— Я поїду якомога обережніш, — сказав він. — Думаю, вам буде зручно.
Я чув, як захурчав мотор, чув, як водій заліз на переднє сидіння, відпустив гальма й увімкнув швидкість; і ми поїхали. Я лежав тихо й навіть не намагався погамувати біль.
Коли машина почала братися на узвіз, швидкість зменшилась; часом ми приставали, часом подавали назад на поворотах, та врешті поїхали досить швидко. Я відчув, як згори щось тече. Спочатку капотіло помалу й розмірено, тоді потекло тоненькою цівкою. Я гукнув водієві. Він зупинив машину й озирнувся у віконце позад сидіння:
— Що там таке?
— В того, що на верхніх ношах, кровотеча.
— Скоро вже будемо нагорі. Та й однаково мені самому не витягти нош.— I він поїхав далі.
Цівка згори все текла. Я не бачив потемки, де саме вона точилася крізь брезентові ноші. Потім спробував відсунутись убік, щоб не текло на мене. Там, де набігло під сорочку, воно було тепле й липке. Я змерз, а нога боліла так, що мене аж млість брала. Через деякий час теча з верхніх нош поменшала, і звідти вже знову тільки капало, і я почув, як шурхотить брезент, неначе поранений на ношах умощувався зручніш.
— Як він там? — гукнув через плече англієць. — Ми майже нагорі.
— Здається, помер,— відказав я.
Тепер краплі падали дуже повільно, як ото з бурульки після заходу сонця. Була ніч, і що вище ми піднімались на узгір'я, то холодніше ставало в машині. На гірському посту ноші з-над мене забрали, на їх місце засунули інші, і ми рушили далі.
У палаті польового госпіталю мені сказали, що пополудні до мене прийде гість. День був гарячий, і до палати налетіло багато мух. Приставлений до мене санітар нарізав із паперу довгих смужок, прив'язав їх до палички й відганяв мух тим віялом. Я дивився, як вони сідають на стелю. А коли він облишив махати й заснув, мухи знову злетілися до ліжка, і я дмухав на них, щоб одігнати, та зрештою затулив обличчя руками і теж заснув. Було дуже парко, і коли я прокинувся, ноги в мене свербіли. Я збудив доглядальника, і він змочив мені пов'язки мінеральною водою. Від цього й постіль стала вогка і прохолодна. Ті з нас, що не спали, перемовлялись через палату. Пополудні в госпіталі був найспокійніший час. Зранку три санітари й лікар підходили по черзі до кожного ліжка, піднімали тебе й несли на перев'язку, а тим часом тобі перестеляли постіль. Та подорож на перев'язку була аж ніяк не приємна, одначе я тоді ще не знав, що можна переслати постіль, і не знімаючи з неї людини. Мій доглядальник вилив усю воду, і тепер лежати було прохолодно й хороше, і я саме пояснював йому, де почухати мені підошви, щоб не свербіло, коли один з лікарів увів до палати Рінальді. Він швидко підійшов, нахилився над ліжком і поцілував мене. Я побачив, що він у рукавичках.
— Ну, як ви тут, малюк? Як себе почуваєте? Ось я вам приніс...— То була пляшка коньяку. Санітар присунув стільця, і Рінальді сів.— А ще добрі новини. Вас мають нагородити. Хочуть виклопотати срібну медаль та, можливо, вийде тільки бронзова.
— За що?
— Ви ж тяжко поранені. Кажуть, якби ви довели, що вчинили геройство, вам дали б срібну. А інакше буде тільки бронзова. Розкажіть мені до ладу, як усе було. Невже ви не вчинили нічого героїчного?
— Ні,— відказав я. — Мене торохнуло, коли ми їли сир.
— Облиште жарти. Ви ж напевне якось відзначилися або перед тим, або опісля. Пригадайте добре.
— Аж ніяк не відзначився.
— Хіба ви не винесли когось там на плечах? Гордіні каже, що ви перенесли на собі кількох поранених, але майор з першого поста твердить, що цього не може бути. Він теж має підписати подання на медаль.
— Нікого я не виносив. Я сам не міг рухатись.
— То байдуже, — сказав Рінальді. Він зняв рукавички.— Гадаю, ми все-таки виб'ємо вам срібну. Хіба ви не відмовлялись від медичної допомоги поза чергою?
— Не дуже рішуче.
— То байдуже. Зате он як вас поранило. Зате ви завжди доблесно поривалися на передову. До того ж і операція минула успішно.
— Вони таки форсували річку?
— Ще й як! Узяли щось із тисячу полонених. Про це написано в зведенні. Ви ще не бачили?
— Ні.
— Я вам принесу. То був щасливий coup de main[19].
— Ну, а взагалі як справи?
— Чудово. Все чудово. Ми всі пишаємося вами. Розкажіть же нарешті, як воно було. Я певен, що вам дадуть срібну. Ну ж бо, розказуйте. Геть усе як було. — Він замовк, про щось міркуючи.— А може, вам дадуть і англійську медаль. Там же був англієць. Ось я піду до нього спитаю, чи не поклопотався б він за вас. Мабуть, він зможе якось посприяти. Вам дуже болить? Треба випити. Санітаре, роздобудьте десь штопор... А бачили б ви, як я видалив днями зо три метри тонкої кишки, ото штука! Треба буде написати в «Ланцет». Ви мені перекладете, і я пошлю в «Ланцет». У мене що день, то все виходить краще... Бідолашний малюк, то як же ви себе почуваєте? Де ж той клятий штопор? Ви так мужньо й тихо все зносите, що я забуваю, як вам боляче. — Він ляснув рукавичками по краю ліжка.
— Ось штопор, синьйоре лейтенанте, — сказав санітар.
— Відкоркуйте пляшку. Принесіть склянку. Випийте, малюк. Як голова? Я переглянув ваші папери. Ніякої тріщини у вас немає. Той лікар з першого поста — просто різник. Коли б ви потрапили до мене, вам не було б анітрішечки боляче. Я ніколи не роблю боляче. Я знаю, що для цього треба. Що день, то в мене все виходить легше й краще. Ви вже даруйте, що я розбазікався, малюк. Мені дуже прикро, що вас так тяжко поранило. Ось випийте. Це добрий коньяк. П'ятнадцять лір коштує. То має бути добрий. П'ять зірочок. А просто звідси я піду до того англійця, і він виклопоче вам англійську медаль.
— Мабуть, не так просто їх дають.
— Ви надто скромні. Я пошлю офіцера-зв'язківця. Він їх укоськає, тих англійців.
— Ви бачилися з міс Барклі?
— Я приведу її сюди. Ось зараз же піду й приведу.
— Не треба, — мовив я. — Розкажіть краще, що діється в Горіції. Як там дівчатка?
— Нема більш дівчаток. Ось уже два тижні їх не змінюють. Я перестав туди ходити. Це ж просто казна-що. Вони вже не дівчатка, а давні фронтові товариші.
— Зовсім не ходите?
— Тільки вряди-годи навідуюсь дізнатися, чи нема яких новин. Заглядаю дорогою. I всі розпитують про вас. Просто неподобство, що їх так довго держать на одному місці й починаєш з ними приятелювати.
— Може, нема вже дівчат, що хочуть на фронт?
— Та де там нема. Дівчат не бракує. В усьому винне начальство. Держать їх на втіху тим, що окопалися в тилу.
— Бідолашний Рінальді,— сказав я.— Сам-один на війні, і нема йому нових дівчаток.
Рінальді налив собі ще коньяку.
— Думаю, що й вам воно не зашкодить. Пийте, малюк. Я вихилив коньяк і відчув, як він теплою хвилею пішов униз по тілу. Рінальді знов налив у склянку. Тепер він був спокійніший. Він підніс склянку.
— За ваші доблесні рани. За срібну медаль. А скажіть, малюк, вас не дратує, що ви мусите цілими днями, та ще й у спеку, отак лежати?
— Часом дратує.
— Не уявляю собі, як би я оце влежав. Певно, схибнувся б.
— Ви й так схибнутий.
— Повертайтеся скоріш. А то ніхто не приходить опівночі з побачення. Нема з кого позбиткуватися. Нема в кого позичити грошей. Нема побратима й найближчого сусіда. I на біса вам ті рани?
— Можете збиткуватися із священика.
— А, священик. Ні, з нього збиткуюсь не я. То капітан. А мені він подобається. Якщо вам схочеться висповідатись, кличте його. Та він і сам має намір вас навідати. Так уже там готується...
— Мені він теж подобається.
— Та знаю, знаю. Часом навіть думаю, чи ви з ним не теє... Ну, ви розумієте.
— Нічого ви не думаєте.
— Ні, часом думаю. Трохи теє... як ото було в першому полку Анконської бригади.
— Ет, ідіть ви к бісу.
Він підвівся й натягнув рукавички.
— Люблю я подрочити вас, малюк. Та нехай там і священик, і ота ваша англійка, а душею ви однак такий самий, як я.
— Неправда.
— Правда. Ви достоту італієць. Багато вогню та диму, а всередині — пшик. Ви лише вдаєте з себе американця. Ми з вами брати й любимо один одного.
— Шануйтеся там без мене,— сказав я.
— Я пришлю до вас міс Барклі. З нею ви стаєте кращий. Цнотливіший і ніжніший.
— Ідіть ви к бісу.
— Я пришлю її. Вашу прекрасну холодну богиню. Англійську богиню. Та й справді-бо, що ж робити з такою жінкою, як не молитися на неї? На що вони ще придатні, ті англійки?
— Ви дурний чорноротий циган.
— Хто-то?
— Дурний макаронник.
— Макаронник? Самі ви макаронник... з мороженою пикою.
— Ви дурень. Тупак. — Я помітив, що це слово вкололо його, і провадив далі: — Темний, безмозкий. Безмозкий тупак.
— Он як? То я скажу вам дещо про ваших доброчесних дівчат. Про ваших богинь. У ліжку між доброчесною, цнотливою дівчиною і першою-ліпшою жінкою одна різниця. Дівчині боляче. Ото й тільки. — Він ляснув рукавичкою по ліжку.— Та ще ніколи не знаєш, чи воно їй справді до вподоби.
— А ви не зліться.
— Я не злюся. Я просто кажу вам, малюк, для вашого ж добра. Щоб позбавити вас зайвого клопоту.
— I оце єдина різниця?
— Так. Але мільйони таких, як ви, дурнів цього не знають.
— Добре, що ви мені сказали.
— Не треба сваритися, малюк. Я надто люблю вас. Але не будьте дурнем.
— Ні. Я буду мудрий, як ви.
— Не зліться, малюк. Засмійтеся. Випийте. Ну, мені вже треба йти.
— Хороший ви хлопець, друже.
— От бачите, душею ми з вами однакові. Бойові брати. Поцілуйте мене на прощання.
— Ви слинько.
— Ні. Просто я сердечніший.— Я відчув на обличчі його віддих. — До побачення. Я скоро навідаю вас ще.— Віддих його оддалився. — Не буду вас цілувати, коли не хочете. Я пришлю до вас вашу англійку. До побачення, малюк. Коньяк під ліжком. Швидше одужуйте.