На рисунку 2.1 показане співвідношення між продуктивністю праці[9] (виміряної у вартості продукції, що її виробляє робітник за годину) та винагородою (до якої входить зарплата й пільги, які надає роботодавець), виплачуваною пересічному робітникові приватного сектору, починаючи з 1948 року й далі. Перший сегмент графіка (з 1948 по 1973 роки) показує, яким має бути це співвідношення на думку економістів. Зростання продуктивності йде майже в ідеальний унісон із винагородою. Добробут марширує угору і поширюється на всіх тих, хто робить свій внесок в економіку. А після середини 1970-х років дедалі ширший розрив між двома лініями є графічним зображенням того, як плоди інновацій з усієї економіки нині майже повністю потрапляють до власників підприємств та інвесторів, а не до робітників.
Попри чіткість і зрозумілість цього графіка, багато економістів і досі до кінця не усвідомили цю розбіжність між зростанням зарплати і продуктивністю праці. На рисунку 2.2 зображено, як показники зростання винагороди та продуктивності співвідносяться впродовж різних періодів аж до 1947 року. Продуктивність істотно обігнала винагороду в кожному з десятиліть, починаючи з 1980 року і далі.
Особливо різко ця розбіжність проявилася протягом 2000–2009 років, і хоча зростання продуктивності за цей період майже збігається з періодом 1947–1973 років, тобто золотою добою повоєнного добробуту, винагорода кульгає далеко позаду. Важко дивитися на цей графік і не збагнути, що зростання продуктивності буквально пожирає ті надбавки до зарплати, що їх отримують більшість робітників.
Особливо забарилися з усвідомленням цієї картини автори більшості підручників з економіки для ВНЗ. Візьмімо, наприклад, «Принципи економіки», базовий підручник авторства Джона Б. Тейлора й Акіли Віерапана [15]; цей текст є обов’язковим для слухачів надзвичайно популярного курсу лекцій із загальної економіки, що їх читає професор Тейлор у Стенфордському університеті. Зазначений підручник містить стовпчикову діаграму дуже схожу на ту, яка показана на рисунку 2.2, з тією лише різницею, що автор підручника твердить про наявність тісного зв’язку між заробітками й продуктивністю, який начебто й досі продовжує існувати.
А як же бути з тим фактом, що, починаючи з 1980-х років, продуктивність почала семимильними кроками переганяти заробітки? Тейлор і Віерапана зазначають, що «це співвідношення не є ідеальним». Але сказати таке означає сильно прикрасити реальну картину. Іще один підручник, виданий 2007 року, який також називається «Принципи економіки» [16], і співавтором якого є професор Принстонського університету й колишній голова Федерального резервного банку — Бен Бернанке, дає нам зрозуміти, що повільне зростання заробітної плати, яке спостерігалося з 2000 року й далі, могло бути результатом «ослаблення ринку робочої сили після економічного спаду 2001 року», і що «зростання заробітків неодмінно наздожене зростання продуктивності з огляду на те, як ринок робочої сили повертатиметься до свого нормального стану».
Така думка не зважає на той факт, що тісний взаємозв’язок між зростанням заробітків і зростанням продуктивності почав руйнуватися іще задовго до того, як встигли народитися сьогоднішні студенти.[10]
Ведмежий ринок для акцій робочої сили, і скажений бик — для корпорацій [11]
На початку двадцятого століття британський економіст і статистик Артур Боулі заглибився в багаторічні дані з національного доходу в Об’єднаному Королівстві та продемонстрував, що частка національного доходу, яка припадає, відповідно, на робочу силу й капітал, залишалася відносно незмінною — принаймні протягом тривалих періодів часу. Це начебто фіксоване співвідношення зрештою стало загальноприйнятим економічним принципом, відомим за назвою закон Боулі. Джон Мейнард Кейнс, мабуть, найвідоміший економіст усіх часів, згодом скаже, що закон Боулі «був одним із найдивовижніших, та, водночас, і одним із найбільш доконаних фактів у всьому діапазоні економічної статистики» [17].
Як можна побачити на рисунку 2.3, протягом повоєнного періоду та частка національного доходу Сполучених Штатів, яка припадала на робітників, коливалася в досить вузькому діапазоні — як і можна було передбачити відповідно до закону Боулі. Однак, починаючи з середини 1970-х роки, закон Боулі почав давати збої, і частка національного доходу, що припадала на робочу силу, почала поступово зменшуватися, а на межі століть взагалі увійшла у ступор. Таке падіння стає ще значущішим, якщо зважити на те, що частка, яка припадає на робітників, враховує тих, хто отримує офіційну зарплату. Іншими словами, величезні зарплати директорів підприємств, банкірів із Волл-стріт, спортсменів-суперзірок, а також знаменитих кіноакторів — усі вони, цілком зрозуміло, аж ніяк не знижалися протягом зазначеного періоду, навпаки: вони злетіли до небес. Графік з часткою національного доходу, який припадає на простих робітників, тобто на ті 99 % процентів, серед яких відбувається розподіл доходів, безсумнівно, продемонстрував би ще крутішу криву падіння.
Тимчасом як частка доходів трударів увійшла в піке, стосовно доходів великих корпорацій спостерігалася зовсім інша картина. У квітні 2012 Wall Street Journal опублікувала статтю за назвою For Big Companies, Life Is Good («У великих компаній життя прекрасне»), автори якої документально підтвердили ту запаморочливу швидкість, із якою корпорації стали на ноги після найсильнішої економічної кризи з часів Великої депресії. Тимчасом як мільйони робітників так і залишилися без роботи, або змушені були погоджуватися на роботу з меншою зарплатою чи з меншою кількістю робочого часу, корпоративний сектор вийшов з кризи «продуктивнішим, прибутковішим, із кишенями, повними грошей, і необтяжений боргами» [19]. Протягом Великого Спаду корпорації добре навчилися виробляти більшу кількість продукції, натомість наймаючи меншу кількість робітників. У 2011 році великі компанії згенерували загалом 420 тис. дол. доходу на кожного найнятого працівника, що склало 11 % зростання порівняно з 378 тис. дол. за 2007 рік [20]. Починаючи з 2006 року, витрати компаній зі списку S&P 500 на нові підприємства й обладнання зросли вдвічі, повернувши капітальні інвестиції, як процентну частку доходу, на докризовий рівень.
Опісля Великого Спаду корпоративні прибутки як процентна частка всієї економіки (ВВП) теж злетіли до небес. (Див. рисунок 2.4.) Зверніть увагу, що попри різке падіння прибутків під час економічної кризи 2008–2009 років, швидкість, із якою відновилася прибутковість, стала безпрецедентною порівняно з усіма попередніми кризами.
