебільшого вони не такі.
— Тут важать не освіта і не гроші. Щось інше. Дайте ви таким, як Пассіні, освіту чи гроші — вони однаково не схочуть бути офіцерами. Я теж не схотів би.
— Ви ж маєте офіцерський чин. I я офіцер.
— Ніякий я не офіцер. Ну, а ви навіть не італієць. Ви іноземець. Але ви ближчий до офіцерів, ніж до солдатів.
— А яка різниця?
— Я не можу отак враз пояснити. Є люди, які прагнуть воювати. У нас в країні таких чимало. А є інші, які не хочуть воювати.
— Але перші примушують їх?
— Так.
— А я їм допомагаю.
— Ви іноземець. До того ж патріот.
— А ті, що не хочуть воювати? Хіба вони не можуть спинити війну?
— Не знаю.
Він знов поглянув у вікно. Я дивився на його обличчя.
— А чи могли вони хоч коли-небудь її спинити?
— Щоб спинити щось, їм бракує згуртованості, а коли вони, буває, й згуртуються, їхні ватажки зраджують їх.
— Отже, нема ніякої надії?
— Надія завжди є. Та часом вона залишає мене. Хоч як силкуюся її вдержати, але часом не можу.
— Можливо, війна сама скінчиться.
— Дай боже.
— Куди ж ви тоді?
— Мабуть, повернуся в Абруцці.
На його смаглявому обличчі сяйнула радісна усмішка.
— Ви любите Абруцці?
— Так, дуже люблю.
— Тоді вам слід поїхати туди.
— Це було б справжнє щастя. Жити там, любити бога й служити йому.
— I бути шанованим, — докинув я.
— Так, і бути шанованим. А чом ні?
— Ніяких «ні». Вас неодмінно шануватимуть.
— Не в тім річ. Там, у наших краях, нікого не дивує, що людина любить бога. За це не беруть на глузи.
— Я розумію.
Він глянув на мене й усміхнувся.
— Розумієте, а самі бога не любите.
— Ні.
— Зовсім не любите? — запитав він.
— Іноді боюсь його, вночі.
— Вам треба б його полюбити.
— Я скупий на любов.
— Ні, — сказав він.— Неправда. Те, про що ви розповідали мені, оті ночі — то не любов. То лише пристрасть і хіть. А коли любиш, прагнеш щось робити задля цього. Прагнеш приносити жертви. Прагнеш служити.
— Я не люблю.
— Ви полюбите. Я певен, що ви полюбите. I тоді будете щасливі.
— Я й так щасливий. Завжди був щасливий.
— То зовсім інше. Ви не можете знати, що воно таке, поки не звідаєте.
— Ну що ж, — мовив я, — якщо колись звідаю, то розкажу вам.
— Я надто засидівся й забагато говорю. — Він справді занепокоївся тим.
— Ні. Не йдіть. А що ви скажете про любов до жінки? Якби я щиро полюбив якусь жінку, таке теж було б?
— Того я не знаю. Я ніколи не любив жінки.
— А свою матір?
— Так, матір, звісно, любив.
— А бога ви завжди любили?
— Ще змалку.
— Он як, — мовив я. I не знав, що казати далі,— Ви славний юнак.
— Еге ж, юнак, — сказав він.— А проте ви називаєте мене отцем.
— Так велить чемність.
Він усміхнувся.
— Мені таки вже час іти. Чи не треба щось для вас зробити? — запитав він з надією в голосі.
— Ні. Досить того, що ми поговорили.
— Я передам од вас вітання всім у їдальні.
— Дякую за гарні дарунки.
— Пусте.
— Приходьте ще.
— Прийду. До побачення. — Він легенько поплескав мене по руці.
— Прощавайте, — мовив я місцевою говіркою.
— Ciao,— і собі сказав він.
У палаті було вже темно, і доглядальник, що весь час сидів у ногах на ліжку, встав і пішов провести його. Священик подобався мені, і я хотів, щоб він колись таки повернувся в свою Абруцці. У тій нашій їдальні йому просто життя не було, але він тримався з гідністю; одначе я думав тепер про те, як він житиме в рідних краях. У Капракотті, розповідав він мені, біля самого міста є річечка, де ловиться форель. А поночі там заборонено грати на флейті. I коли юнаки співають коханим серенади, вони можуть грати на чому завгодно, тільки не на флейті. Я спитав чому. Виявляється, тамтешнім дівчатам шкідливо слухати флейту проти ночі. Селяни величають тебе хазяїном і, зустрічаючи на вулиці, скидають шапки. Його батько щодня вирушає на полювання й заходить підживитися в селянські хати. Господарі вважають це за честь. Іноземцям там дозволяють полювати лише тоді, як вони подадуть свідоцтво, що ніколи не були під арештом. А на Gran Sasso D’Italia[20] є ведмеді, але то вже далеко звідти. Гарне містечко Акуїла. Літніми вечорами скрізь прохолода, та й весна в Абруцці найпрекрасніша в Італії. А яка втіха полювати восени в каштанових гаях! Будь-яка птиця добра, бо годується на виноградниках. I підобідку з собою брати не треба, бо селяни вважають за честь, коли ти завітаєш до їхньої хати й попоїси разом з ними...
Трохи згодом я заснув.
Палата була довга, з вікнами праворуч; двері в кінці вели до перев'язочної. Той ряд ліжок, в якому лежав я, тягся попід глухою поздовжньою стіною проти вікон, а другий — головами до вікон, проти стіни. Лежачи на лівому боці, я бачив двері перев'язочної. У протилежному кінці були ще одні двері, крізь які часом заходили до палати. Коли хтось із поранених був при смерті, навколо ліжка ставили ширму, щоб інші не бачили, як він помирає, і під нижнім краєм ширми видно було тільки черевики та обмотки лікарів і санітарів, а наприкінці звідти подеколи долинало шепотіння. Нарешті з-за ширми з'являвся священик, а потім туди заходили санітари, виносили під укривалом померлого й несли вузьким проходом поміж рядами ліжок, а ще хтось складав і забирав ширму.
Того ранку майор, наш палатний лікар, запитав мене, чи зможу я завтра вирушити в дорогу. Я відповів, що зможу. В такому разі, сказав він, мене повезуть рано-вранці. Мовляв, мені самому краще переїхати тепер, поки не настала літня спека.
Коли піднімали з ліжка, щоб нести до перев'язочної, можна було визирнути у вікно й побачити в садку свіжі могили. Надворі, біля дверей, що вели в садок, сидів солдат: він робив хрести й надписував на них прізвища, чин і номер полку тих, кого там ховали. Крім того, він виконував різні доручення поранених і у вільний час змайстрував мені запальничку з австрійської патронної гільзи. Лікарі були дбайливі й справляли враження дуже тямущих. Вони наполягали на тому, щоб перевезти мене в Мілан, де були кращі рентгенівські апарати й усяка машинерія для лікування після операції.
Мені й самому хотілось у Мілан. А вони прагнули швидше вирядити всіх нас якнайдалі в тил, щоб звільнити всі ліжка на той час, як почнеться наступ.
Останнього мого вечора в польовому госпіталі до мене прийшов Рінальді й привів з собою нашого майора. Вони сказали, що в Мілані мене покладуть в американський госпіталь, який тільки-но відкрили. На фронт мало прибути кілька американських санітарних частин, і той госпіталь улаштовано для них, а також для всіх інших американців у італійській армії. В Червоному Хресті таких було чимало. Сполучені Штати оголосили війну Німеччині, але Австрії — ні.
Італійці були певні, що Америка оголосить війну й Австрії, і дуже раділи, що на фронт приїздять американці, нехай хоч із Червоного Хреста. Вони спитали моєї думки, чи президент Вільсон оголосить Австрії війну, — і я сказав: авжеж, не далі, як за кілька днів. Я не знав, чого б нам воювати з Австрією, та коли вже ми оголосили війну німцям, то за логікою мали оголосити й австрійцям. А чи оголосимо ми війну Туреччині? Я сказав, що навряд, бо наш державний орел надто схожий на турецького півня. Та по-італійському дотепу в мене не вийшло, і вони були видимо спантеличені й дивилися з недовірою, отож я сказав: так, мабуть, оголосимо війну і Туреччині. А Болгарії? На той час ми вже випили кілька склянок коньяку, і я сказав: ну звісно, що й Болгарії, і Японії теж. Але ж, заперечили мені, Японія в спілці з Англією. Та хіба ж можна вірити тим бісовим англійцям! А японці зазіхають на Гавайські острови, сказав я. Де ті острови? В Тихому океані. Навіщо вони японцям? Та вони, власне, їм не потрібні, сказав я. Усе це пусті балачки. Японці — премилий народець, залюблений у танці та легке вино. Як і французи, сказав майор. Ми заберем у Франції Ніццу й Савойю. I Корсіку заберем, і все Адріатичне узбережжя, сказав Рінальді. Італія поверне собі велич Риму, сказав майор. Не подобається мені Рим, сказав я. Там задушно й повно бліх. Вам не подобається Рим? Та ні, я люблю Рим. Рим — мати народів. Ніколи не забуду, як Ромул ссав Тібр. Що-що? Дурниці. Їдьмо всі до Рима. Зараз же їдьмо до Рима й не вертаймося сюди. Рим — прекрасне місто, сказав майор. Батько й мати народів, сказав я. Roma жіночого роду, сказав Рінальді, й батьком бути не може. А хто ж тоді батько — святий дух, чи що? Не гнівіть бога. Я не гнівлю, а просто запитую, щоб знати. Ви п'яні, малюк. А хто мене напоїв? Я напоїв, сказав майор. Напоїв, бо люблю вас і Америка вступила у війну. По саму зав'язку, сказав я. Вранці ви їдете звідси, малюк, сказав Рінальді. До Рима, сказав я. Ні, до Мілана. До Мілана, сказав майор, до «Кришталевого палацу», до «Кова», Кампарі, Біффі, до Галереї. Щасливий ви чортяка. До «Гран-Італіа», сказав я, позичу там грошей у Жоржа. До «Ла Скала», сказав Рінальді. Будете ходити в «Ла Скала». Щовечора, сказав я. Щовечора не потягнете, сказав майор, квитки дуже дорогі. Випишу пред'явницький чек на кошт свого дідуся, сказав я. Що-що? Пред'явницький чек. Йому доведеться заплатити, а ні — то мене посадять. Містер Каннігем у банку ніколи не відмовляє. Я весь час живу з тих чеків. Який дідусь пошле у в'язницю патріота-онука, що вмирає за Італію? Хай живе американський Гарібальді, сказав Рінальді. Хай живуть пред'явницькі чеки, сказав я. Не галасуйте, сказав майор, нас уже кілька разів просили розмовляти тихіше. Ви справді їдете завтра, Федеріко? Кажу ж вам, він їде до американського госпіталю, сказав Рінальді. До гарненьких сестричок. То вам не бородаті доглядальники в польовому госпіталі. Так, так, сказав майор, я знаю, що він їде до американського госпіталю. Мені їхні бороди не вадять, сказав я. Про мене хай собі хто хоче відрощує бороду. А чом би й вам не відпустити бороди, синьйоре майор? Вона не залізе в протигаз. Залізе. У протигаз що завгодно залізе. Я колись наблював у протигаз. Тихше, малюк, сказав Рінальді. Ми всі знаємо, що ви були на фронті. Славний ви малюк, і як я без вас тут житиму? Нам час іти, сказав майор, бо вже починаються сентименти. Ваша англійка... Знаєте? Ота, до якої ви щовечора бігали на побачення у їхній госпіталь... Так от, вона теж їде в Мілан. Вона і ще одна сестра їдуть у той-таки американський госпіталь. Туди ще не прислали сестер з Америки. Я сьогодні балакав з начальником їхнього загону. В них тут на фронті забагато жінок. Декотрих відсилають назад у тил. Як вам ця новина, малюк? Незле, еге ж? Будете собі жити у великому місті й обніматися зі своєю англійкою. Шкода, що не мене поранило. Може, ще поранить, сказав я. Нам треба йти, сказав майор. Ми п'ємо, галасуємо й не даєм спокою Федеріко. Не йдіть іще. Ні, треба йти. До побачення. Щасливої дороги. На все добре. Ciao. Ciao. Ciao. Скоріше повертайтесь, малюк. Рінальді поцілував мене. Від вас тхне лізолом. До побачення, малюк. До побачення. На все добре. Майор поплескав мене по плечу. Вони навшпиньки вийшли з палати. Я був геть п'яний, але тут-таки заснув.
Наступного ранку ми вирушили в дорогу й через два дні приїхали в Мілан. Подорож була важка. Ми довго простояли на запасній колії не доїжджаючи Местре, і дітлахи підходили й заглядали у вагони. Я послав одного хлопчиська купити пляшку коньяку, але він повернувся й сказав, що є тільки граппа. Я звелів узяти граппу, а коли він приніс пляшку, дозволив йому залишити собі решту грошей, і ми з моїм сусідом по вагону впилися й проспали зупинку у Віченці, а тоді я прокинувся, і мене вивернуло просто на підлогу. Та це було байдуже, бо мого сусіда вивертало на підлогу вже кілька разів перед тим. Потім я відчув нестерпну спрагу і, коли поїзд спинився на сортувальній станції у Вероні, попросив солдата, що походжав уздовж колії, принести мені води. А тоді розбуркав Жоржетті — того, що пив разом зі мною,— і спитав, чи не хоче й він води. Він сказав, щоб я полив йому на потилицю, і знову заснув. Солдат не схотів брати монету, яку я йому давав, і приніс мені перестиглий апельсин. Я смоктав його, випльовуючи шкурку, й дивився, як той солдат походжає біля вантажного вагона проти нас, а трохи згодом наш поїзд смикнувся й рушив далі.
