— Ви перші кинули йому монету, — хихикнув боцман Новицький. — Ворожіння слухати не бажаєте, а грошиків не пошкодували. Одним словом, ви дотримуєтесь правила: «І Богові свічка, і чортові кочерга». Та за це ворожбит угостив вас непоганим передбаченням. Я особисто не люблю, коли такий дід пророкує мені нещастя. Тому, проходячи повз ворожбитів, намагаюсь тримати язик за зубами.

— Я просто подав йому милостиню. Адже такий старець мусить якось заробляти собі на прожиття, — засміявся Смуга. — Я в жодні ворожіння не вірю змалку. Я не боюся нічого, коли в руках у мене добра зброя.

— Завдяки твоїм жартам старий напророкував нам страшні, на його думку, нещастя, — весело втрутився в розмову Вільмовський.

— Мені здається, що пора вже згорнути вітрила й подумати про повернення на корабель, — зауважив пунктуальний і завжди практичний боцман Новицький. — Увечері знімаємось із якоря.

— А й справді вже час, — підтримав його Вільмовський.

Усі четверо вийшли з кав’ярні. Дорогою в порт купили по в’язці соковитих південних плодів. На корабель повернулися в доброму настрої. Лоцман, який повинен був провести корабель через канал, був уже на борту.

Тільки-но в небі спалахнули перші вечірні зорі, «Алігатор» увійшов у Суецький канал. Повільно, зі швидкістю черепахи, поминув одноповерхову, яскраво освітлену будівлю Суецької компанії[9], та інші споруди, про призначення яких Томек забув спитати. Усі пасажири зібралися на верхній палубі, тому що в каютах була така задуха, що всидіти було неможливо. Томек із цікавістю дивився на довгу, вузьку смугу води, затиснену між низькими берегами та насипними валами.

У школі, на уроках географії, він зовсім по-іншому уявляв собі знаменитий Суецький канал, який відіграв велику історичну роль, скоротивши й зробивши безпечнішим шлях із Європи до Індії. Він стільки наслухався про труднощі, пов’язані з прокладанням каналу, що очікував побачити складну споруду, а тим часом усе насправді виглядало дуже просто. Тому Томек розчаровано сказав батькові:

— Не розумію, чому стільки років копали такий вузенький канал?

— Якщо сказати стисло, то будівництво каналу було розпочате в тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятому році, а закінчене — в тисяча вісімсот шістдесят дев’ятому році. Таким чином, воно тривало рівно десять років, — пояснив Вільмовський. — Це було надзвичайно важке завдання. Нині довжина каналу становить близько ста шістдесяти кілометрів. Із них сто двадцять кілометрів — це власне канал, виритий у землі, а решта припадає на озера та протоки, що з’єднують між собою окремі ділянки каналу. Щоб уявити собі, яку величезну роботу довелось виконати будівельникам, досить сказати, що тридцять тисяч чоловік протягом десяти років у поті чола працювали над втіленням у життя цієї ідеї. Крім того, на його спорудження пішло понад п’ятсот мільйонів золотих франків.

— Ніколи б не подумав, що прокладання цього каналу вимагатиме стільки праці й грошей, — відповів Томек. — Як довго нам доведеться плисти ним?

— Близько двадцяти годин, тому що за правилами ми зобов’язані давати дорогу поштовим кораблям.

— Отже, я матиму змогу ще й завтра вдень милуватися його берегами, — зрадів Томек.

У найкращому настрої Томек ліг спати. Він відчував утому після тривалої прогулянки Порт-Саїдом. Прокинувшись уранці, він знайшов собі на кораблі чудовий спостережний пункт. Ніким не помічений, хлопець заліз у рятувальний човен, підвішений на верхній палубі корабля, звідки відкривався чудовий краєвид на обидва береги каналу.

Скільки сягало око, вони були вкриті пісками, серед яких де-не-де блищали солоні озера. З правого боку, біля самого берега, вздовж залізничної лінії з Порт-Саїду до Суецу тяглися два ряди дерев. Серед них переважали тамаринди[10] — тропічні фруктові дерева з твердим, жовтуватим стовбуром і волохатим листям. Час від часу з пісків пустелі виринали гарні житлові та станційні будинки, а інколи потяг, за яким тяглася смуга чорного диму, переганяв корабель. Спершу Томек жадібно роздивлявся навкруги, але незабаром одноманітний вигляд піщаних берегів йому набрид. Була нестерпна спека… Томек скинув сорочку, зручно всівся на дні човна, потім приліг, засунув голову під лавку й швидко міцно заснув, заколисаний розміреним плюскотом води, що билася об борт корабля.

Минуло чимало часу, поки батько знайшов його в човні, де він спав. Усе тіло Томека пашіло жаром і кольором нагадувало рака, якого щойно витягли з окропу. Його швидко занесли до каюти, де він пролежав з компресами на всьому тілі аж до кінця подорожі Червоним морем. Тільки завдяки тому, що на голову Томека під час сну падала тінь від широкої лавки, він уникнув важких наслідків сонячного удару. За цю необережність його покарав батько: хлопцеві заборонили спостерігати за вантаженням верблюдів у Порт-Судані.