Його звали містером Слокамбером, йому дуже сподобалися цуцики, і він сюсюкав біля них. Чесно, страшенна гидота, почули б ви його.
— Ой, вони такі ГАРНЕСЕНЬКІ! Ой, дивіться-дивіться, у них є ЛАПОЧКИ! (А що ж він думав побачити — клішні, як у краба?)
— Вони чудові. Такі кумедненькі. Ой, гляньте-гляньте-гляньте-гляньте… цей має такі СМІШНІ ВУШКА!
— Вони всі мають вушка, — зауважив я.
— Я знаю! ЯКІ Ж ВОНИ СМІШНЕСЕНЬКІ! — вигукнув містер Слокамбер.
— Усі собаки мають вуха, — буркнув я.
— Я знаю! ЯКІ Ж ВОНИ СМІШНЕСЕНЬКІ! — знову засюсюкав він, нахиляючись над цуциками.
Тільки-но я побажав, щоб той тибетський як під його носом стрибнув йому в горлянку і задушив його, як раптом з-під серванта вихором вилетів чотирилапий рудий вікінг і вчепився містерові Слокамберу у його доволі широкий зад, наче маленький лев, який намагається звалити з ніг слона.
Містер Слокамбер умить випростався, вирячившись від несподіванки й широко роззявивши рота в німому воланні. Ерік поволі відпустив його сідницю і почав спускатися додолу по нозі бідолахи, чіпляючись за неї кігтями. Злізши, він, як завжди, задер високо вгору хвоста і почвалав собі геть.
— Він уже й цуциків цього навчив, — повідомив я ніби між іншим.
— Справді? — пискнув, задкуючи, містер Слокамбер.
— І в них уже прорізалися ВСІ зуби, — додав я для більшого ефекту. — Ви не повірите, але в цих малих сисунців вони вже гострющі, як бритви.
— Справді? — знову пробелькотів містер Слокамбер. Він зовсім зблід, можливо, тому, що втратив стільки крові з ноги й сідниці… Надовго він у нас не затримався.
Перемога! Я дуже пишаюся собою! Маю надію, що мама з татом про все це не дізнаються.
Я, звичайно, знаю, що цуценят у нас заберуть, рано чи пізно. Я просто хочу ще хоч трохи потішитися ними. Хочу, щоб вони зустріли з нами Різдво. Я ж не прошу чогось неможливого, правда?
Стрілка також за ними тужитиме, якщо їх заберуть. Навіть Ерік сумуватиме за ними, хоч він і кровожерливий малий вікінг.
Я подумав, що Тіні сподобається моя розповідь про містера Слокамбера, тому і сказав мамі, що збігаю ненадовго до неї. Мама звела брови:
— Що, скоро весілля?
Я знав, що вона просто піддражнює мене, але ж це ТАК ДРАТУЄ.
Ми з Тіною приятелюємо вже років сто, але вона дівчина, і всі жартують, ніби ми з нею зустрічаємося. А ми просто добрі приятелі. ЧЕСНО.
Хоч Тіна, до речі, любить занадто близько підсуватися. Інколи вона тулиться до мене або намагається взяти мене під руку, коли ми гуляємо. Якщо я прошу, щоб вона цього не робила, вона каже, щоб я «охолов» і був трохи «тактильніший».
— А що означає «тактильніший»? — підозріло запитую я.
— Це означає, що ти не повинен верещати, коли я доторкаюся до тебе, — буркає вона.
Тіна мешкає за рогом, і в неї є ЗДОРОВЕННИЙ сенбернар, якого звати Мишкою. (Ги-ги.)
— Може, ходімо в центр і глянемо, як там готуються до Різдва? А по дорозі ти мені розкажеш про містера Слоняндера.
— Слокамбера, — виправляю я.
— Слокамбера, Слоняндера, Гіпопо-Крокодляндера, — розреготалася вона.
— Тіно, у тебе в голові суцільні миші.
— А в тебе вони вдома.
— Ні, бо в мене удома Ерік.
— Ну, то йди до свого Еріка ловити мишей, — Тіна вже не жартувала.
Як бачите, ми з Тіною дістаємо неабияку втіху від наших невинних розмов.
Ось так бесідуючи, ми й дійшли майже до центру містечка.
Робітники вже встановлювали там велику різдвяну ялинку й розвішували святкові вогники практично на всьому, що не рухалося.
Тіна засяяла:
— Тут буде так… мерехтливо, — захоплено вигукнула вона. — І романтично, — додала, беручи раптом мене попід руку. Я мимоволі здригнувся.
— Що сталося? — запитала невинно Тіна, мов кицька, що тримає в зубах пташку.
І тільки-но я почав визволяти з полону свою руку, як за спиною пролунав зухвалий регіт.
— О, та це ж наші любчики-пупчики!
Я рвучко обернувся й побачив прямо перед своїм носом горилу в куртці разом з її трьома ельзаськими вівчарками.
— Чарлі Смаг, — простогнав я, видершись нарешті з Тіниних рук. Я відчував, що червонію, як рак. А може навіть, як варені помідори.
Чарлі захихотів.
— Чого ж ти, дай їй цьомочки, — підказав він, шкірячи свою прищаву жирну пику. — Давай отам, під омелою… буде різдвяне чмокато-лизато.
Він просто бридкий, той Чарлі, — кошмар у чоботях. Йому чотирнадцять, і він терпіти не може нас із Тіною. Ми оголосили одне одному столітню війну. А ЩЕ у нього є ті жахливі псяри — відразу ТРИ. Зубиська, гарчання, сапання і слина.
Ви можете подумати, що Мишка міг би бодай зробити вигляд, що захищає нас, але Тінин сенбернар сидів собі за нашими спинами й байдуже спостерігав, як робітники чіпляють до ліхтарних стовпів жмути омели.
— Йшов би ти, Чарлі, - запропонувала йому Тіна.
Чарлі спохмурнів і трохи відпустив повідки, вівчарки мало не кидалися на нас, вищиривши страхітливі білі зуби й виставляючи на загальний огляд поцятковані рожеві ясна. Ми з Тіною відступили на кілька кроків.
— Моїм собакам не подобаються нечеми, — гаркнув Чарлі.
— Не знаю тоді, як вони терплять тебе, — Тіна не лізла за словом у кишеню.
Я б хотів, щоб вона не розмовляла таким ось чином… принаймні З ЧАРЛІ СМАГОМ. Для неї це, може, й нормально, бо вона дівчина. Але ж я, з погляду Чарлі, — звичайнісінька рибка для поживи, а він — найбільша акула в місті. Чарлі знову відпустив повідки, нацьковуючи на нас вівчарок.
— До побачення, Чарлі, - сказав я якомога спокійніше. Я відчував, як калатає в грудях серце. Він здоровезний кабанюра.
— Стоп! — крикнув Чарлі, котрого мало не волокли за собою ельзаські вівчарки. Мишка сидів собі й спостерігав. З таким самим успіхом він міг би робити собі педикюр.
Чарлі хотів було забратися геть, але раптом зупинився і знову підступив до нас із посмішкою:
— О, мало не забув. Як там твої цуцики?
Чого б то його мали цікавити Стрілчині цуценятка? Я замислився. Він щось задумав. Чарлі ні про кого не дбав, крім як про самого себе.
— Нормально.
Він кивнув:
— Я так і думав, бо бачив оголошення у крамниці. «Цуценята на продаж» — і твоє прізвище. Здається, нам варто поговорити про тих цуциків. Ти ж продаєш їх, чи не так?
— Ну й що? — буркнув я.
— А те, що нам треба про них домовитися, бо ж цуцики не зовсім твої, так?
— Ні, вони Стрілчині, - відповів я.
— Я не це мав на увазі, - помахав мені перед очима товстим пальцем Чарлі. — Я пам’ятаю, коли вони народилися, і вважаю їхнім батьком одного зі своїх псів.
Обличчя Чарлі стало лютим. Я дуже добре знав, про що йдеться. Його ельзаські вівчарки кілька місяців тому погналися за Стрілкою й загнали її в кут за сараєм. Ніхто не знає, що там насправді сталося, але невдовзі після тього Стрілка потовщала і згодом привела на світ цуценят.
— Отже, річ у тім, — вів далі Чарлі, - що раз один із моїх псів став їхнім батьком, мені належить половина грошей від продажу.
Його обличчя знову огидно вишкірилося. Він нагадував акулу, що тільки-но знайшла собі харч на обід і готується його проковтнути. Повністю, навіть не розжовуючи. І цим харчем був я.
— Навіть і не мрій, — втрутилася Тіна. — По-перше, цуценят народила Стрілка, а не твої вівчарки. По-друге, у тебе немає доказів, що це був один із твоїх псів. По-третє, ти просто бандюк з великої дороги, тому я ще раз тобі кажу: забирайся геть!
Ого! Тіна не на жарт розлютилася.
Я ковтнув слину, чекаючи, що скаже на це Чарлі. Горила роззирнувся навсібіч, але скрізь було повно покупців. Він облизнувся.
— Це тільки слова, і вони нічого не змінять. Коли цуциків продадуть, я хочу отримати свої гроші, і дістану вас із-під землі. Причому я буду не сам, а зі своїми собаками. Вони більші за ваших, і взагалі їх більше.
— У нас є Мишка, — випнув я груди.
— Ну, так, страшенно лютий сенбернар, — глузливо мовив Чарлі, поплескавши Мишку по голові. Тінин пес одразу ліг на землю догори лапами й піставив пузо, щоб почухали.
— Мені ТАК СТРАШНО, — захихотів Чарлі. — Ну, мушу йти. І не забудь: половина грошей — або матимеш клопоту ПО САМІ ВУХА.
Моє серце усе хотіло вистрибнути з грудей і шугонути кудись аж до моря, і це тривало ще кілька хвилин після того, як Чарлі забрався геть. Він не кидав слів на вітер.
— І що ж нам робити? — запитав я Тіну.
— Убити його?
— Ні, я серйозно, Тіно.
— Закатрупити? — знову запропонувала вона і знизала плечима. — Звідки мені знати? Та й що ми можемо зробити?
— Нам потрібен план, — буркнув я.
— Ага, це допоможе. Бо тоді ми лупнемо його ним по голові. Мусиш тільки подбати, щоб це був великий і важкий план, найкраще у формі здоровезної довбні, з якими полювали на динозаврів печерні люди, бо Чарлі — це справжній динозавр.
Іноді Тіна буває дуже прикра (і саркастична). А проте, вона не побоялася заперечити Чарлі Смагу — КОВТЬ! Я б ніколи не наважився отак з ним розмовляти. Вона порадила йому забратися геть! На жаль, від Мишки не було великої користі. Він був грізний, як… ну, що там казати, грізний, як мишка.
Отак я міркував, і раптом мені спала на думку ідея. Я схопив Тіну за руку, і вона аж засяяла.
— Нарешті! Бачиш, тобі теж подобається, — вона затріпотіла віями.
— Тіно, помовч і будь серйозною.
— А я й була серйозною, — буркнула вона.
— Я маю ідею, зовсім просту.
— Звичайно ж, бо ти хлопець.
Я проігнорував це:
— Нам просто треба зробити так, щоб цуценят ніколи не продали.
— А як це? — здивувалася вона, а я нагадав їй про містера Слокамбера.
— Ну, добре, ти зумів відлякати одного покупця, але ж твої батьки все одно їх хочуть продати. Ти ж не зможеш бути там щоразу, коли хтось приходитиме на них подивитися.
— Принаймні ми зробимо відчайдушну спробу відстрочити нашу смерть від рук Чарлі, - наполягав я.
— Або від щелеп його ельзаських вівчарок, — похмуро зронила Тіна. Тоді вона клацнула пальцями. — Ось що! Ми скажемо Чарлі, що твої батьки віддають песиків безкоштовно. Тоді нам не треба буде журитися про гроші.
— А якщо він не повірить? Він же бачив оголошення у крамниці.
— Ну, тоді нам треба буде переконати твоїх батьків: вони мають не продавати цуценят, а віддавати їх.
Мене гризли сумніви. Я зовсім не був упевнений, що мама з татом погодяться на таке.
— Це справа Життя і Смерті, Треворе, — рішуче наголосила Тіна. — НАШОГО ЖИТТЯ і НАШОЇ СМЕРТІ.
Я визнав, що правда була на її боці…
Я знав, що вони не погодяться. Батьки такі передбачувані. Коли я запитав про це тата, він якраз практикував у вітальні закидання м’яча в лунку, переодягнувшись в екіпіровку гравця у гольф. Він так ударив по м’ячу, що той мало не вилетів крізь вікно, просвистівши над вухом Еріка-вікінга, що дрімав собі на спинці дивана. Ерік тільки повів вухом і знову заснув. Він дуже урівноважений кіт.
— ВІДДАТИ цуценят ЗАДУРНО? — вигукнув тато. — Ти що, здурів?
— Тільки частково, — пробурмотів я. Насправді я подумав, що якщо вже хтось і здурів, то цей мій тато, котрий у вітальні грає в гольф. От хай би він подивився на себе збоку!
Мама сказала, що на Різдво гроші летять, як полова:
— Нам будуть потрібні ці кілька копійок за песиків, вони і так перед нами в боргу.
— Стрілчині цуцики заборгували вам гроші? — мама ж не давала цуценятам на кишенькові витрати, щоб ті могли придбати собі щось у місцевій цукерні!
— А ти знаєш, скільки грошей іде на те, щоб прогодувати трьох голодних песиків? — обурилася вона. — Не кажучи вже про витрати на уколи за приписами ветеринарного лікаря, щоб їх можна було безпечно вигулювати… До речі, ти можеш зараз це і зробити, бо все одно не маєш до чого вчепитися.
Розмова явно не клеїлася.
— Там сипле сніг, — почав я сперечатися.
— Дітям подобається сніг, — відрізала вона.
А тато пирснув зо сміху:
— Тобі не відкрутитися, Треворе.
— Я не люблю снігу. Він холодний. І мокрий, і сиплеться мені за комір.
Мама визирнула з вікна:
— Та снігу там майже немає. Припини стогнати, вбирай куртку і виводь цуценят на прогулянку. Їм уже пора знайомитися з зовнішнім світом.
— Якщо я застуджуся, ти будеш винна, — дорікнув я.
— Іди-йди, — кинула вона.
— А якщо я підхоплю марсіанський грип або щось інше і ПОМРУ, ти будеш дуже шкодувати.
— А якщо ти не виведеш надвір цуценят, то можеш забути про Різдво, — додав тато, що з його боку було вкрай недоброзичливо.
— А як же тоді права людини? — почав було я.
— Що? Ти людина? А мені про це ніхто не казав! — показав зуби у посмішці тато.
— Ги-ги, дуже смішно, — набурмосився я. — Просто ти більший за мене.
— Просто ти менший за мене, — зареготав тато.
— Нічого, ось я виросту, — пригрозив я.
— І що? Що ти тоді зробиш? — поцікавилася мама, склавши на грудях руки і посміхаючись.
— Я… я… я вам скажу: я піду від вас!
І знаєте що? ВОНИ ОБОЄ ПОЛЕГШЕНО ЗІТХНУЛИ: МОЇ ВЛАСНІ БАТЬКИ!
— Ви не зрозуміли, — крикнув я. — Якщо я від вас піду, ВИ ЗМУШЕНІ БУДЕТЕ САМІ ВИГУЛЮВАТИ СТРІЛКУ!
Їхні обличчя видовжилися, й вони занепокоєно зиркнули одне на одного. Ага! Я їх таки дістав!
— Хлоп має рацію, — пробурмотів тато.
— Це катастрофа, — погодилася мама. — Що ж нам тепер робити?
— Треба, щоб Тревор вигуляв песиків зараз, поки він ще з нами, — запропонував тато.
— Я теж так думаю, — підтримала тата мама. — Повідок висить на вхідних дверях, Треве. Ти знаєш, як їх відчиняти, правда?
Добре все обернулося для мене, скажіть? Я схопив повідок, хоч це насправді були три міні-шворки, причеплені до головного повідка, — і ми попленталися у двір, засипаний снігом.
Цуценята вперше опинилися назовні, і вперше я їх вів на потрійному повідку. До того ж зі мною була Стрілка, що витанцьовувала довкола своїх малят. Як і слід було очікувати, усі цуценята умить заплуталися у своїх шворках, утворивши на них купу вузлів. Песики штовхалися й кусали один одного, а їхня мамуся намагалася виправити ситуацію, стрибаючи до них, після чого вузлів ставало ще більше. Невдовзі я взагалі вже не міг зрушити з місця. Троє цуценят і їхня мама так обкрутили мене своїми повідками, що я стояв, як укопаний.
