— Нормально, — погодився Богдан. — Можемо починати?
— Вперед, коли справді не боїшся, — погодився Льонька.
Звичним уже стрибком Бодя заскочив на підвіконня, перекинув ноги всередину і зник у темряві.
Коли зробив перший крок усередину будинку, відчув страх, який він так довго й наполегливо від себе відганяв. Усередині йому все захололо, навіть ноги відмовилися ходити.
— Спокійно, — сказав сам собі Богдан. — Привидів не буває. Немає їх — і все, — і, щоб остаточно прогнати жах, повторив уголос: — Немає!
Луна відгукнулася. Тільки вночі, у суцільній темряві вона звучала якось інакше, ніж удень. Тоді вона сприймалася наче дружнє перегукування, такою собі веселою грою. А зараз звучала лиховісно, наче пророчила біду і неприємну зустріч.
Мотнувши головою і відганяючи дурні думки, Богдан поволі рушив уперед. Зайшов у порожню залу, знову гакнув, ніби дражнячи луну, і, коли викрикнув так разів зо три, перестав боятися. Зовсім. Навіть відлуння не видавалося йому таким уже зловісним і моторошним.
Цікаво, скільки часу минуло? Він обійшов залу по колу, потім — ще раз, навіть почав собі наспівувати щось під носа. Звикнувши до неї, Богдан звернув у першу ліпшу кімнату і там, уже зовсім нічого не боячись, відбив на засипаній різним брудом підлозі гопачок-степ. Ха, налякати його надумали! Нічого в них не вийде!
— Ха! — крикнув Бодя, піднявши голову до стелі, наче змагаючись із луною. — Ха! Ха! Ха!
І раптом у відповідь почувся новий звук, від якого кров ніби застигла в жилах:
— У-у-у! Гу-у-у! А-а-а!
Звідки він линув, Богдан ще не зрозумів. Тільки вкляк на місці, боячись поворухнутися.
— А-а-а! У-у-ух-у! О-о-о!
Луна відбивала ці звуки по всьому будинку, і що далі, то більше переконувався Богдан: це не просто крики — це стогони. Комусь дуже боляче, і хтось стогне. Але чи буває боляче привидам? їм було боляче колись, і тепер він чує цей віковічний стогін…
Вікна великої кімнати, куди зайшов Богдан, виходили на місяць, і сріблясте сяйво освітлювало її. І тут, просто в місячному сяйві, хлопець побачив, як темрява у дверному отворі починає оживати, ворушитися… і просто з неї на нього посунуло щось сіре й страшне.
Крик застряг у Богдановому горлі.
Але раптом почувся інший крик, такий самий гучний і точно не з того світу.
Не може бути — це кричав привид, який щойно сунув на Богдана. Навіть не кричав — верещав з величезного переляку. Наче існувало в цьому світі те, що може налякати нечисту силу. Та ще й так настрашити, що вона заволає людським голосом. До того ж дуже знайомим.
Репетуючи людським голосом, мара кинулася навтьоки. Аж тепер Богдан нарешті побачив, чого вона так перелякалася. На привида насувалося щось біле і таке саме страшне. Воно не стогнало й не гуло, а рухалося за привидом стрибками і ось-ось мало його наздогнати. Несподівано привид упав. Біла примара нависла над ним, махаючи крильми, і тут на неї полетіла темна машкара.
Тепер привид перетворився на хлопчачу постать, і та постать рвонула до найближчого вікна, вилетіла з нього з криком і гепнулася, наче жаба, на траву. Біла примара так само стрибнула на підвіконня і завмерла, освітлена сріблястим сяйвом місяця. А Богдан, не довго думаючи, й собі вистрибнув з будинку.
І ось що він побачив: від стіни відповзав на смерть переляканий Льонька Гайдамака, до якого на крик збіглася вся його ватага. Побачивши білу примару на підвіконні, хлопці нажахано завмерли.
— Досить уже! — крикнув Богдан, і примара миттю перетворилася на Данила Ланового, замотаного в біле простирадло бабусі Віри. У руці він тримав ще одне простирадло — це ним накривався Льонька, вдаючи привида. А потім кинув простирадло, рятуючись від іншого привида, якого зовсім не чекав тут побачити.
