— Дивіться, хто тут, — вишкірився Чарлі. — Двоє закоханих голуб’яток.
І хто б це казав, самовпевнений-індик-якого-ми-якось-застукали-коли-він-ці-лував-свою-кралю? Звичайно, я промовчав. Інакше він би мене прибив.
Шерон захихотіла, наморщила носик і повторила за ним, як папуга:
— Голуб’яточка!
А вівчарки тим часом натягували повідки й гарчали на Стрілку.
Стрілку це мало непокоїло. Вона знала, що ті ельзаські вівчарки ніколи її не наздоженуть.
Чарлі помітив у Тіни газету.
— Ви що, збираєтесь брати участь у Тваринячих іграх? — глузливо запитав він. — На вашому місці я б не гаяв марно часу. Ми з Шерон плануємо забрати всі призи. У всіх видах програми.
— Ви не зможете виграти все, — зауважила Тіна. — Для цього вам забракне домашніх тваринок.
— Я маю трьох вівчарок.
— Стрілка прудкіша за твоїх вівчарок, — заявив я.
Чарлі знав, що це правда, бо якось вони вже гналися за нею, і вона від них утекла, причому легко. Однак Чарлі лише посміхнувся.
— Можливо, — глумливо мовив він. — Але Шерон має хорта. Гончака. Що виграв купу медалей. А знаєте, як його звати? — Чарлі нахилився й мало не оббризкав нас слиною: — Ламб.
Ну, і що? Дивне ім’я, але що з того? Чарлі енергійно струсонув головою і ще більше вишкірився.
— А хочете знати повну його кличку? Га? Ламб — від чого це скорочено? Хочете знати, га? — він знову нахилився до нас: — Від «ламборджіні». Ага. Тепер ви зрозуміли? «Ламборджіні». Це марка машини. Швидкісної машини. Ось чому ця собака зветься Ламборджіні, бо це швидкісна собака. У сто разів швидша за цю твою шмаркату дворняжку.
Ми всі подивилися на скейтборд. Стрілка на мить розплющила сонне око, знову його заплющила і прохрипіла:
— ГУРР-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р.
Я покладав великі надії на Тваринячі ігри, аж поки ми не наткнулися на Чарлі. Від нього ніколи не можна чекати НІЧОГО ДОБРОГО, якщо хочете знати… наче від того паскудного вірусу. Мабуть, щось негаразд із ним самим. Чарлі — ходячий вірус.
Так чи інакше, але настали вихідні, і ми з Тіною заступили на чергування з вигулювання собак. Якщо чесно, ми з нею мало не щодня їх вигулюємо. Я гадаю, що батьки для того й заводять дітей, щоб ті робили те, чого вони самі робити не хочуть. Ну, знаєте… косити на подвір’ї траву, вигулювати псів, годувати котів, мити слонів. Гаразд, нехай не слонів, але можу заприсягтися: якби у ваших батьків з’явився слон, саме вас вони примусили б мити його, підрізати нігті й чистити вуха. Принаймні добре, що я люблю тварин. Бо я ж фактично звичайнісінький раб.
Хоча, чесно кажучи, я нічого не маю проти вигулювання Стрілки. Адже таким чином я ухиляюся від інших домашніх обов’язків. Крім того, зазвичай ми вигулюємо її разом із Тіною, і тоді йдемо до широкого поля наприкінці дороги. Там є невеличкі гайочки і багато стежок, що ними можна блукати. Це улюблене Стрілчине місце для полювання. Вона там ганяється, задерши хвоста, за білками і зайцями. Мушу визнати, що вона нікого ще не впіймала, хіба що кількох бліх.
Мене засмутив Чарлі Смаг, вірніше, не стільки він, скільки Шеронин Ламборджіні, хорт, якого ми ще в очі не бачили. Я вже звик, що чванько Чарлі вихваляється усім на світі, але якщо та Шерон і справді має гончака? Який повигравав купу медалей і таке інше?
Ми вже наближалися до гаю. Аж тут із-за дерев раптом вигулькнув високий спортсмен. Пробігши ще кілька кроків, він різко зупинився і поглянув на годинник. Тіна витріщилася на нього. Тоді боляче штурхонула мене у бік:
— Це Кріс Оконджо!
— Я знаю, — прошепотів я у відповідь.
— А що він тут робить?
Я знизав плечима:
— Шукає свої штани?
— Це КРІС ОКОНДЖО! — повторила, немов крізь сон, Тіна, але цієї миті той озирнувся на нас і втомлено посміхнувся.
— Звіряю час, — пояснив він, невдоволено хитаючи головою. — Мушу бігти швидше. Набагато швидше.
— Ви тут тренуєтеся? — поцікавився я, а в Тіни аж відвисла щелепа:
— Ти заговорив до нього! До самого КРІСА ОКОНДЖО!
Кріс приязно усміхнувся Тіні:
— А як тебе звати, панянко?
Тінина щелепа зарухалася, але жодного звуку не видала.
— Це Тіна, — відрекомендував її я. — А я Тревор. Це її кудлатий пес. Його звати Мишкою. А мою собаку звати Стрілкою. Вона кудись погнала. Якщо побачите, що над травою щось лопотить, то це її вуха.
Кріс усміхнувся, а я додав:
— Я думав, ви тренуєтесь на біговій доріжці стадіону.
Кріс спохмурнів і підвів очі догори:
— А ти бачив, скільки там народу? Там море фотографів і журналістів. Вони докучають мені своїми запитаннями. «Гей, Крісе, а чи зможете ви побити Азі Нуму? Як ви думаєте, хто переможе — ви чи Азі Нума?» У цих репортерів немає інших тем, крім нашого суперництва.
Я знав, що це правда. Бачив по телеку. Кріс і Азі давно вже конкурують між собою, хоч обидва представляють Англію. Часом виграє один, іноді другий, але тепер вони обидва націлені на почесний приз — міжнародну золоту медаль. У нашому містечку всі, звичайно, вболівають за нашу гордість — Кріса Оконджо.
Виглядало, що Кріс був уже ситий цим по горло:
— Я вирішив потренуватися у гайочку, бо тут спокійніше. Думав, що мені допоможуть природні перешкоди — усі ті гілки, через які треба перестрибувати, і калюжі. Справжній біг з перешкодами. Бо стипль-чез — це ж і є біг по пересіченій місцевості, тільки без такої місцевості, на стадіоні. Але поки що не спрацьовує. Мені не вдається бігти швидше.
— Можливо, вам допоможе Стрілка? — запропонував я. — Вона страшенно швидко бігає. Ви могли б триматися за її повідок. З нею ви точно побіжите швидше.
До Тіни повернувся голос:
— Ти що, жартуєш? До чого тут Стрілка? Кріс — це бігун міжнародного класу, а не вигулювач собак!
Кріс пильно придивлявся до Стрілки, котра щойно примчала назад і тепер дуже чемно сиділа, склавши перед собою лапи й сяючи очима. Це було просто втілення чеснот і невинності. Деяких людей дуже легко ввести в оману, і Кріс, схоже, був одним із них.
