— Я їх примушу до смерті їсти собачі харчі, — кип’ятився він. — Я прив’яжу їх за шворку і потягну до ветеринара, а ветеринара попрошу зробити їм НАЙБОЛЮЧІШИЙ укол НАЙБІЛЬШОЮ голкою, прямо в їхні ЗАДИ.
— Тату!
Коли ми повернулися додому, у всіх, і в мене теж, був паскудний настрій. Я пішов до своєї спальні, упав на ліжко й почав думати, що ж мені тепер робити.
Стрілка прибігла і зробила те саме. Ми лежали, дивлячись у стелю, а Стрілчині лапи стирчали в повітрі, мов патички для ковбасок. Вона виглядала, як остання ідіотка, хоча вона так завжди виглядає. Вона дурепа, але я її люблю. А ще я люблю її цуценят. Але їх у нас викрали.
Де вони тепер? Що сталося з ними? Мабуть, вони в небезпеці. їх могли не нагодувати, як належить, а то й узагалі залишили голодними. Може, якийсь огидний тип хоче зробити з них капці або теплі навушники, напальчики, наносники!
Мій мозок катував мене цими жахливими припущеннями. Я навіть не знав, чи бувають теплі наносники. Я мусив щось робити, тож вирішив, що для початку треба відвідати Тіну. Їй часто спадають на думку цікаві ідеї. Іноді вони бувають божевільні, але принаймні я мав би з ким поговорити.
— Викрали! — вигукнула вона. — Хто?
— Я знаю не більше за тебе, — втомлено відповів я. — Це міг бути хто завгодно, але сліди були великі… Я думаю, це був чоловік.
— А чому не жінка?
— Бо в жінок не такі великі ноги, — відповів я.
— Ага. Ти ще не бачив моєї тітки. У неї на ногах замість черевиків човни-плоскодонки.
— Ну й добре, але це все одно мав бути чоловік, — стояв на своєму я.
— Кому могло спасти на думку красти цуценят? — здивовано запитала Тіна.
— А Різдво? Їх можна подарувати на Різдво. А можна просто продати. Яка різниця? Ми мусимо їх розшукати. Вони в небезпеці.
Тіна задумано пожувала губу.
— Ну принаймні Чарлі Смаг не діставатиме нас більше з тими грошима. Якщо цуценят викрали, їх уже не продаси.
Я знав, що Тіна хотіла якось розрадити, але навіть це мене не підбадьорило. Я хотів, щоб цуцики повернулися додому.
— Ми мусимо їх знайти, — повторив я.
— Треба провести розслідування, — заявила Тіна. — Почнемо з місця злочину і візьмемо з собою Мишку.
— Яка з нього користь?
— Сенбернарів спеціально навчають знаходити й рятувати людей, — пояснила Тіна.
— Я знаю, але я думав, що спочатку людей має засипати лавина, а тоді вже собаки їх викопують.
Тіна показала на вікно.
— Там падає сніг, — життєрадісно повідомила вона.
— Тіно, у нашому парку не буває лавин. Там дуже рівно.
Тіна схопила мене за плечі й потермосила.
— Ти хочеш знайти цуциків чи ні?
— Ну, добре, добре. Ходімо.
Ми пішли до парку, я — уже втретє, з Мишкою на довідку.
Зі Стрілкою завжди буває навпаки. Не ви її кудись тягнете, а вона вас, причому на максимальній швидкості.
Мишка — цілковита протилежність. Таке враження, що ви волочите за собою гігантську запіканку з м’ясом.
— Ось. Тут це й сталося, — сказав я Тіні. — Бачиш, ще й досі видно сліди цуценят і мої… а ось це ті великі сліди, про які я тобі казав.
Тіна спочатку нахилилася над відбитками, тоді випросталася, роззирнулася довкола й уп’ялася в мене підозріливим поглядом:
— А ти нікого не бачив за кущами?
— Ні, пані детективе.
— А чим ти займався, коли все це сталося? — допитувала вона мене, нотуючи щось у записнику.
— Я або стежив за Стрілкою, або втікав, щоб вона мене не облизувала.
— Чому вона мала тебе лизати? — не вгавала Тіна.
— Бо їй здалося, що в мене брудне обличчя.
— Це в тебе таке алібі? — суворо запитала вона.
— Так, пані детективе, і якщо хочете знати, то я навряд чи викрадав би власних цуциків, хіба не так?
Тіна неохоче кивнула і сховала записник:
— Щось у цьому є. Гаразд, цього разу я вас не заарештую, але начувайтеся. Ага! — вона раптом шаснула рукою в кущі і витягла звідти клаптик темно-синьої тканини.
— Дивися! Клаптик матерії. Я думаю, це з одягу злочинця. Нам тільки треба буде порівняти цей клаптик з його курткою, — Тіна переможно посміхнулася.
— Тіно, та цей клаптик міг уже сто років тут лежати. Ми не знаємо, чи це була куртка злочинця, та й подумай, скільки людей носять темно-сині куртки! Майже всі, от скільки.
Тіна знизала плечима й поклала клаптик у кишеню:
— Можливо, але ми принаймні пильніше придивлятимемося до тих, у кого подерта куртка. Ходімо по сліду, — вона нахилилася над відбитками, які невдовзі привели її до невисокого муру, що оточував парк. Тіна оглянула стежку за ним, де всі сліди безладно переплуталися.
— Гм, — пробурмотіла вона. — Цікаво. Звісно, важко встановити стовідсотково, але я гадаю, що собачий крадій повернув праворуч, вийшовши з парку, тобто він пішов не до центру міста. Це важливо.
Я на секунду втомлено заплющив очі, а тоді знехотя промовив:
— Так, дуже важливо. Якщо він не пішов у бік міста, нам залишається просто обшукати РЕШТУ ПЛАНЕТИ.
— Треворе, з тобою нині страшенно важко, — зауважила Тіна.
— Бо в мене був важкий день. Хтось викрав Стрілчиних цуценят.
Тіна взяла мене за руку. Я відчув її тепло навіть крізь рукавички. Вона подивилася мені в очі:
— Ми їх знайдемо, — лагідно сказала вона.
Тіна вже не удавала з себе поліціянтку-детектива й обернулася на психолога-консультанта.
Я хотів би їй вірити. Більше того, я хотів би, щоб вона відпустила мою руку. Мені було страшенно ніяково. Я висмикнув свою долоню з її пальців і рішуче запхнув руки глибоко до кишень. Тіна ледь-ледь усміхнулася.
— Якось… — почала було вона, але не доказала.
— Що якось? — поцікавився я.
— Та так, нічого. Гадаю, ми побачили достатньо. Ой, блін! Здається, до нас суне Чарлі Смаг!
І це таки був Чарлі, який уже побачив нас. Тікати було пізно. Принаймні він був без своїх паскудних ельзаських вівчарок.
— Доброго дня, голуб’ята, — привітав він нас, роззявивши щербатого рота. — Як ваші справи? Маєте вже грошики для мене?
Я з великою насолодою відповів:
— Ні, не маємо, і ти їх ніколи не дістанеш, бо наші цуцики зникли. Їх хтось украв.
— Украв? Брехня! — Чарлі наморщив чоло і ткнув мені у груди товстелезним пальцем. — Звідки я можу знати, що ти кажеш правду?
— Обшукай мій будинок, — порадив я йому і розповів, що сталося в парку.
— Кому це було потрібно? — напружив мізки Чарлі.
— Тому, хто вирішив, що це може бути гарний різдвяний подарунок, — пояснила Тіна.
— Ага, можливо, — Чарлі ще більше спохмурнів. Він явно намагався висловити думку, що народилася у глибині крихітного мозку.
— Річ у тому, — почав він, — що ці цуцики все одно наполовину мої. І це не в мене вони загубилися, а у вас, і це вже ваша відповідальність, тому я вважаю, що ви все одно заборгували мені половину грошей.
— Чарлі! — вигукнули ми в унісон із Тіною, не вірячи своїм вухам.
Побачивши наші обурені обличчя, Чарлі вишкірився ще огиднішою посмішкою.
— О, так, — кивнув він. — Ви й тепер переді мною в боргу. Я хочу бачити ці гроші перед Різдвом, інакше буде біда. Велика біда. Ну, а тепер бувайте. Гарного вам дня!
Ми з Тіною заціпеніли й приголомшено дивилися, як Чарлі почалапав собі геть у великих чоботах і зник за рогом.
Стрілка гасала по будинку, пірнала під столи, обнюхувала стільці й шкреблася під ліжками. Була сама не своя, шукаючи цуценят. Навіть спробувала вилізти вгору димарем. Чому я так думаю? Бо вона з’явилася в кухні, оповита цілою хмарою сажі. Коли ж почала несамовито теліпати хвостом, усю кухню запорошила кіптява.
Мама тільки глянула на неї й відразу побігла до вітальні, не зводячи ока з виразних чорнющих слідів лап:
— Ох, це собачисько! (Кахи!) Паршиве (кахи-кахи) капосне собачисько!
Я підкрався до дверей. З каміна дотепер валила сажа. Кімнату заволокло чорною пеленою. Сажа була скрізь, як і сліди Стрілчиних лап, — на меблях, на стінах, на подушках і на килимі. Я б не здивувався, якби побачив їх і на стелі. Вітальня перетворилася на зону стихійного лиха, а мама погрожувала бідній собаці ще більшою катастрофою.
Я вирішив, що нам зі Стрілкою краще піти й заховатися у безпечному місці, аж поки вщухне сажова буря.
Найкраще для цього придався б ядерний бункер, де можна було б надійно відгородитися від світу, та позаяк такого сховища поблизу не було, ми дременули до Тіни.
Двері відчинила її мама, котра, поглянувши на закіптявілу Стрілку, відразу ввічливо порадила нам пройти бічною брамою до садка.
— Тримай її на повідку, а я поллю зі шланга, — звеліла вона.
Це була добра ідея — проста й чітка. Мала б спрацювати, але нічого не вийшло. Чому? Бо ми не врахували, що в цьому братиме участь і Стрілка.
Коли Тінина мама спрямувала шланг на Стрілку, і в неї вдарив струмінь води, та оскаженіло завищала. Її очі мало не вискочили з орбіт. Рятуючись, вона стрибнула мені на руки й одразу почала дряпатися й крутитися, як божевільна, замурзавши мене мокрою сажею з голови до ніг. Тоді зіскочила на землю і, щоб мені мало не здалося, ще й енергійно обтрусилася. Чергова хвиля мокрої сажі залила мене, немов цунамі.
— Добра забава, — похнюпився я.
Тінина мама стояла зі шлангом у руці:
— Ой лишенько, — забідкалася вона. — Вийшло не зовсім так, як я хотіла. Може, вода була занадто холодна.
— Вона крижана! — заволав я. Можу заприсягтися, що мама Тіни ледве стримувала сміх. І Тіна вважала, що це було дуже кумедно. Вона виткнулася з вікна спальні й мало не вищала від радості.
— Ти такий смішний, Треве!
— Дякую тобі.
— Ти просто фрік!
— Дуже дякую, — холодно кинув я.
Тінина мама подала рушник:
— Витрися добре сам, а тоді витри собаку.
Вона скривилася, дивлячись на мій костюм із сажі:
— Я не можу вас пустити в такому вигляді, жодного з вас.
— Ну й чудово, — буркнув я. — Задубіємо тут до смерті.
— Я вийду до вас, — пообіцяла Тіна і невдовзі винесла ще один рушник, щоб витерти насухо Стрілку. Я розповів їй, як Стрілка досліджувала димар, теж витираючись рушником. Тіна узялася захищати собаку:
— Стрілочка тужить за своїми песиками, — зітхнула вона. — Звичайно, вона скрізь їх шукатиме.
— НАВІТЬ У КОМИНІ? — вигнув я брови. — А що далі? Полізе в унітаз?
Тіна знизала плечима:
— Це ж тільки собака. Не можна сподіватися, що вона думатиме, як людина.
— Не можна сподіватися, що вона думатиме, крапка, — підсумував я, і, ніби прагнучи довести це, Стрілка умить елегантним стрибком перескочила бічну браму й кудись повіялася…
— Знову те саме, — застогнав я. — Стрілка узяла слід. Ходімо швидше. Може, вона занюхала щось нове?
Коли ми вибігли на дорогу, то встигли тільки побачити, як Стрілка повернула за ріг удалині.
— Вона прямує до міста. Біжімо! Ти можеш швидше рухатися?
— Так, — зронила Тіна, стрілою обігнавши мене.
Я й забув, що вона перемогла на стометрівці під час змагань на День фізкультури і спорту. Дешеві понти. Не забудьте, що я біг у мокрих джинсах і в черевиках, у яких сажі було більше, ніж моїх ніг. Дуже приємно…
Ми стрімголов помчали до центру міста, точніше, Тіна помчала стрімголов, а я, так — би мовити, хлюпав, чвакав і чалапав з певною швидкістю. Я ще подумав, скільки разів я вже робив це раніше — гнався за своєю ракетою на чотирьох лапах. Сотні разів, от скільки.
Добігши до головної площі, ми сповільнили ходу. Не мали іншого виходу, бо там було море покупців, а робітники дотепер оздоблювали все різдвяними прикрасами. Дроти й ліхтарики лежали штабелями біля пластмасових Санта-Клаусів, ангелів, сніговиків і ельфів, що їх мали розвішувати угорі. Скрізь були розкидані купки колючого гостролисту й омели. І десь там мала бути наша Стрілка.
Доволі смішно (хоч нам тоді було не до сміху), що її місцезнаходження було зовсім не важко визначити. Першою ознакою став гучний розпачливий зойк:
— РЯТУЙТЕ!
Ми глянули у той бік саме вчасно, щоб побачити, як падає на землю довга драбина. Бідолашний робітник учепився однією рукою за вигнуту верхівку ліхтарного стовпа, безпорадно дриґаючи в повітрі ногами. Вільною рукою він намагався втримати за ногу товстого пластмасового Санта-Клауса, але це йому не вдалося. Санта-Клаус полетів сторч головою на землю і розбився на друзки.
