— А чого ж ми не бачили того поста, як їхали сюди? — запитав Пассіні.
— Він трохи далі за поворотом.
— Буде колотнеча на тій дорозі,— сказав Маньєра.
— Змішають вони нас із г......
— Схоже на те.
— А як з харчем, лейтенанте? Коли розпочнеться веремія, буде вже не до того.
— Піду спитаю,— відказав я.
— А нам сидіти тут чи можна погуляти?
— Краще сидіть туті
Я знов пішов до майорової землянки, і він сказав, що скоро над'їде польова кухня і водіїв нагодують. Якщо вони не мають казанків, він позичить їм. Певно, що мають, відповів я. Тоді повернувся і сказав водіям, що покличу їх, коли привезуть їжу. Хоч би встигли до обстрілу, зауважив Маньєра. Потім усі четверо мовчали, аж поки я пішов. Вони були робочі люди й ненавиділи війну.
Я вийшов поглянути на машини й побачити, що діється довкола, а тоді повернувся й сів в укритті разом з водіями. Ми сиділи просто на землі, прихилившися спинами до стіни, і курили. Надворі вже майже зовсім споночіло. Земля в укритті була тепла й суха, і я сперся плечима на стіну й напівлежав, розслабивши м'язи.
— Хто має наступати? — запитав Гавуцці.
— Берсальєри.
— Самі берсальєри?
— Здається, що так.
— Замало, як на справжній наступ.
— Мабуть, вони лише відвертатимуть увагу, а справжній наступ буде десь в іншому місці.
— А ті, що йдуть у наступ, знають про це?
— Навряд.
— Певно, що не знають,— сказав Маньєра. — Коли б знали, не пішли б.
— Е, пішли б,— докинув Пассіні.— Берсальєри дурні.
— Вони хоробрі і дисципліновані солдати,— мовив я.
— Вони мають широкі груди й міцне здоров'я. Та все одно вони дурні.
— А от гренадери високі на зріст, — сказав Маньєра. То був якийсь жарт. Вони всі засміялися.
— Ви були тут, лейтенанте, коли вони не схотіли наступати і з них розстріляли кожного десятого?
— Ні.
— Таке справді було. Їх вишикували й вивели із строю кожного десятого. I карабінери їх розстріляли.
— Карабінери! — сказав Пассіні й плюнув собі під ноги.— Але ж і ті гренадери — всі понад шість футів на зріст. А наступати не схотіли.
— Якби всі не схотіли, то й війна скінчилася б, — сказав Маньєра.
— З гренадерами було зовсім інше. Вони просто перепудились. Офіцери в них усі високородні.
— Деякі офіцери пішли самі.
— А один сержант застрелив двох таких, що не схотіли вилазити з окопу.
— Дехто з солдатів теж пішов.
— Тих і не шикували, коли відлічували десятих.
— Там розстріляли й одного хлопця з мого містечка, — сказав Пассіні.— Здоровий був, меткий, та й зростом удався якраз на гренадера. Все, було, в Римі байдикував. Все з дівчатками. Все з карабінерами. — Він засміявся. — А тепер біля їхнього дому поставили вартового з багнетом, і нікому не можна провідати його батька, матір і сестер. А батька позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати йому заборонено. Вони всі тепер поза законом, не мають ніякого захисту. Кожному вільно забрати в них що завгодно.
— Коли б не чинили такого родинам, ніхто б узагалі не пішов у наступ.
— Та ні. Альпійські стрільці пішли б. I оті гвардійці Віктора-Еммануїла. Та й дехто з берсальєрів...
— Берсальєри теж тікали, А тепер хочуть забути про це.
— Даремно ви дозволяєте нам такі балачки, лейтенанте. Evviva l’esercito[14],— ущипливо мовив Пассіні.
— Знаю я ваші балачки,— відказав я.— Та поки ви справно водите машини й шануєтесь...
— ...і інші офіцери не чують цих балачок, — докінчив Маньєра.
— Я вважаю, що нам треба воювати до кінця, — сказав я.— Війна не скінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Якщо ми це зробимо, буде тільки гірше.
— Гірше бути не може, — чемно мовив Пассіні. — Немає нічого гіршого, як війна.
— Поразка ще гірша.
— Не вірю, — так само чемно відказав Пассіні.— Що таке поразка? Це коли всі йдуть по домівках.
— А вони слідом за вами. Забирають вашу домівку. Забирають на поталу ваших сестер.
— Не вірю, — сказав Пассіні. — Всім такого не заподіють. Хай кожен боронить свою домівку. Хай не пускає сестер їм на очі.
— Вас повісять. Вас знов заберуть до війська і пошлють на війну. Та не в санітарний загін, а в піхоту.
— Всіх не перевішають.
— Чужинці не можуть змусити людей воювати за них,— докинув Маньєра.— У першому ж бою всі накивають п'ятами.
— Як чехи.
— Здається, ви зовсім не уявляєте собі, що таке бути завойованими, отож і гадаєте, ніби не так воно й страшно.
— Лейтенанте, — сказав Пассіні, — як я розумію, ви самі дозволили нам говорити. Тож слухайте. Нема нічого гіршого, як війна. Ми тут, у санітарному загоні, навіть не можемо збагнути, яке це страхіття. Та навіть коли людина збагне весь жах війни, вона однаково не може нічого зарадити, бо їй тьмариться розум. А є люди, що просто нездатні це зрозуміти. Є люди, що бояться своїх офіцерів. От на таких і держиться війна.
— Я знаю, що війна — це страхіття, а проте ми повинні воювати до кінця.
— Кінця не буде. Війна не має кінця.
— Ні, має.
Пассіні похитав головою.
— Війни не виграти перемогами. Що з того, як ми й захопимо Сан-Габрієле? Як захопимо й Карсо, й Монфальконе, й Трієст? Чого ми цим досягнем? Ви бачили сьогодні всі оті далекі гори? Чи не гадаєте ви, що ми захопимо і їх? Тільки якщо австріяки складуть зброю. Одна сторона має скласти зброю. Чом не зробити цього нам? Навіть якщо вони прийдуть в Італію, їх здолає втома, і вони зрештою заберуться геть. У них є своя рідна країна. Та де ж пак, замість цього точиться війна!
— З вас добрячий промовець.
— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селяни. Ми механіки. Та навіть і селяни мають досить тями, щоб зневіритись у війні. Всі ненавидять цю війну.
— Клас, якому належить влада в країні, геть дурний, ті люди нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Тим-то ми й устряли в цю війну.
— А вони ще й наживають на ній гроші.
— Не всі,— сказав Пассіні.— Більшість їх надто дурні. Вони стоять за війну без будь-якої вигоди для себе. Просто з дурного розуму.
— Ну, годі вже, — сказав Маньєра. — Ми занадто розбалакались, навіть як на нашого лейтенанта.
— Йому подобається, — сказав Пассіні.— Нам треба навернути його до нашої віри.
— А поки що нам треба припнути язики,— не вгавав Маньєра.
— Ну, а їсти нам усе-таки дадуть, лейтенанте? — запитав Гавуцці.
— Піду дізнаюся, — відказав я. Гордіні підвівся і вийшов разом зі мною.
— Може, треба щось зробити, лейтенанте! Чи не можу я чим допомогти? — Він був найсумирніший із чотирьох.
— Коли хочете, ходім зі мною,— сказав я.— Там побачимо.
Надворі було темно, і над горами блукали довгі промені прожекторів. На нашому фронті застосовували величезні прожектори, встановлені на вантажних машинах, і часом, проїжджаючи вночі поблизу передових позицій, можна було-побачити трохи осторонь дороги таку машину, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу.
Ми перейшли двір цегельні й спинилися перед головним перев'язним пунктом. Над входом був припасований невеликий піддашок із зеленого гілля, і вечірній вітерець шелестів у темряві посохлим на сонці листям. Усередині світилося. Майор сидів на ящику і розмовляв по телефону. Один з лікарів сказав мені, що наступ відкладено на годину. Тоді запропонував чарку коньяку. Я обвів поглядом дощані столи, інструменти, що виблискували проти світла, тази, щільно заткнуті бутлі. Гордіні стояв позад мене.
Майор підвівся від телефону.
— Зараз почнеться, — сказав він.— Таки о тій годині, що призначено перше.
Я визирнув надвір; було темно, і австрійські прожектори освітлювали гори позаду нас. Ще якийсь час стояла тиша, а тоді всі гармати позад нас разом почали обстріл.
— «Савойя», — сказав майор.
— А як з харчем, майоре? — запитав я.
Він не почув мене. Я запитав знову.
— Ще не привезли.
У дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Ще один вибух — і за його гуркотом почулося глухе торохкотіння уламків цегли та грудок землі.
— А чи нема тут у вас чогось попоїсти?
— Є трохи макаронів,— відказав майор.
— Дайте, що можете.
Майор щось сказав санітарові, і той зник у дальшому закутку, а тоді повернувся, несучи велику металеву миску з холодними вареними макаронами. Я передав її Гордіні.
— А сиру нема?
Майор нездоволено сказав ще щось санітарові, той знову пірнув у свій закуток і приніс чверть кружала білого сиру.
— Дякую, — мовив я.
— Ви б не витикалися зараз.
Надворі біля входу поклали на землю важке тіло. Один із двох санітарів, що принесли його, зазирнув досередини.
— Заносьте сюди, — сказав майор.— Що з вами таке? Чи ви думаєте, що ми самі вийдемо по нього?
Двоє носіїв взяли пораненого під руки й за ноги і занесли в перев'язний пункт.
— Розріжте френч,— звелів майор.
Він уже тримав у руці пінцет із затиснутим клаптем марлі. Обидва капітани поскидали шинелі.
— А ви йдіть собі, — сказав майор тим двом санітарам.
— Ходім і ми, — мовив я до Гордіні.
— Ви краще почекали б, доки скінчиться обстріл, кинув майор через плече.
— Люди хочуть їсти, — сказав я.
— Ну, як знаєте.
Ми вийшли й побігли через двір цегельні. Десь біля самої річки вибухнув снаряд. Як летів другий, ми не чули, аж раптом він гупнув зовсім поруч. Ми обидва розпластались долі й одразу ж за спалахом та гримким вибухом почули свистіння осколків і гуркіт обваленої цегли. Гордіні підхопився й помчав до укриття. Я подався за ним, стискаючи в руках сир, припорошений зверху цегляним пилом. Троє водіїв сиділи в укритті й курили.
— Ось вам, патріоти, — сказав я.
— Як там машини? — запитав Маньєра.
— Стоять собі.
— Нагнали на вас страху, лейтенанте?
— Ще б пак, — відказав я.
Я дістав свій ніж, розкрив його, обтер лезо й зчистив із сиру брудний верхній шар. Гавуцці подав мені миску з макаронами.
— Ви перший, лейтенанте.
— Ні,— сказав я.— Поставте долі. Будемо їсти всі разом.
— Нема виделок.
— Ну й біс із ними,— сказав я по-англійському.
Я покраяв сир на шматки й поклав їх на макарони.
— Присувайтесь ближче, — мовив до водіїв.
Вони присунулись і чекали. Я запустив пальці в миску й потяг до себе тугий жмуток макаронів.
— Піднімайте вище, лейтенанте.
Я підняв руку догори і жмуток нарешті відліпився. Я спустив кінці макаронів до рота, спіймав їх губами й почав жувати; тоді взяв шматок сиру, розжував і запив вином. Вино відгонило іржею. Я віддав флягу Пассіні.
— Погань, — сказав я. — Надто довго було у флязі. Я возив її з собою в машині.
Вони всі жували, тримаючи підборіддя над мискою, закидаючи голови назад і ловлячи губами кінці макаронів. Я знову напхав рот макаронами, відкусив сиру й ковтнув вина. Надворі щось гупнуло, аж земля задвигтіла.
— Чотиристадвадцятиміліметрівка або важкий німецький міномет, — сказав Гавуцці.
— В горах чотиристадвадцятиміліметрових гармат немає,— заперечив я.
— Є великі шкодівські. Я бачив вирви.
— То тристап'ятиміліметрові.
Ми знову взялися до їжі. Щось бухикнуло, зачмихало, наче паровоз, коли рушає, а тоді гримнув вибух, і земля знов задвигтіла.
— Мілкуватий у нас сховок,— мовив Пассіні.
— То таки важкий міномет.
— Так точно.
Я куснув свій шмат сиру й ковтнув вина. Тоді почув, як серед гуркоту бою знов бухикнуло, потім розляглось оте «чах-чах-чах-чах», а далі — сліпучий спалах, неначе то шугнуло полум'я з доменної печі, і ревисько, спершу біле, потім вогненно-червоне, та все дужче, дужче, мов навальний буревій. Я силкувався дихнути, але дух мені забило, і я відчув, що весь як є вивергаюсь із самого себе й, підхоплений тим буревієм, лечу все вище, вище й вище. Викинуло мене стрімко, геть усього, і я збагнув, що помер і що помиляються ті, хто гадає, ніби людина враз пускається духу — і ото вже й кінець. А тоді я полинув у повітрі, та чомусь не вгору, а назад до землі. Потім зітхнув і повернувся до буття. Земля довкола була зрита, а просто перед моєю головою стирчав розщеплений дерев'яний брус. Голову мені тіпало, проте я почув, що поруч хтось ніби плаче. Навіть не плаче, а кричить. Я спробував поворухнутись, але не зміг. Чути було, як за річкою та й по всьому березі б’ють кулемети й гвинтівки. Тоді розлігся лункий сплеск, і я побачив, як злетіли й вибухнули в небі освітлювальні снаряди, й розлили біле сяйво, і як шугнули вгору ракети, і почув вибух гранат,— усе те в одну мить,— і раптом поруч мене хтось застогнав: «Mamma mia! Oh, mamma mia!»[15] Я напружився і, шарпаючись та вигинаючись у попереку, зрештою вивільнив ноги; тоді перевернувся й торкнувсь пораненого. То був Пассіні, і коли я доторкнувся до нього, він скрикнув. Він лежав ногами до мене, і в мигтінні світла й темряви я побачив, що обидві вони розтрощені над колінами. Одну геть відірвало, а друга трималась на сухожилках та подертій холоші, і той оцупок сіпався й згинався, неначе жив окремим життям. Пассіні кусав себе за руку й стогнав: «Oh, mamma mia, mamma mia.— А тоді: — Dio te salve, Maria. Dio te salve, Maria...[16] О боже, вбий мене... вбий мене, господи... mamma mia, mamma mia... О свята діво Маріє, вбий мене, спини цю муку, спини, спини... О свята діво Маріє, спини цю муку! Ой-ой-ой-ой! — І вже задихаючись: — Mamma, mamma mia...» А тоді замовк, кусаючи руку, тільки оцупок усе так само сіпався.