Іронія всіх тих тривог із приводу автоматизації в повоєнний період полягала в тому, що економіка давала мало підстав для подібного занепокоєння. У 1964 році, коли був оприлюднений звіт про Потрійну революцію, рівень безробіття складав лише трохи більше 5 %, а 1969 року він узагалі знизився до 3,5 %. Навіть під час тих чотирьох спадів, які сталися протягом 1948–1969 років, безробіття ніколи не сягало 7 %, а після того, як починався економічний підйом, воно швидко падало [9]. Запровадження нових технологій дійсно забезпечило вагомий приріст продуктивності виробництва, проте левова частка того приросту діставалася робітникам у вигляді підвищених заробітків.
На початок 1970-х років головна увага суспільства перемістилася в бік нафтового ембарго, що його ввела ОПЕК, а потім — до стагфляції, яка сталася в наступні роки. Тема потенційної спроможності машин призводити до безробіття дедалі більше виштовхувалася на манівці, а, зокрема, серед професійних економістів вона фактично стала чимось на зразок табу. Ті, хто все ж насмілювався торкатися її хоча би подумки, ризикували отримати тавро «неолуддита».
Зважаючи на те, що жахлива ситуація, напророчена звітом про Потрійну революцію, так і не стала реальністю, напрошується цілком очевидне запитання: Може, автори того звіту радикально помилилися? Чи, може, вони просто надто рано вдарили на сполох?
Норберт Вінер, як один зі першопрохідців інформаційних технологій, сприймав цифровий комп’ютер як дещо фундаментально відмінне від попередніх механічних технологій. Комп’ютер став тим чинником, який радикальним чином змінив ситуацію: він став машиною нового типу, потенційно здатною відчинити двері до нової доби і, можливо, у підсумку перекроїти саму структуру суспільства.
Однак Вінер висловлював свої погляди тоді, коли комп’ютери були величезними монстрами завбільшки з кімнату, чиї обчислення здійснювалися завдяки десяткам тисяч розпечених вакуумних радіоламп, певна кількість яких неодмінно згорала майже щодня [10]. Минуть десятиліття, перш ніж експонентна дуга прогресу підійме цифрові технології до такого рівня, при якому ці погляди зможуть мати під собою хоч якусь раціональну основу.
І ось ці десятиліття вже проминули, і настав час відвертої й неупередженої оцінки того впливу, який справила технологія на економіку. Дані свідчать, що навіть тоді, коли тривога з приводу негативного впливу трудозбережних технологій на зайнятість стихла і відійшла на манівці економічної думки, засади повоєнної доби процвітання американської економіки поступово почали змінюватися. Майже бездоганний історичний зв’язок між зростанням продуктивності праці та підвищенням доходів розірвався: заробітна плата більшості американців заклякла на місці, а в багатьох робітників навіть зменшилася; нерівність у доходах підскочила до рівня, небаченого після обвалу фондового ринку в 1929 році; а в нашому лексиконі міцно утвердилася нова фраза: «відновлення економіки, яке не супроводжується створенням нових робочих місць». Загалом можна нарахувати, щонайменше, сім економічних тенденцій, що свідчать про ту перетворювальну роль, яку судилося відіграти передовим інформаційним технологіям.
Сім убивчих тенденцій
Стагнація зарплат
У Сполучених Штатах 1973 рік став роком, багатим на історичні події. Адміністрація Ніксона заплуталася в тенетах Вотергейтського скандалу, а в жовтні ОПЕК запровадила нафтове ембарго, яке невдовзі мало призвести до довгих черг розлючених автомобілістів біля заправок по всій країні.
Та навіть тоді, коли Ніксон наближався по низхідній спіралі до своєї політичної смерті, в країні розгорталася інша історія. Вона почалася з події, що минула абсолютно непоміченою, однак позначила початок тенденції, якій, завдяки своїй значущості, однозначно судилося згодом затьмарити і Вотергейтський скандал, і нафтову кризу. Бо то був рік, коли середня зарплата американського робітника сягнула свого піку. Якщо вимірювати в доларах 2013 року, то в 1973 році типовий робітник (тобто виробничі і неадміністративні працівники в приватному секторі, які представляли більше половини зайнятого населення Сполучених Штатів) заробляв 767 доларів за тиждень. Наступного року реальна середня зарплата увійшла до періоду швидкого занепаду, від якого їй так і не вдалося цілком оговтатися. Минуло аж сорок років, але той самий робітник нині заробляє 664 доларів за тиждень, тобто на 13 % менше [11].
Ця історія матиме трохи кращий вигляд, якщо ми поглянемо на середній сімейний дохід. Протягом 1949–1973 років середній дохід родини в Сполучених Штатах зріс приблизно вдвічі: з близько 25 тисяч доларів до 50 тисяч доларів. Протягом цього періоду зростання середніх доходів родини майже повністю відображало зростання ВВП на душу населення. Три десятиліття по тому середній сімейний дохід збільшився приблизно до 61 тисяч доларів, тобто зріс на 22 %. Одначе це зростання було спричинене, головним чином, виходом жінок на ринок робочої сили. Якби ж сімейні доходи зростали в унісон з економічним підйомом (як було до 1973 року), то середня родина заробляла би сьогодні значно більше 90 тисяч доларів, тобто вполовину більше за ту 61 тисячу, яку вона фактично заробляє нині [12].
