— Оскільки кожен учасник експедиції повинен виконувати певну функцію, слід би й Томекові доручити якусь відповідальну справу.
— Я вже думав про це, — відповів Вільмовський і, звертаючись до сина, запитав: — Ти вмієш стріляти?
Томек почервонів від задоволення. Йому було приємно, що батько готовий доручити йому відповідальну справу, яка вимагала вміння стріляти. Але як же йому признатися, що, крім іграшкової рушниці, ні разу в житті не тримав у руках іншої зброї? Тому Томек кашлянув кілька разів і пробурмотів:
— Залежить… із чого.
— Ну, приміром… зі штуцера?
— Звичайно, вмію, — на всякий випадок підтвердив Томек, побоюючись утратити приємне завдання.
— Чудово, — сказав Вільмовський, непомітно підморгнувши Смузі. — Ми хочемо доручити тобі забезпечення експедиції свіжим м'ясом.
— Це означає, що я займатимусь полюванням?
— Так! Чи це тобі не подобається?
— Я думаю, що… зумію, — відповів Томек, намагаючись зберегти цілковиту врівноваженість, хоча в ролі мисливця почував себе дуже невпевнено.
— У такому разі справу можна вважати залагодженою, — підсумував розмову Смуга.
Усі троє подалися до міста за покупками. Ще до того, як посутеніло, Томек мав усе необхідне для участі в експедиції. Він власноручно запакував у валізу теплі сорочки, штани й міцні шнуровані черевики з високими халявками, які повинні були охороняти нош від укусів отруйних змій, що водилися в Австралії. Решта речей, за словами батька, вже чекали на нього в каюті на «Алігаторі».
Щоб востаннє перед тривалою морською мандрівкою добре відпочити на суші, вони рано лягли спати. Томек, незважаючи на враження, яких він зазнав протягом дня, заснув відразу. Всю ніч йому снилось полювання на кенгуру й динго.
Тимчасом як Томек переживав уві сні багато героїчних пригод, його батько, навпаки, довго не міг заснути. Спогади, викликані приїздом сина, позбавили його спокою. Дуже багато турбот і нещасть спіткало його в житті. Довелось покинути найближчу родину, він утратив дружину й залишився на світі одинцем. Раптом Томек щось вигукнув крізь сон, і тоді Вільмовський усвідомив, що він, нарешті, зустрівся із сином, за яким тужив стільки років. То яке ж то щастя, що син тепер біля нього! Завтра вони вирушають в Австралію, плавба до якої, на думку Вільмовського, не становить особливої небезпеки. Потім Томек закінчить школу в Англії. Канікули проводитимуть разом і здійснять ще не одну експедицію. «Може, мій син буде щасливішим у житті, ніж я», — думав Вільмовський.
Був ранній ранок, але на вулицях Трієста вже панував жвавий рух. Дрожка, якою Томек їхав із батьком та Смугою, ледве прокладала собі дорогу серед інших екіпажів.
Томек уперше опинився в портовому місті. Він із цікавістю дивився на ліс кораблевих щогл, які всіяли велику затоку. Скрип кранів, за допомогою яких завантажували кораблі, команди й крики матросів зливалися в безперервний гул. Шум, жвавий рух, який панував навколо, і вигляд потужних морських кораблів справили на хлопця велике враження й навіть до певної міри виповнили його страхом перед великим, досі незнаним йому світом. Томекові здалося, що він лише маленька пилинка на шляху велетнів, які готові безжально роздавити його своїми важкими лапами. Далека Варшава, місто в декілька разів більше за Трієст, тепер здавалася йому найбезпечнішим куточком у світі. Він раптом зрозумів, чому тітка Яніна так боялася відпускати його в далеку дорогу.
«Якщо вже тут так страшно, то що вже казати про перебування в неозорому морі й про те, що чекає мене в далекій, незнайомій Австралії?» — думав Томек.
Томек згадав слова вчителя географії, який розповідав про величезні австралійські ліси, які зовсім не дають тіні, про безводні степи й пустелі, а також про чорних людей, що полюють і воюють за допомогою грізних у їх руках бумерангів[7].
Уявивши собі всі небезпеки, що очікують його, Томек аж зблід зі страху. Але коли йому здалося, що для нього вже немає порятунку, він раптом відчув на своєму плечі теплу долоню й почув голос батька:
— Це тільки спочатку все здається таким незвичайним, Томеку. Через кілька тижнів ти так звикнеш до нових умов, що почуватимешся, як риба у воді.
Томек здивовано глянув на батька, а потім — на Смугу. Вони підбадьорливо посміхалися, немовби знали про всі його побоювання.
«Який же я недотепа! — подумав Томек. — Адже я тут не одинокий!»
І він відразу ж повеселішав.
— А як ми знайдемо «Алігатора» в тій гущі кораблів? — запитав він.
— «Алігатор» стоїть на якорі в глибині затоки, — відповів батько. — Через декілька хвилин ти побачиш катер, що очікує нас біля пристані.
І справді, незабаром візник повернув до набережної.
— Приїхали, — повідомив Вільмовський.
Прихопивши з собою речі й пройшовши буквально кількадесят кроків, вони побачили високого, широкоплечого моряка, який, розштовхуючи сильними руками людей, що зібралися на пристані, швидко підійшов до них.
— Добридень, Анджею! Вітаю вас, пане Смуго! — вигукнув він по-польському. — Бачу, що наш варшав’янин уже прибув!
Вільмовський і Смуга привіталися з матросом із засмаглим та обвітреним обличчям.
— Томеку, познайомся з нашим боцманом Тадеушом Новицьким, — сказав Вільмовський.
Рука Томека на мить зникла в широкій, мозолястій долоні боцмана, який, не гаючись, забрав у нього валізку й, узявши його за руку, повів до пристані.
— Ну, юначе, ти лише вчора прибув із Варшави? — з грубуватою фамільярністю спитав боцман, коли вони опинились на тій частині молу, де натовп був трохи рідший.
— Так, пане, — підтвердив Томек.
— А окажи мені, будь ласка, коли ти був востаннє в Лазенках?
Томек трохи подумав, а тоді відповів:
— Рівно п’ять днів тому, перед самим від’їздом я ходив туди помилуватися лебедями.
— Ти дуже любиш Лазенкі й лебедів?
— Дуже люблю! Я тікав із дому, щоб побродити парком і Ботанічним садом. Мені не раз за це діставалось від тітки!
— Так, братику, ми з тобою в цьому дуже близькі! Я радо послухаю новини з нашої милої, старої Варшави. Адже я не був удома вже кілька років!
— А ви також із Варшави? — здивовано спитав Томек.
— Перед цим я жив у Варшаві на Повіслі, братику! Повір, що хоча ти побачиш багато різних див під час блукання світами, такої річки, як Вісла, і такого міста, як Варшава, не знайдеш ніде.
Томек, сам не знаючи чому, відчув раптом величезну симпатію до велетня-боцмана. Не задумуючись ні на секунду, він сказав:
— Перед від’їздом із Варшави я купив декілька листівок із краєвидами міста. Охоче поділюся з вами.
— Це просто чудово, що ми зустрілися, — весело відповів велетень-боцман. — Такому подарункові я буду радий більше, ніж пляшці найкращого рому.
Розмовляючи так, вони підійшли до краю пристані, де на, них очікував великий човен із чотирма матросами. Боцман посадовив Томека поряд із собою біля стерна, й відразу відчалили.
Дорогою Томек уважно читав назви кораблів, шукаючи «Алігатор». Не знаходячи його, звернувся до боцмана:
— Скажіть, будь ласка, чи звідси видно вже наш корабель?
— Глянь на отой пароплав, там, на рейді, із труби якого валить дим, немов із кратера Везувію, — сказав боцман. — Це і є наш «Алігатор».
Томек глянув у вказаному напрямку й добачив не дуже великий пароплав, якщо порівняти його з іншими океанськими кораблями, що стояли на якорі в порту. Човен швидко наближався до «Алігатора». З його борту на блоках звисали канати, до яких прив’язали їхнього човна. Потім до човна спустили мотузяну драбину.
Заохочений боцманом, Томек першим піднявся на борт хисткою драбиною. Ледве-но торкнувся ногами палуби корабля, як до нього підійшов низький, худий чоловік із люлькою в зубах.
— Якщо не помиляюсь, то маю приємність бачити молодого мисливця на диких звірів. Ми чекаємо на тебе ще від учора, — звернувся він до Томека, виймаючи люльку з рота. — Моє прізвище — Мак-Дугал.
— Добридень, пане капітане! — відповів Томек по-англійському, з задоволенням констатуючи, що недаремно старався, вивчаючи англійську мову. — Я — Томаш Вільмовський.
Капітан торкнувся козирка кашкета двома пальцями і подав Томекові руку:
— Боцман Новицький приготував тобі каюту поряд із моєю, так що ми будемо сусідами. Ти дуже хропеш уві сні?
— Тільки тоді, коли сплю навзнак, пане капітане.
— Не біда. Я хроплю в будь-якому положенні, — відповів з усмішкою капітан, воднораз вітаючись із старшим Вільмовським та Смугою, які один за одним піднялися на палубу.
— Чи все готове до відплиття? — спитав Вільмовський.
— Від самого світанку тримаємо котли під парою, — відповів Мак-Дугал.
— Якщо ви готові, то знімаємося з якоря, — наказав Вільмовський.
Вузенькими залізними сходами вони зійшли на верхню палубу, де матроси закріплювали човен, підійнятий із поверхні моря. Мак-Дугал зайняв своє місце на капітанському містку, звідки негайно почав подавати команди.
Незабаром пролунав гудок. Томекові здавалося, що під його ногами затремтіла палуба. Він почув брязкіт ланцюгів, які підіймали якір. Протяжний бас корабельного гудка пролунав утретє. Пароплав затремтів, немовби раптово ожив, і почав рухатися.
— Ну, Томеку, починаємо нашу першу спільну мандрівку, — констатував Вільмовський.
— Дивись, тату! Здається, ніби берег віддаляється від нас, а не ми від нього, — вигукнув Томек.
Легке тремтіння палуби свідчило про те, що запрацювали машини корабля. «Алігатор» швидко рушив уперед і незабаром вийшов із затоки у відкрите море. Стоячи на палубі поряд із батьком, Томек дивився на берег, що дедалі віддалявся…
— Капітан Мак-Дугал сказав, що моя каюта розташована поряд із його, — озвався Томек, коли будинки на березі перетворилися на вузьку кольорову смужку.
— На пароплаві чимало вільних кают, — пояснив Вільмовський, — тому кожен із нас отримав власний куток. Це дуже добре, адже на «Алігаторі» пробудемо декілька місяців.
— А коли припливемо в Австралію, то також будемо жити на кораблі? — поцікавився Томек.
— «Алігатор» буде основною базою нашої експедиції. У міру потреби пароплав змінюватиме місце стоянки. Це дасть змогу вантажити на нього звірів, пійманих у різний час і в різних місцях. Більшість із них важко переносить перші дні неволі. Багато гине через погане транспортування. На «Алігаторі» ж вони почуватимуть себе непогано.
— Чи звірі хворіють під час морської подорожі? — не вгавав Томек.
— Деякі хворіють, проте майже всі роздратовані. При нагоді поговоримо про це докладніше. Зараз ти повинен влаштуватися у своїй каюті.
Вільмовський повів сина до надбудови на верхній палубі. З обох боків вузького коридору були двері, позначені номерами. Вільмовський зупинився на порозі й повідомив сина:
— Перші двері з лівого боку ведуть у каюту капітана. Наступні — в твою каюту. Треті двері ведуть у мою, а останні — в каюту Смуги. Праворуч по коридору знаходяться каюти офіцерів і боцмана Новицького. Решта членів екіпажу розташована поверхом нижче. Там же знаходиться кают-компанія.
