— Portaferiti[17], — гукнув я, приставивши до рота долоні.— Portaferiti!
Я спробував присунутись до Пассіні, щоб накласти йому на ноги джгути, але не міг зрушити з місця. Тоді спробував, знову, і мої ноги трохи подались. Отже, я міг помалу підтягатися на ліктях. Тим часом Пассіні зовсім затих. Я сів поруч нього, розстебнув на собі френч і спробував одірвати поділ сорочки. Він ніяк не відривався, і я вчепивсь зубами, щоб роздерти край тканини. Аж раптом згадав, що на ногах у Пассіні обмотки. На мені були вовняні гетри, а Пассіні носив обмотки. Але ж тепер у нього була лиш одна нога. Я почав розкручувати обмотку, але побачив, що морочитись із джгутом не варто, бо Пассіні вже помер. Я придивився ближче і впевнився, що він справді мертвий. Тепер треба було відшукати трьох інших. Я випростався й сів, і зараз же щось у моїй голові зрушилось, наче важки на очах великої ляльки, і вдарило зсередини в очні яблука. Я відчув, що ноги в мене гарячі й мокрі і в черевиках теж гаряче й мокро. Тоді я зрозумів, що мене поранило, і, нахилившись уперед, поклав руку на коліно. Та коліна на місці не було. Я шаснув рукою далі й намацав коліно аж на гомілці. Потім витер руку об сорочку, і знов поволі розпливлось ясне світло, і я подививсь на свою ногу й страшенно перелякався.
— О боже, — мовив я, — вирятуй мене звідси.
Проте я знав, що десь мають бути ще троє. Водіїв було четверо. Пассіні помер. Лишилося троє. Раптом хтось підхопив мене під руки, а ще хтось узяв за ноги.
— Десь тут іще троє,— сказав я. — А четвертого вбило.
— Це я, Маньєра. Ми ходили по ноші, але ніде не знайшли. Як вам, лейтенанте?
— А де Гордіні й Гавуцці?
— Гордіні на перев'язці. А Гавуцці держить ваші ноги. Тримайтесь мені за шию, лейтенанте. Тяжко вас поранило?
— В ногу. А що з Гордіні?
— Та пусте. То була велика міна.
— А Пассіні мертвий.
— Еге ж, мертвий.
Неподалік вибухнув снаряд, і обидва вони кинулись додолу й упустили мене.
— Пробачте, лейтенанте,— сказав Маньєра.— Хапайтесь мені за шию.
— Щоб ви мене знов упустили?
— То з переляку.
— Вас не поранило?
— Трохи зачепило обох.
— Гордіні зможе сісти за кермо?
— Навряд.
Поки ми дісталися до перев'язного пункту, вони впустили мене ще раз.
— Сучі діти,— лайнувсь я,
— Пробачте, лейтенанте, — сказав Майьєра.— Більше не впустимо.
На землі перед входом до пункту нас таких, лежало в темряві багато. Поранених заносили й виносили. Коли відхиляли заслону, щоб пронести ноші, я бачив усередині світло. Мертвих складали осторонь. Лікарі працювали, закасавши рукава до плечей, і були червоні, мов різники. Не вистачало нош. Дехто з поранених стогнав, та більшість лежала тихо. Вітер ворушив листя в галузяному піддашку над входом, і на ніч дедалі холодніло. Раз по раз надходили санітари з ношами, ставили їх долі, знімали поранених і знов ішли. Коли мене принесли до перев'язного пункту, Маньера відразу ж привів сержанта-фельдшера, і той оббинтував мені ноги. Він сказав, що рану забило землею і через те крові витекло небагато. Як тільки буде змога, мене візьмуть на перев'язку. Фельдшер пішов назад до пункту. Маньєра сказав, що Гордіні вести машину не зможе. Йому розбило плече й зачепило голову. Почуває він себе непогано, але плече не рухається. Тепер він сидить під однією з отих цегляних стін.
Маньєра і Гавуцці прийняли в машини поранених і поїхали. Вони цілком могли сидіти за кермом. Потім приїхали англійці трьома санітарними машинами, по двоє в кожній машині. Один з їхніх водіїв підійшов до мене; його привів Гордіні, блідий і кволий з вигляду. Англієць нахилився наді мною.
— Вас тяжко поранило? — запитав він. То був високий на зріст чоловік, в окулярах із сталевою оправою.
— В ноги.
— Дасть бог, минеться. Хочете сигарету?
— Дякую.
— Кажуть, ви втратили двох водіїв.
— Так. Одного вбило, а оцей, що вас привів, поранений.
— Не пощастило вам. Хочете, ми візьмем їхні машини?
— Я й сам думав попросити вас про це.
— Ми будемо з ними обережні, а потім повернемо на вашу віллу. Номер двісті шостий, так?
— Так.
— Гарно там у вас. Я був колись, то й вас бачив. Кажуть, ви американець.
— Так.
— А я англієць.
— Та невже?
— Справді, англієць. А ви думали, що італієць? У нас було кілька італійців в одній частині.
— Добре, що ви візьмете наші машини,— сказав я.
— Ми будемо з ними дуже обережні. — Він випростався.— Цей ваш хлопчина так уже просив, щоб я з вами побалакав.— I він поплескав Гордіні по плечу. Той здригнувсь і усміхнувся. А англієць вільно й правильно заговорив по-італійському: — Ну от, усе гаразд. Я домовився з вашим лейтенантом. Ми візьмемо ті ваші дві машини. Можете більш про це не турбуватися.— I раптом повернув на інше: — А тепер я спробую якось витягти вас звідси. Піду побалакаю з тими медиками. Ми заберемо вас із собою.
Він рушив до перев'язного пункту, обережно ступаючи між поранених. Я побачив, як відхилилася заслона, блиснуло світло і він зайшов досередини.
— Він подбає про вас, лейтенанте, — сказав Гордіні.
— А як ви себе почуваєте, Франко?
— Добре. — Він сів на землю поруч мене.
Незабаром заслона на дверях перев'язного пункту знову відхилилась, і звідти вийшли два санітари з ношами, а за ними — той високий англієць. Він підвів їх до мене.
— Оце він, американський лейтенант, — сказав по-італійському.
— Та я б почекав, — мовив я. — Є куди тяжчі поранені. Мені не так погано.
— Ну, ну, — сказав він.— К бісу це геройство.— I додав по-італійському: — Обережніш піднімайте ноги. Вони в нього дуже болять. Він законний син президента Вільсона.
Мене підняли й занесли до перев'язного пункту. Там на всіх столах кипіла робота. Низенький майор люто зиркнув на нас. Тоді впізнав мене й помахав щипцями.
— Ça va bien?
— Ça va[18].
— Це я його приніс, — сказав по-італійському високий англієць. — Він єдиний син американського посла. Нехай полежить тут, поки ви зможете взятися до нього. А тоді я заберу його першою ж їздкою. — Він нахилився до мене.— Я простежу, щоб підготували ваші папери, тоді все піде швидше.
Він пригнувся під низьким одвірком і вийшов. Майор розціпив щипці і вкинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він взявся до перев'язки. Нарешті санітари зняли пораненого зі столу.
— Давайте мені американського лейтенанта, — сказав один з лікарів-капітанів.
Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я виразно відчував чимало запахів: різкі запахи ліків, солодкуватий дух крові.
З мене стягли штани, і капітан узявся до діла, водночас диктуючи сержантові:
— Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін, правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він натиснув зондом: «Так боляче?» — «О-ой, боляче!»), можливо, тріщина черепної коробки. Поранений при виконанні службових обов'язків... Це — щоб вас не віддали під трибунал за самокалічення, — пояснив він мені. — Хочете коньяку? А взагалі як це ви вскочили в таку історію? Чого ви хотіли? Заподіяти собі смерть?.. Протиправцеву сироватку, будь ласка, і позначте на картці обидві ноги. Дякую. Ось зараз трохи почистимо, промиємо, а тоді перев'яжем. Кров у вас скипається чудово.
Фельдшер (підводячи голову від паперів):
— Що завдало поранень?
Капітан:
— Чим вас поранило?
Я (не розплющуючи очей):
— Міною.
Капітан (роблячи щось дуже болюче й розтинаючи рану):
— Ви певні?
Я (намагаючись лежати спокійно й відчуваючи, як сіпається в мене шлунок, коли він ріже по живому):
— Та начебто.
Капітан (зацікавлений чимось знайденим у рані):
— О, осколки ворожої міни. Коли хочете, я позондую ще, але це не обов'язково. А тепер помастимо і... Пече? Е, ще не таке буде. Справжній біль ще не починався.. Принесіть йому коньяку... Шок притуплює біль, а загалом усе гаразд, і вам нема чого турбуватись. Тільки б не було зараження, але тепер це трапляється рідко. Як голова?
— Страх божий! — сказав я.
— Тоді не пийте багато коньяку. Якщо там тріщина, вам ні до чого запалення. А отак боляче?
Мене аж піт пройняв.
— Страшенно! — сказав я.
— Мабуть, у вас таки тріщина. Зараз я накладу пов'язку, а ви не крутіть головою.— Він почав швидко бинтувати, так що аж руки мигтіли, і пов'язка виходила туга й міцна. — Ну, от і все, щасти вам і vive la France.
— Він же американець,— озвався другий капітан.
— А ви начебто казали, що француз. I говорить по-французькому, — сказав мій капітан.— Я й раніше знав його. Весь час думав, що він француз.— Він випив пів-мензурки коньяку.— Несіть когось тяжкого. Дістаньте ще протиправцевої сироватки.
Капітан помахав мені рукою. Мене підняли на ношах, і, коли виносили, край заслони при вході черкнув мені по обличчю. Надворі мене поклали долі, і сержант-фельдшер присів поруч.
— Прізвище? — тихо запитав він.— Ім'я? Звання? Звідки родом? Рід військ? Якого корпусу? — і таке інше.— Шкода, що зачепило голову, лейтенанте. Сподіваюсь, вам трохи полегшало. Зараз я здам вас англійцям.
— Мені добре, — сказав я. — Дякую вам за все.
Біль, про який казав лікар, уже почався, і все, що діялось навколо, не цікавило й не обходило мене. Трохи згодом під'їхала англійська санітарна машина, мене поклали на ноші, підняли їх до відчинених дверцят і засунули в кузов. З другого боку були ще одні ноші, і на них теж лежав поранений; обличчя його затуляли бинти, і я бачив тільки ніс, жовтий, наче восковий. Поранений тяжко дихав. Ще двоє нош підняли й просунули на ремінні підвіси над нами. Водій підійшов і зазирнув усередину.
