Завмерли обоє. Богдан чомусь заховав руки за Спину і відразу відчув, як щоки наливаються чимось гарячим. Данько однією рукою машинально оббирав з себе ромашки, а в другій стискав такий самий букет.
— Ти… ти як… тут? — першим оговтався Богдан.
— А ти чого кидаєшся? Щ підозріло запитав Данько.
— У мене тут взагалі-то цеє… ну… зустріч…
— У мене — теж, — глянувши на свої ромашки, Данило почав про щось здогадуватися. — Та-ак… І кому ж це ти квіточки приготував?
— Ти теж, я бачу, не з порожніми руками. Гербарій для школи збираєш?
— А ти — сіно для бабиної кози? Чи погадати захотів: любить — не любить?
Букет у руці виглядав тепер досить кумедно. Данько люто жбурнув його собі під ноги. Руки Богдана стислися в кулаки.
— Отже, любить — не любить, кажеш? Ти чого сюди прийшов?
Того ж, чого й ти! Тільки я перший домовлявся!
— З ким це ти, цікаво, домовлявся? Ану!
Хлопці не помітили, як наблизилися один до одного майже впритул. Ще одне слово, ще мить — і найкращі друзі стануть першими ворогами. Богдан уже навіть замахнувся.
І враз обоє почули позад себе дзвінкий регіт.
Повернулися. Ось вона, Галка. Стоїть собі руки в боки, за нею вірний страус маячить. Так захопилися хлопці суперечкою, що не почули, як підійшла дівчинка з птахом.
— Ви чого, наче два півні? — хитро запитала вона.
— Тебе це не стосується, — буркнув Богдан.
— Все ж таки прибігли, кавалери! — пирхнула Галка. — Бачив, Футбику, обоє прибігли.
— А тобі смішно? А- вишкірився Данило. — Краще скажи, для чого ти все це придумала?
— Закортіло подивитися, хто з вас перший сюди прибіжить, — чесно призналася Галка. — Ну, то як, поганяли привидів? Гайдамаки з хлопцями я на річці ще не бачила
— Не твоє діло, — огризнувся Богдан. Сон розвіявся і хотілося його якнайшвидше забути. Боді навіть соромно стало за такі сни. Нікому не розкаже, і в першу чергу — Данькові. Все одно він зрадник: міг би розказати про побачення. Хоча…, сам же такий». Ех, нема в житті щастя!
Тим часом Галка підійшла до них ближче, роздивилася уважно довкола.
— А що це ви тут ромашками обсипаєтеся? — хлопці почули, як ледь змінився її голос. — Чого їх тут так багато?
— Гербарій для школи збираємо, — друзі не збиралися відповідати хором, це випадково вийшло.
— Ви це тут нарвали? І принесли — мені?
Страус Футбол вийшов наперед, нагнув голову, підхопив дзьобом квіточку з землі і простягнув хазяйці. Дівчинка взяла квітку машинально, подивилася на неї так, наче це була не звичайна польова ромашка, а рослина з далеких небачених країв, навіть понюхала.
— Слухайте… Ви справді нарвали для мене квітів? — перепитала вона, і тепер голос її зовсім змінився. Жодної зухвалої та нищівної нотки.
— А що тут такого? — здивувався Богдан. — У вас тут що — дівчатам ніхто ніколи квітки не подарує?
Галка хотіла щось відповісти. І слова хороші підготувала. Збиралася признатися: ніхто ніколи ще не рвав для неї польових ромашок. Але раптом принишкла, застережливо підняла руку. Хлопці теж нашорошили вуха.
До покинутого панського маєтку ще хтось ішов.
Дівчинка обережно визирнула з-за рогу. Потім кивком голови звеліла друзям стрибати всередину через віконну пройму. Страус лишився стояти на місці, Галка махнула рукою — гуляй! — і Футбол слухняно пострибав подалі в поле. Хлопці нічого не розуміли, проте Галку послухали: застрибнули на підвіконня, подали дівчинці руки, втягли її за собою. І принишкли. У порожній залі мертвого будинку почулися чоловічі голоси.
Голосів було два.
Один — хрипкуватий, другий — скрадливий. Хрипкуватий чоловік говорив голосніше. Аби чути його скрадливого співбесідника, доводилося нашорошувати вуха. А в тому, що вони підслуховують справді важливу розмову, ніхто з хлопців сумніву не мав. Бо для чого ж тоді Галці було б ховатися від цих чоловіків…
— Чого ми сюди приперлися? — прогудів хрипкий.
— Бо мені здається, що ти зі мною граєшся, — відповів скрадливий.
— Нема мені чого більше робити! Кажу ж тобі: поки що задачка не піддається.
— Тоді якого дідька ти сюди зачастив?
— А ти що — стежиш за мною? Якого біса?
Трійця обережно визирнула в дверний отвір.
Усі кімнати першого поверху виходили в залу, тож їм було чудово видно все, що там відбувається. Тільки поки що нічого не відбувалося. Просто посеред порожньої зали стояло двоє чоловіків. Той, кому належав хрипкуватий голос, нічим не вирізнявся. Звичайний собі дядько, в тенісці, спортивних штанях, сандалях та рогових окулярах. Зате його скрадливий приятель вигляд мав доволі лиховісний: на голову нижчий від хрипкого, довге волосся, кудлата борідка, і весь у чорному. Чорні кросівки, чорні джинси, чорна сорочка з довгим рукавом, не дивлячись на спеку, чорні окуляри.
Скидалося на те, що з цих двох чорний і є головний.
Вмощуючись зручніше, Богдан забрав з-під коліна камінець.
Зашурхотіло.
Усі троє встигли заховатися за мить до того, як чоловіки зреагували на шум і повернули голови.
— Що там таке? Наче є хто… — сторожко поцікавився скрадливий голос.
— А, нікого там немає. Хіба собака забіжить або щурисько, — заспокоїв його хрипкий.
— Може, ти вирішив позбутися мене і привів сюди якихось своїх спільників? — підозри скрадливого дедалі менше подобалися друзям. — А що, місце справді тихе, безлюдне, навіть, кажуть, прокляте. Хто тут мене шукатиме?
— Послухай, не мели дурниць. Хочеш — давай глянемо, що там ворушиться!
«Не треба», — подумки благав Данило. Галка затулила рота рукою. Богдан показав рукою в бік вікна: втекти вони завжди встигнуть. Він навіть приготувався до стрибка.
— Добре, забули, — скрадливий голос заспокоїв не лише чоловіка в окулярах, а й компанію в кімнаті. — Може, там і справді нікого нема. Нерви, нерви… Берегти їх треба. Ми ще не розбагатіли, а вже не довіряємо один одному.
— Я тобі довіряю, — буркнув хрипкий.
— Я теж хочу вірити тобі, — почулося у відповідь. — То для чого ти сюди ходиш?
— Ключа шукаю.
— Якого ключа? Тут давно нічого не замикається.
— Не розумієш ти. До нашої загадки ключа. Я ж точно знаю: все воно з цим будинком пов’язане. І булава десь тут, не міг старий хитрун її в іншому місці заховати. Ось і приходжу сюди думати. Може, осяє…
— Хай тебе швидше осяває, — у скрадливому голосі звучала погано прихована погроза. — Не забувай, розумнику: спробуєш мене обдурити, щось приховати — розмова коротка.
— Ага. І сам будеш загадки розгадувати. Обережно, чоловіче, собі ж гірше зробиш, — хоч хрипкуватий голос звучав упевнено, Данило зрозумів: чоловік в окулярах побоюється чорної людини.
— Гаразд. Полякали одне одного — досить. Розходимося. Зустріч як завжди.
Данько ризикнув — знову визирнув зі схованки. Чоловік у чорному саме виходив із будинку. Трохи потупцявши, за ним вийшов і чоловік у окулярах.
Коли вони зникли, хлопці почекали ще кілька хвилин, а тоді обступили Галку.
— Давай, розказуй, чому ти від них ховалася, — звелів Данило.
— Чому ми від них ховалися? — поправив його Богдан. — І про що вони тут взагалі мололи?
Тепер настала Галчина черга червоніти. Вона переводила погляд з Данила на Богдана та не квапилася говорити. З цього обоє зрозуміли: щось тут не так. Ще при першому знайомстві зрозуміли — не проста вона дівчинка, ця Галка. Шаленого страуса не кожна приручить. Та й не в страусі справа. Якось вона дивно поводилася.
— Давайте вийдемо звідси, — промовила нарешті вона і першою вистрибнула назовні. Хлопцям нічого не лишалося, як стрибати за нею. Данилові раптом здалося: зараз проверне дівчисько один із своїх улюблених фокусів. Наприклад, гукне Футбола і нацькує на них, аби не чіплялися. Та ні — Галка тихенько примостилася на траві, обхопила руками голі подряпані колінця. Хлопці присіли поруч.
— Ну? — знову запитав Богдан. — То хто це був?
— Той, у окулярах місцевий бізнесмен Немировський. Дядьком Сашком звуть.
— Такий зачуханий бізнесмен? У спортивках? — засумнівався Данило. — Бачив я в Києві бізнесменів. Мій тато теж підприємець, старі будинки реставрує. Каже. ~ сюди колись добереться, — він кивнув на маєток. — А цей ваш дядько Сашко на бізнесмена не тягне.
— Правильно, в нього бізнес такий — антикварний називається. їздить по місту, по селах, по районах, старовинні речі в людей скуповує.
— Які речі?
— Ну, глечики різні чи ще щось. Я в те не особливо входжу.
— Лоді чого боїшся? — втрутився Богдан.
— Я не його боюся. Той, другий, чорний — ото опудало. Він не тутешній, але частенько тут ошивається. Люди його Туманом прозвали, бо постійно туману напустить. Де живе — не знаю, зате чула: темними справами займається. Купив у тітки на сусідній вулиці стару тріснуту ікону. Потім вона бігала, кричала — гроші фальшиві.
