Ми підійшли до дверей, і я бачив, як вона зайшла у вестибюль і попростувала всередину будинку. Мені подобалось дивитися, як вона йде. Нарешті вона зникла з очей. І я подався додому. Ніч була жарка, і ген у горах точився бій. Я бачив спалахи над Сан-Габрієле.

Перед «Вілла-Росса» я спинився. Віконниці були зачинені, але там ще вирувало життя. Хтось співав. Я рушив далі, додому. Коли я вже роздягався, прийшов Рінальді.

— Ага!— мовив він.— Не так усе гладко виходить. Малюк спантеличений.

— Де ви були?

— У «Вілла-Росса». Там було на що подивитися, малюк. Ми всі співали. А де були ви?

— Навідав англійок.

— Хвалити бога, що я не сплутався з тими англійками.

Розділ VII

Другого дня я повертався з нашого підгірного посту й зупинив машину біля smistimento[10], де поранених і хворих розподіляли за їхніми паперами й записували їм призначення до різних госпіталів. Усю дорогу я вів машину сам, отож і тепер сидів за кермом, а водій, що був зі мною, пішов відмітити документи. День був гарячий, небо напрочуд ясне й блакитне, а дорога біляста й курна. Я сидів на високому сидінні «фіата», ні про що не думаючи. Дорогою проходив полк, і я дивився, як ідуть солдати. Вони геть упріли й спливали потом. Деякі були в сталевих касках, та більшість попричіпляла їх до ранців. Майже у всіх каски були завеликі й налазили аж на вуха. Офіцери всі йшли в касках — їхні пасували краще.

То був один з двох полків Базілікатської бригади. Я визначив це за смугастими червоно-білими петлицями солдатів. Полк пройшов, але за ним ще довго тяглися відсталі — ті, що знесиліли й відбилися від своїх взводів. Вони були мокрі від поту, запорошені й виморені. Деякі мали зовсім кепський вигляд. Останнім із тих відсталих плентав один солдат. Він сильно накульгував. Тоді спинився й сів при дорозі. Я виліз із машини і підійшов до нього.

— Що сталося?

Він поглянув на мене, тоді підвівся.

— Зараз іду.

— Щось негаразд?

— Та війна ж, розтуди її...

— Що з вашою ногою?

— З ногою нічого. В мене грижа.

— Чого ж ви не в санітарній машині? — запитав я. — Чого не їдете в госпіталь?

— Не дозволяють. Лейтенант каже, що я навмисне загубив бандаж.

— Ану дайте я помацаю.

— Та вона вилазить.

— З якого боку?

— Отут.

Я обмацав грижу.

— Ану покашляйте,— сказав йому.

— Боюся, щоб дужче не вилізла. Вона й так удвічі більша, ніж ранком.

— Сідайте в машину,— сказав я.— Ось зараз принесуть папери на цих поранених, а тоді я підвезу вас і здам полковим санітарам.

— Вони скажуть, що я зробив це навмисне.

— Нічого вам не буде,— сказав я.— Це ж не поранення. Адже воно було у вас і раніш?

— Але я загубив бандаж.

— Вас пошлють у госпіталь.

— А не можна мені лишитися тут, лейтенанте?

— Ні, я ж не маю ваших паперів.

З дверей вийшов водій з паперами на поранених у машині.

— Чотирьох у сто п'ятий, двох у сто тридцять другий, — сказав він. То були госпіталі по той бік річки.

— Сідайте за кермо,— звелів я. Тоді допоміг солдатові з грижею сісти поруч нас.

— Ви говорите по-англійському? — запитав той.

— Так.

— Як вам подобається ця проклятуща війна?

— Гірше нікуди.

— Це точно, що гірше нікуди. Побий мене бог, таки гірше нікуди.

— Ви бували в Штатах?

— Еге ж. У Пітсбургу. Я зрозумів, що ви американець.

— Хіба я не добре говорю по-італійському?

— Все одно я зрозумів, що ви американець.

— Маємо ще одного американця,— мовив шофер по італійському, глянувши на солдата з грижею.

— Слухайте, лейтенанте. Ви доконче повинні завезти мене в мій полк?

— Так.

— Бачте, полковий лікар знає, що в мене грижа. Я сам викинув той бісів бандаж, щоб мені погіршало й мене не послали знов на передову.

— Розумію.

— То чи не могли б ви завезти мене десь-інде?

— Якби ми були ближче до фронту, я міг би здати вас на перший-ліпший санітарний пост. А тут, у тилу, потрібні папери.

— Якщо я знов потраплю в полк, мені зроблять операцію і запроторять на передову без вороття.

Я замислився.

— А ви самі хотіли б утрапити туди без вороття? — запитав він.

— Ні.

— Хай їй чорт, цій проклятущій війні!

— Ось що, — сказав я. — Зараз я вас висаджу, а ви впадіть при дорозі й набийте на голові добрячу гулю. Коли ми будемо їхати назад, я підберу вас і відвезу в якийсь госпіталь. Спиніться тут, Альдо.

Машина зупинилась на узбіччі дороги. Я допоміг солдатові злізти.

— Я буду на цьому самому місці, лейтенанте, — сказав він.

— До побачення, — мовив я.

Ми рушили далі й десь за милю випередили його полк, тоді переїхали каламутну від талого снігу річку, що нуртувала між опорами мосту; далі дорога пішла рівниною, і ми розвезли поранених по тих двох госпіталях. Коли повернули назад, я сам сів за кермо й погнав порожню машину, щоб забрати того солдата з Пітсбурга. Перед тим ми знов поминули його полк, ще дужче впрілий і млявий, а потім і відсталих солдатів, що плентали за ним. А ще далі побачили санітарну підводу, що спинилася при дорозі. Двоє санітарів піднімали солдата з грижею, щоб покласти його на підводу. Вони таки повернулися по нього.

Він подививсь на мене й похитав головою. Каски на ньому вже не було, і на лобі, там, де починало рости волосся, точилася кров. Ніс був обдертий, і на тому кривавому садні видніла пилюга, і в волоссі теж була пилюга.

— Бачите, яка гуля, лейтенанте! — гукнув він до мене. — Та нічого не вдієш. Ось прийшли по мене.

Коли я повернувся на віллу, була вже п'ята година, і я пішов туди, де мили машини, щоб прийняти душ. Потім сів у своїй кімнаті перед відчиненим вікном, у спідній сорочці та штанях, і склав рапорт. За два дні мав розпочатися наступ, і мені належало переїхати зі своїми машинами до Плави. Я давно не писав нічого в Штати; розумів, що написати треба, але так довго відкладав, що тепер уже зробити це майже не випадало. Просто не було про що писати. Отож я послав кілька армійських листівок Zona di Guerra[11], повикреслювавши там усе, крім повідомлення, що я живий і здоровий. Так їх ніде не затримають. Ці листівки напевне справлять враження в Америці — такі вони незвичайні й загадкові. Та й сама ця війна була незвичайна і загадкова, проте, як на мене, цілком вправно проваджена й доволі страхітлива порівняно до інших воєн з австрійцями. Австрійське військо було створене на те, щоб його перемагав Наполеон, будь-який Наполеон. На жаль, Наполеона ми не мали, а мали натомість генерала Кадорна, гладкого улюбленця долі, й Віктора-Еммануїла, хирлявого чоловічка з довгою худою шиєю та цапиною борідкою. На правому фланзі був ще герцог Аоста. Чи не занадто показний як на великого полководця, він мав, проте, вигляд справжнього чоловіка. Багато хто з італійців хотів би, щоб він був королем. Зовнішність він мав справді королівську. Він був дядьком короля й очолював Третю армію. Ми належали до Другої армії. В Третій армії було кілька англійських батарей. У Мілані я познайомився з двома артилеристами, що служили там. То були приємні хлопці, і ми чудово провели вечір. Вони були великі, сором'язливі й дуже бентежились, але водночас і захоплювались усім. Шкода, що я не пішов служити до англійців. Усе було б куди простіше. Щоправда, там мене, не вбило б. А втім, могло вбити і в санітарній службі. Водіїв англійських санітарних машин часом теж убивало. Але ж я знав, що мене не вб'є. Принаймні не на цій війні. Я не мав з нею нічого спільного. Мені вона здавалася не більш небезпечною, ніж війна в кіно. А проте я хотів би, щоб вона скінчилась. Може, скінчиться цього літа. Може, австрійці зломляться. В минулих війнах вони завжди ламалися. Та в чому ж річ цього разу? Всі кажуть, що французи геть знесиліли. Рінальді розповідав, що французьке військо збунтувалось і рушило на Париж. Я запитав, що було далі. «Та що, спинили його»,— відказав Рінальді. Я хотів би поїхати до Австрії і щоб не було ніякої війни. Хотів би поїхати в Шварцвальд. Хотів би побувати на Гарці. А де він, до речі, той Гарц? Бої тепер точилися в Карпатах. Ні, туди мені не хотілось. А може, й там було б непогано. Коли б не війна, я міг би податись і в Іспанію. Сонце вже хилилося до заходу, і спека спадала. Після вечері я піду на побачення з Кетрін Барклі. А ще краще, якби вона вже зараз була тут. Або опинитися б оце разом з нею у Мілані. Повечеряти б у «Кова», а тоді прогулятися теплим вечором по Віа Мандзоні, перейти міст, повернути понад каналом і піти в готель — разом з Кетрін Барклі. Може, вона й згодиться. Може, уявить собі, ніби я отой її хлопець, що його вбили на фронті, і ми зайдемо в парадні двері, швейцар скине перед нами кашкета, і я підійду до конторки портьє взяти ключ, а вона чекатиме біля ліфта, а тоді ми зайдемо в ліфт, і він повільно поповзе втору, клацаючи на кожному поверсі, аж поки буде наш поверх, і тоді хлопчик-ліфтер відчинить двері й відступить убік, і вона вийде, а за нею і я, ми підемо коридором, я встромлю ключ і відімкну двері, а потім візьму телефонну трубку й попрошу принести пляшку capri bianca[12] в срібному цеберку з льодом, і буде чути, як лід бряжчить у цеберку, коли його нестимуть коридором, і хлопець постукає до нас, а я скажу, щоб він залишив вино за дверима. Бо на той час ми вже поскидаємо з себе все — у кімнаті жарко, і вікно розчинене, і над дахами будинків літатимуть ластівки, а коли згодом споночіє і підійдеш до вікна, над будинками вже шугатимуть манюсінькі кажани, трохи не чіпляючи верхівок дерев, і ми питимем капрі, а двері будуть замкнені, і нам жарко, і в нас тільки простирало, і ціла ніч, і ми цілу ніч кохаємось, цілу жарку ніч у Мілані. Ось як воно все мало б бути. А тепер я піду швиденько повечеряю і — на побачення з Кетрін Барклі.

За столом надто багато розмовляли, і я пив вино, бо коли б не випив трохи, цього вечора ми не були б братами; і розмовляв із священиком про архієпископа Айрленда, що був, як видно, благородною людиною, і я вдавав, ніби знаю про заподіяні йому кривди, що до них і сам був причетний як американець, хоча й сном-духом про них не відав. Та було б просто нечемно виказати свою необізнаність, коли мені так добре розтлумачили всі причини, що, як на мене, складалися, зрештою, із самих непорозумінь. Я подумав собі, що в архієпископа гарне ім'я, до того ж він був родом з Міннесоти і від цього воно звучало ще гучніш: Айрленд Міннесотський, Айрленд Вісконсінський, Айрленд Мічіганський. А ще воно скидалося на назву якогось острова, і це додавало йому ваги. Та ні, не в тім річ. Тут було щось більше. Еге ж, отче. Ваша правда, отче. Можливо, отче. Ні, отче. Ну що ж, може, й так, отче. Вам краще знати, отче. Священик був добрий, але нудний. Офіцери були не добрі, але нудні. Король був добрий, але нудний. Вино було погане, але не нудне. Воно руйнувало емаль на зубах, і вона липла до піднебіння.

— І тоді священика посадили у в'язницю, — розповідав Рокка,— бо при ньому знайшли ті трипроцентні облігації. Звісна річ, це було у Франції. У нас його ніколи б не заарештували. А про п'ятипроцентні він геть усе заперечував. Це сталося в Безьє. Я сам був там і, коли прочитав про цю справу в газетах, пішов до в'язниці й попрохав дозволу побачити того священика. Не було сумніву, що то він украв облігації.