Футбол витягнув шию, загрозливо заклекотав, клацнув дзьобом. Бодя завбачливо лишився стояти там, де стояв. Чомусь йому здалося, що Галка не збирається цькувати його страусом. Так і є: дівчинка забрала ногу з м’яча, буцнула його, і страус, тут же прийнявши пас, помчав копати м’яча на рівне поле.
З вікна обережно визирнув Данило. Махнувши йому рукою, Богдан гукнув:
— Почекай поки що. Я скажу, коли можна, і побачивши, що друг слухняно зник з вікна, з притиском спитав Галку: — Ти що, стежиш за нами?
— Хе, — презирливо скривила кутик рота дівчинка. — Було б дурної роботи… Нема мені чим себе зайняти. Ми тут гуляємо, ясно тобі. Просто Футбольчик чужих за кілометр чує. Ось і побіг сюди.
— Скажи, а оці страуси — вони всі такі?
— Поняття не маю, — Галка знизала плечима, від чого її кіски кумедно гойднулися. — Може, це якийсь страусячий феномен. Його тут ловили, хотіли в лабораторії вивчати. Думаєш, зловили? Він як рвонув від дядьків із Києва — тільки курява знялася. А я сказала: не буду його підманювати. Мама з татом заступилися, ну і Футбольчика поки що лишили в спокої. А ви, я чула, теж щось досліджуєте?
— З чого ти це взяла? — підозріло запитав Богдан.
— Ну як? Ви ж учора заклалися з Льонькою і тепер прийдете сюди вночі привидів лякати. Правда?
— Нічого собі! — не стримався Богдан. — Тебе ж при розмові не було?
— Дуже мені ваші хлопчачі дурниці треба! — пирхнула Галка. — Тільки тут у хлопців забавок мало. Льонька повадився всіх сюди посилати. І всі лякаються.
— Бачиш, ми ж не злякалися, — Богдан гордо глянув на неї.
— Поки що не бачу. Подивлюся завтра, як ви з двору баби Віри носа не виткнете. Страшно вам буде й соромно через те, що злякалися.
— А давай так, — несподівано для себе сказав Бодя, навіть дивуючись власним думкам. — Завтра зранку ми на цьому місці зустрінемось і я тобі розкажу, як воно було і що я бачив.
Галка примружила очі.
— Гаразд. Прийду завтра. Послухаю, як брехатимеш, — мовивши так, дівчинка засунула два пальці до рота і від різкого свисту Богданові задзвеніло в вухах. На цей посвист знову висунувся Данило — що, мовляв, за дивина. Виявляється, Галка так свого друга-страуса гукала. Той примчав негайно, буцаючи перед собою м’яча. Галка ляснула в долоні, удар, стрибок — і ось вона вже тримає м’яч у руках.
Від такого видовища хлопці мимоволі пороззявляли роти. А дівчинка, переможно труснувши кісками, пішла геть. За нею підстрибом подався й Футбол.
Данько нарешті вистрибнув з будинку, перехопив погляд, яким Бодя проводжав дівчисько, гмикнув і сказав ніби між іншим:
— Якщо ти не забув, у нас інші справи сьогодні, — і, бачачи, що друг не квапиться зважати на його зауваження, смикнув його за рукав: — Чуєш?
— Та все я чую, — зітхнув Богдан. — Кажи, що ти там надумав…
— Нічого особливого. Просто я передумав іти сюди вночі…
По обіді Льонька Гайдамака зі своєю командою чекав, як і домовлялися вчора, на тому самому місці біля річки, де вони мало не побилися. Дуже здивувалися хлопці, коли до них підійшов лише Богдан.
— Ну? — поцікавився Льонька.
— Що «ну»? — перепитав Бодя.
— А друг твій де?
— А не буде друга, — в тон йому відповів Богдан.
Ватага перезирнулася між собою.
— Ти якийсь скупий на слова, — зауважив по тому Гайдамака. — Що у вас там сталося? Злякався, чи що?
— Саме так він і просив тобі передати, — кивнув Богдан. — Він справді злякався і нікуди вночі не піде. Вдень — будь ласка. Ми з ним навіть ходили туди сьогодні. На горище лазили. Каже: треба — на горищі годинку посиджу, але не вночі. Якщо цього досить — Данько готовий.
— Та-ак, — простяг Льонька, кидаючи переможний погляд на свою команду. — А сам, значить, не прийшов, аби це сказати? Тебе прислав?
Богдан розвів руками.
— Що можу сказати? Боїться пацан.
— А ти не боїшся?
— Може, й боюся, — зізнався Богдан. — Тільки ще не знаю. Готовий за двох там відсидіти. Дві години серед ночі в будинку з привидами — годиться?
— Ні. Не годиться, — відрубав Гайдамака. — Але щоб чесно все було, ми голосувати будемо. То як, бандо, зарахуємо йому це? Хто «за»?
Жодна з п’яти рук не піднеслася вгору.
— Клас! Хто проти?
Проти були всі, включно з ватажком.
— Бачиш? — не стримав знущальної посмішки Льонька. — Не приймається. Отож будеш відповідати тільки за себе. А другові своєму так і скажи: з вудкою щоб його від завтра тут не бачили. Боягузів нам не треба. Все ж чесно?
— Чесно, — погодився Богдан, знайомий з вуличними законами.
— Отак. Ще оце йому передай.
Зігнувши ноги в колінах і спершись на коліна руками, Гайдамака голосно і глузливо зареготав. Ніби по команді решта хлопців прийняли ту ж саму позу і на диво злагодженим хором так само зареготали.
Богдан мовчки дивився на них і було йому зовсім не смішно.
Додому він повертався так замислено, що й не помітив, як із кущів за ним вийшов страус. У нього теж було щось на умі: він неквапом чвалав за хлопцем, довів через усе містечко до хати бабусі Віри, самовдоволено підстрибнув, збивши порох на землі, і повернув назад.
Бабуся Віра міцно спала.
Годинник на стіні нацокав одинадцяту вечора. Отже, пора.
Вислизнув Богдан з-під ковдри, натягнув джинси, засунув ноги в кросівки, вдягнув завбачливо приготований ще з вечора темний легенький светр. Тіснуватий виявився светрик, бо Даньків — той відшукав светра серед своїх речей, залишених у бабусі, і переконав друга вдягти саме його.
Аби не грюкати дверима, Богдан виліз через прочинене вікно і переліз через паркан. Тиша стояла навкруги, лише цикади де-не-де потріскували і голосно дзижчали біля вух господарі тутешніх ночей — комарі.
Боявся Бодя, що заблукає, але нічого — дорогу поночі знайшов швидко. Коли наблизився до річки, нічні звуки поповнилися кумканням жаб. На темно-синьому небі висів круглий місяць, а розкидані по небу зорі сяяли на диво ясно. Та все ж, підходячи до будинку з привидами, на душі в Богдана було трохи маркотно. І місячна ніч, і тиша — все це дуже зручно для нечистої сили. І хоч як відганяв хлопець від себе такі думки, вони ще міцніше засідали йому в голові.
О! А ось і вони — привиди. Правда, злякався Богдан лиш на мить, бо впізнав ці темні постаті, що відділилися від стіни. Усі шестеро тут: Льонька, Валік, Гоблін Два, Юрко Космонавт і Просто Юрко, Князь Олег та Ігор Харитон. Зосереджені, надто вже серйозні, і, як запідозрив Бодя, теж чогось бояться.
— Молодець, — промовив Гайдамака. — Думали, не прийдеш.
— Ви думайте менше. Важке це для вас заняття, — відповів Богдан.
— Чого це ти раптом образити нас вирішив? — здивувався Льонька. — Ти на свого боягуза друга краще ображайся. Готовий?
— Чого ж, давайте.
— Отож, умови такі, — діловито заговорив Гайдамака. — Ти заскакуєш усередину і на одному місці не сидиш — ходиш там кругом. Ми оточимо будинок з усіх боків, аби ти не надумав через якесь вікно втекти. Ось годинник, — він кивнув на Харитона, і той показав Боді наручний годинник із циферблатом, що світився в темряві. Коли почуєш: «Можна», вважай, що ти пройшов випробування. Але якщо надумаєш вистрибнути раніше, ніж за годину — суши весла і зливай воду, ти програв. Приймається?
