Незабаром він дійсно заснув, перервавши мову на півслові. Сидів навпроти Томека й, не зважаючи на дуже незручне положення, проспав уже майже годину. Спочатку Томек дивився на нього з докором. Він не міг зрозуміти, як можна так раптово заснути під час дуже цікавої розмови. Потім він заспокоївся й з цікавістю спостерігав за кумедними рухами голови й тулуба заснулого супутника.
«Якщо тато спить так само міцно, як пан Смуга, то в Австралії ми поживемо недовго, — підсумував зрештою Томек, — бо можна заснути де-небудь у пустелі й прокинутися в шлунках диких динго. Доведеться наглядати за ними».
Такими розмірковуваннями Томек коротав час, не здогадуючись, що градом своїх запитань він нагнав сон на свого опікуна. І справді, мисливець, який міг без перепочинку та сну цілими тижнями ганятися за дикими звірами, заснув від утоми, відповідаючи на запитання чотирнадцятирічного хлопця.
Минала година за годиною. Смуга спав непробудним сном. А потяг тим часом наближався до Трієста. Пасажири вже почали готуватися до виходу. Томек захвилювався. Вигляд супутника, що міцно спав, раптом викликав у нього жахливу підозру. З дитинства він цікавився пригодами славетних мандрівників. Знав багато про небезпеки, що підстерігали їх на чужих континентах. Смуга мандрував багато й недавно сказав Томекові, що довгий час перебував в Африці. Хто знає, чи не вкусила його якась зла муха цеце?[6] Можливо, Смуга захворів на сплячку. Томек почав крутитися, голосно кашляти, але це нічого не допомагало. Смуга спав, як убитий. Тепер Томек усвідомив жах свого становища. Якщо це сонна хвороба, то він не впізнає батька на вокзалі, адже в нього не було навіть його фотографії. Проте через кілька хвилин обличчя в нього проясніло.
«Викличу двох носильників і накажу носити сплячого Смугу по перону, — вирішив він. — Тоді батько напевно впізнає нас!»
Заспокоївши себе цим, Томек чекав дальших подій. На щастя, його побоювання виявилися даремними. Ледве потяг почав зменшувати швидкість, як Смуга розплющив очі й відразу поглянув на годинник.
— Зараз висідаємо, — сказав він. — Я трохи задрімав. Ти не нудьгував, Томеку?
Томек серйозно поглянув на свого супутника й, мить повагавшись, запитав його:
— Ви впевнені, що під час перебування в Африці вас не вкусила муха цеце?
Смуга сприйняв це запитання як продовження розмови, перерваної його сном, і відповів:
— Ні, мене не вкусила муха цеце, але мені доводилося бачити жителів Африки, хворих сонною хворобою.
— А ця хвороба заразлива? — не вгавав Томек.
— Ні, її переносять тільки мухи цеце.
— Ви в цьому абсолютно впевнені?
— Чому ти про це запитуєш? — здивувався Смуга.
— Може, в Трієсті ви все-таки підете до лікаря?
Лише тепер мандрівник здогадався, що непокоїло Томека. Він розсміявся.
— Не бійся, — сказав він, повеселівши, — я абсолютно здоровий і в степу можу прокинутися навіть від шелесту трави.
Томек хотів був натякнути, що він може прокинутися в Шлунку дикого динго, але в цю хвилину за вікнами потяга попливли вже станційні будівлі Трієста.
Потяг зупинився на пероні. Смуга негайно відчинив вікно й, вихилившись, уважно роздивлявся на всі боки, намагаючись відшукати Томекового батька. Незабаром він привітно замахав комусь рукою, й через декілька хвилин Томек опинився в міцних обіймах високою, широкоплечого чоловіка.
— Нарешті ми разом, мій любий синочку, — почув Томек і відразу забув багато місяців тому підготовлену привітальну промову, яку хотів виголосити під час зустрічі з батьком. Спромігся лише заволати, як це робив колись давно, маленьким хлопчиком:
— Мій, мій любий таточку! — І розплакався, як маленька дитина.
Батько також витирав сльози з очей. Син нагадав йому передчасно померлу дружину, яку залишив на батьківщині, і найважчу в його житті хвилину розлуки з нею. Стискаючи сина в обіймах, цей сильний, загартований у боротьбі зі злигоднями чоловік ледве стримував хвилювання. Нарешті після тривалого мовчання сказав:
— Голову догори, Томеку! Тепер, коли ми разом, найгірше вже позаду.
Свідок їхньої зустрічі Смуга з делікатності не вимовив жодного слова. Знаючи вже трохи про захоплення Томека, він спробував перевести розмову на іншу тему.
— Чи готовий наш корабель до відплиття? — запитав він.
— Цілком. Завтра знімаємось з якоря, — відповів Вільмовський.
— Ми йдемо зараз на корабель? — поцікавився Томек, витираючи сліди сліз на обличчі.
— Сьогодні переночуємо в готелі, — відповів Вільмовський. — На «Алігатор» перейдемо завтра вранці. А зараз запрошую вас на обід, приготований на терасі готелю на честь нашої зустрічі.
Раптом у порту, що знаходився поблизу вокзалу, пролунав могутній рев пароплавної сирени. Очі Томека засяяли радістю. Він міцно схопив батька за руку. Вони вийшли з приміщення вокзалу на вулицю. До готелю поїхали кінними дрожками.
Ледве Смуга й Томек устигли вмитися з дороги, як Вільмовський повів їх на заставлену столиками терасу. Звідси відкривався чудовий краєвид на блакитні води Адріатичного моря.
Томек із цікавістю дивився на щогли кораблів, що виднілися вдалині. Він дуже радів, коли батько показав на столик біля краю тераси, звідки добре видно було частину порту.
Чекаючи на подання обіду в затінку великого кольорового парасоля, розп’ятого над столиком, батько почав розпитувати сина про все, що діялось удома після його втечі.
Томек розповів, що мати часто бувала сумна й плакала. Щоб прогодувати себе та сина, вона стала давати уроки. Потім вона раптово захворіла. Він також розповів, що мати не приховала від нього причину батькової втечі з краю, й похвалився при цьому обізнаністю з правдивою історією Польщі.
Коли Смуга розповів, що Томек хотів зробити в школі, аби мати привід для втечі за кордон, Вільмовський обійняв сина й повеселішав.
Під час обіду друзі обмінювалися зауваженнями щодо приготування до плавби.
— «Алігатор» чудово пристосований до перевезення тварин морем, — провадив Вільмовський. — Весь екіпаж уже на борту, ми готові вийти в море в будь-який момент.
— А хто капітан «Алігатора»? — спитав Смуга.
— Ірландець, капітан Мак-Дугал. Він, напевне, плавав уже по всіх морях та океанах. Крім матросів, на борту знаходиться п’ять чоловік, яких прислав нам Гаґенбек для догляду за тваринами.
— Чи всі формальності, що їх вимагає австралійська влада, залагоджено? — не вгавав Смуга.
— Цим зайнялось підприємство Гаґенбека, скориставшись послугами директора зоологічного парку в Мельбурні, зоолога Карла Бентлі. Він також поїде з нами як експерт, — відповів Вільмовський. — Усі документи я отримав чотири дні тому. Нам запропонували одночасно перевезти в Австралію п’ятдесят верблюдів з Африки, а також слона та бенгальського тигра з Цейлону. Отож ми не попливемо до Австралії порожнем.
— Де саме в Африці братимемо верблюдів?
— У Порт-Судані.
— Тобто в Східній Африці на Червоному морі, — негайно додав Томек.
— А де в Австралії ми маємо їх вивантажити? — знову спитав Смуга.
— У Порт-Огасті, — відповів Вільмовський.
— І ми теж там зійдемо? — зацікавився Томек.
— Так, там ми залишимо пароплав. Слона й тигра ми звідти відправимо залізницею до зоопарку в Мельбурні.
— А хіба верблюди не призначені для зоопарку? — здивовано запитав Томек.
— Ні, вони подорожуватимуть зовсім з іншою метою. Поселенці Південної та Західної Австралії використовують цих тварин як тяглову силу через їхню здатність довго обходитись без води, — відповів Вільмовський.
— Чи не можна вже сьогодні перебратися на пароплав? — попросив Томек.
— Ні, не можна, — відповів батько. — Ми повинні спочатку забезпечити тебе належним одягом для подорожі та ще деякими дрібницями, які знадобляться тобі в дорозі.
Смуга та Вільмовський зайнялись розподілом обов’язків між окремими членами експедиції. Томек мовчки слухав їхню розмову, і його брала дедалі більша нетерплячка. Незабаром Смуга помітив це й, здогадавшись про причину хвилювання хлопця, сказав:
